22 серпня 2019 • № 34 (1570)
Rss  

«Життя — така інтересна штука, яка ніколи не перестає дивувати…»

Валерій Руденко – людина на Полтавщині відома. Упродовж багатьох років він очолює Головне управління Пенсійного фонду України
у Полтавській області.

Але сьогодні ми відкриваємо «нового» Руденка – не керівника поважної структури, а передусім людину, яка вміє цікаво розповідати, по-філософськи і з гумором мислити, життя якої було насичене цікавими подіями.

Учився читати за… «Псалтирем»

Про своє дитинство, своїх батьків, дідів-прадідів Валерій Руденко може розповідати годинами.
– Я навчився читати, коли ще навіть не знав, що таке «Буквар», бо вчився за… дідовим «Псалтирем». Шпарив тільки так! А дорослі дивилися на мене як на янголятко… А потім уже читав навіть російськомовну «Правду Украины», яку приносили дідові, отож можна вважати, що знав дві мови. Дід уже погано бачив, і от я читаю «Над Юж-ной Аф-ри-кой про-нес-лась стихия. Ты-ся-чи людей ос-тались без кро-ва…». Дід аж підстрибнув: «А шо ж за стихія така? Остались без крові…». Перечитую: «…ос-тались без кро-ва над голо-вой».
– Ех, так ти ж так і читай!
– Так я ж так і читаю!

Бабусина душа

Народився він у Кобеляках, але своєю другою батьківщиною вважає Водолагівку – село, яке тепер, на жаль, зникає…
– А колись це ж були військові поселення, козацькі форпости. Маячка, Кобеляки, Водолагівка… А які люди там жили! От і мій прадід Потап… Після скасування кріпосного права він зайнявся таким бізнесом: ганяв биків десь аж з Тифліса… Завдяки цьому трохи розбагатів і навіть купив бричку, що була кращою, ніж у місцевого пана Губаря. А той саме видавав доньку заміж і попросив прадідового «мерседеса» (за теперішніми мірками) для весільного кортежу. Мовляв, усе, що скажеш, виконаю: хочеш – грошима, хочеш – сім мішків вівса віддам… А Потап і каже: «Та нічого не треба! Одна лише умова: нарядіть Мотрю так, як наряджається ваша донька, і нехай вона цілий день покатається і пробуде з молодими…». Так і порішили. А тепер уявіть: саме отой день і запам'ятався моїй бабусі на все життя – як один із найщасливіших. Бо все, що відбувалося потім, нагадувало страшний сон: Перша світова, революція, громадянська, голод, знову війна… До речі, свою першу пенсію бабуся Мотря отримала лише у 1965 році (до цього пенсій не платили), коли їй було вже «за… за…». Це було 15 карбованців, яким бабуся страшенно здивувалася: «О Боже, що я ж тепер робитиму з такими грошима!». Вона навіть сприйняла спершу, що це… несправедливо, що одержує ці гроші незаслужено, бо була переконана: людина сама про себе повинна дбати, доки трудиться. Тому й сама трудилася, як кажуть, до останнього дня… Вона вважала, що страшенно багата: «У мене борошна є півмішка, у мене картоплі – відер двадцять, у мене буряки, сушка…».

– А що за історію я чув про картину, на якій ніхто Вашої бабусі не знаходив?

– А історія така… На жаль, стара дідівська хата у Водолагівці не збереглася. Але в мене було фото, яке я зробив ще юнаком. От його я й показав покійному нині художнику Валерію Мозоку. За цим знімком він намалював картину: хата, величезна верба коло неї, криниця… Але якось хотілося все це оживити. Я згадав про бабусю: от, мовляв, її домалювати б!.. І от через деякий час він повертає мені картину. Дивлюсь: нічого не змінилося! А де ж бабуся? «Побачиш…» – загадково так каже. Довго потім і вдома дивився на картину – ну нема бабусі! Не втерпів – і знову до художника: «Де ж?». Той лише хитро примружився: «Ну, там же, біля зруба, ти краще придивися…». Довго дивився… І побачив-таки! Така манюнька-манюнька фігурка біля криниці… «А чого ж вона така маленька?» – «Так це ж її душа! Вона ж померла…». Придивився: ну так і є – згорблена, із ціпочком… Точно баба Явдоха! Я аж просльозився – і від згадки про бабусину душу, і від такої приголомшуючої, просто неймовірної для мене творчої знахідки художника. Ця картина висить нині на почесному місці в нашій квартирі, і гостям, які неодмінно звертають на неї увагу, я завжди кажу: це наша стара хата, і там бабуся коло неї… Вони довго роздивляються, а потім теж неодмінно перепитують: «А де ж бабуся?».

