24 червня 2019 • № 25 (1561)
Rss  

«За три з половиною роки я встиг полюбити Кубу»

Володимир Матяш. Перед відправкою на Кубу. 1963 рік.
Рівно півстоліття відділяє нас від подій, які відбувалися під час Карибської кризи, коли людство стояло на порозі розв'язання Третьої світової війни. І хоча після 28 жовтня 1962 року, коли з острова Куба зрештою вивезли радянські балістичні ракети середньої дальності, світ ще тривалий час перебував у тривожному очікуванні можливої катастрофи… Багато радянських воїнів-інтернаціоналістів, які служили на Острові Свободи, брали участь у врегулюванні локальних конфліктів між США та Кубою, за що отримали статус учасників бойових дій. Серед них – і полтавець Володимир Матяш, для якого три з половиною роки перебування на Кубі – цікава й важлива сторінка в житті.

Берлінської стіни будувати не вийшло

Призвали Володимира Матяша до лав Радянської Армії в червні 1962 року, коли тема блокади Куби не сходила з перших шпальт газет. З півсотнею полтавців він потрапив до Білої Церкви, де тоді дислокувався танковий полк. Не встигли новобранці як слід розквартируватися, як однієї ночі за тривогою кудись забрали всіх «стариків».

– Та від того легше не стало, – згадує Володимир Андрійович. – Нас, молодих, почали так муштрувати!.. І вночі, і вдень практикувалися на полігоні, стріляли бойовими снарядами. Полк часто відвідував командувач Київського військового округу генерал-майор Петро Кошевий, спілкувався з нами, пригощав «Казбеком». При нагоді ми завжди розпитували його: «Куди ж нас так готують?». «Будемо, хлопці, стіну в Німеччині будувати», – жартівливо відповідав генерал.

У грудні 1962 року молодих танкістів передислокували під Новомосковськ Дніпропетровської області. Там у селі Вільне вони дізналися, що в Німеччину вже відправили інші частини, хоч багатьом і хотілося туди потрапити. Проте нагода побувати за кордоном усе ж випала.

«Хлопці, хто хоче добровільно за кордон?», або Як Петю «пошептало»

Майже за рік служби Володимир Матяш освоїв професію навідника танка. Коли в травні 1963 року його з товаришами викликали в штаб, офіцер повідомив: «Ви пройшли спецпідготовку і повну перевірку. Хлопці, за кордон хочете? Але це діло добровільне, подумайте».

З кубинськими друзями в місцевому барі (Володимир Матяш другий праворуч). 1964 рік.
– Через тиждень нас екіпірували, видали напівхромові чоботи і відправили знову в Білу Церкву, – згадує Володимир Матяш. – Один із «дідів» поміняв у мене чоботи на свої, поношені. Однак керівництво це швидко побачило – і тут же відновило справедливість. У Києві на залізничному вокзалі перед потягом нас іще раз запитали: «Так хто не хоче їхати за кордон?». Зі строю вийшов Петро з Полтави і каже: «Я-то хочу, але