Як Хома Махна «задобрив»

– У мене таке враження, що я пам'ятаю себе буквально від першого дня… Бо, бувало, розказував такі речі, про які мені казали: «Ну ти не можеш цього пам'ятати! Тобі ж три місяці тоді було…». А я пам'ятаю! Якби був художником або, ще краще, режисером, то зняв би таку сцену. Зима, світає… На вулиці завиває вітер, а бабуся вже розтопила грубку – і вся хата ніби оживає, починає дихати, хрокотить, гоготить… А ти лежиш на теплій печі, на смушевих шкурах і дивишся в маленьке намерзле віконечко: там сходить сонце , і сніг такий синій-синій… І старезний дуб, який бачив тут іще батька Махна, а між голим віттям його й виблискують перші сонячні промені. Аж ось щось руде зблиснуло, заіскрилося… То з одного боку, то з іншого… І мій дитячий крик: «Дуб горить! Дуб горить!». Дорослі вискочили на вулицю, чути метушню, аж ось і повертаються, захекані і здивовані: «Отакої! То добре, що придивився…». – «Горів?». – «Та яке там!.. Лисиця! Уже до курника примірялася». Отак у променях вранішнього сонця отой рудий хвіст під дубом і привидівся мені спалахом вогню…

– А що, і справді під тим дубом Махно бував?

– Ну, через наші краї він не раз проскакував зі своїми хлопцями. Одного разу навіть діда Хому із собою хотів забрати. А Хома, хоч іще доволі молодий був, а відзначався розумом, розсудливістю. Його в селі ледь не філософом вважали, за порадами зверталися, а інколи навіть «у пошуках смислу життя» приходили. От і від батька Махна вдалося «відбитися» завдяки вмінню переконувати і кмітливості. «Та я б і того... – каже дід, – так дружина молода, тільки-но побралися, навіть ще й не пізнав її як жінку. Як же я кину?». Махно нахмурився: «Бачиш, як нам погано, так ще й ти!..». – «А якщо вам погано, так у мене знаєте які огірочки солоні є…». Ледь не бочку тих огірків, казав дід, з'їла вся «кунпанія», а Нестор Іванович махнув рукою: «Ну добре, залишайся, але коли наступного разу заїдемо, щоб огірки не гірші були!». І от дід їх спеціально солив… Отакий його «вклад» у боротьбу з денікінцями, з якими тоді воював Махно!

Улюблене місце відпочинку Валерія Руденка – його пасіка.
Як Руденко не став… Руденком

– Після школи я зібрався вступати до юридичного інституту. Була тоді ще й така заковика: Генеральним прокурором Радянського Союзу був на той час Роман Руденко. І я – Руденко, ну от і думаю… Але на стаціонар не пройшов за конкурсом, а ще кажуть, от якби робітничий стаж був!.. Влаштувався у Полтаві на автоагрегатний завод, а тим часом бувалі у бувальцях хлопці почали мене відмовляти: «Ну нащо тобі той Харків? Будеш знову на шиї у батьків сидіти». І таки переконали! Так і привела мене доля на історичний факультет нашого педагогічного інституту, бо вчитися таки хотілося.

Про перші педагогічні кроки Валерій Костянтинович теж згадує з притаманним йому гумором.

– Я почав працювати у селі Андріївка Диканського району. Був у школі наймолодшим. І от викликає якось директор: «Ви хоч і з вищою освітою, а не завадило б у колег повчитися. Походіть на їхні уроки, послухайте…». Пішов я на урок російської літератури до однієї досвідченої вчительки. Якраз саме «Молоду гвардію» проходили. І ось ця жіночка з типовим українським акцентом монотонно розказує учням: «Любовь Шевцова осознавала свой долг перед Родиной…». Ну, і далі в тому ж дусі; діти нудьгують і я теж… Що ж тут для досвіду? І ось раптом вона: «Тихо, діти! Тихо!». Ось, думаю, і воно – головне! Усі принишкли, вона теж прислухалась, і раптом: «Їй-бо, мій кабан верещить! Костович, ви тут посидьте, а я мигом!». Був і такий «досвід», але загалом робота в школі подобалася, та й сільський учитель – це особлива категорія, адже маєш не лише добре знати свій предмет, але й бути взірцем не тільки для дітей, але й для всього села, бо тебе, як кажуть, кожен собака знає.

«Моє «відкриття Америки»

Після роботи в школі Валерій Руденко працював і в комсомолі, і в партійних органах. Там теж опікувався, як тепер кажуть, соціальною сферою, тож 1991 року невипадково потрапив в обласне управління соціального забезпечення. Своїм наставником на новому поприщі вважає Надію Дмитрівну Міщанчук. Згодом і сам очолив нову структуру – обласне відділення Пенсійного фонду. Але тоді багато речей довелося починати буквально з нуля, адже 1991 року було ухвалено вже новий пенсійний закон.

– Пам'ятаю, ті, хто працював ще за радянської системи, плакали тоді о-отакими слізьми, бо все доводилося робити по-новому, так звана персоніфікація була і для досвідчених працівників дивною й не дуже зрозумілою. Тож доводилося вчитися, а мені тим паче… Я пригадую оті семінари в Києві, ті конспекти, які мені довелося вкотре заводити для того, щоб переписати практично всі безліч законів, які приймалися, а їх на сьогодні більше двадцяти. Але до кожного закону, лише до пенсійного, у перші два роки було прийнято більше шестисот різних актів! І в нас не було тоді ні комп'ютерів, ні множильної техніки і т.д. Це був зошит, це була ручка, це були конспекти, це було майже школярство для того, щоб опанувати всі ці норми, які весь час змінювалися, вдосконалювалися. Вивчати довелося й зарубіжний досвід – німецький, американський. А вже потім і до нас почали приїздити за досвідом з інших країн колишнього Союзу.

До речі, знаєте, як я у США потрапив? У газеті «Зоря Полтавщини» прочитав оголошення «Побачити Америку». Причому воно було надруковане таким дрібним шрифтом, що коли я озвався, то виявився єдиним, хто подзвонив. Однак відбір був дуже жорсткий, але, певне, свою роль зіграло й те, що в анкеті з приводу мети поїздки я написав: «Мрію хоча б годину попрацювати у бібліотеці Конгресу США». Жив у родині мільйонера з міста Спрінгфілда, який, до речі, був головою місцевої ради ветеранів в'єтнамської війни, тож також мав стосунок, так би мовити, до соціального захисту.

Це був 1996 рік, якраз у США відбувалися вибори (тоді переміг Білл Клінтон). А ще запам'ятався наш перекладач. На жаль, не пам'ятаю його прізвища, однак це був білорус, який знав не лише білоруську, але й українську мову. Він розказував, що мати його ще малим била лінійкою по руках, коли вдома починав говорити англійською – тільки білоруською! А у вільний час він любив «крутити» тріо Мареничів, пісні яких за океаном сприймалися зовсім по-іншому. Там, в Америці мені чи не вперше потрапила до рук і книга про Голодомор, яку написав, до речі, наш земляк, згадавши там і про мій рідний кобеляцький край.

Допомагати людям – його життєве кредо

Один із колег Руденка якось пожартував: «Якби всіх людей, яких колись прийняв і звернення яких розглядав Валерій Костянтинович, зібрати в одному місці в один час, то черга вишикувалася б, мабуть, через усю Полтаву! Бо це і є його життєве кредо – допомагати людям».

А у вільний час Валерій Костянтинович завжди воліє вирватися на свою малу батьківщину. Принаймні у Білики, де є в нього своє захоплення – пасіка. Про неї і про бджіл може розповідати годинами, щоразу повторюючи: «Кажуть, що скільки часу людина проведе на пасіці, стільки їй Бог і додає до життя».

Тож, як кажуть, многая літа! Адже Валерій Руденко – ювіляр: 9 жовтня йому виповнилося шістдесят років. Та Костянтинович жартує : «Тепер і я людина поважного віку, тож зі «своїми» пенсіонерами можу розмовляти вже на рівних».

А в його робочому кабінеті поміж фотографій «висять» на видному місці й рядки з вірша полтавця Василя Котляра:

Комусь подав я хліба шкоринку,
Комусь подав я кухоль води…
І ніколи не знав, що ці вчинки
Відвертали мене від біди.

Золоті слова!
Віталій Скобельський, 11.10.2012, 16:441565
ПнВтСрЧтПтСбНд
1 2 3 4
5 6 7 8 9 10 11
12 13 14 15 16 17 18
19 20 21 22 23 24 25
26 27 28 29 30 31
<липень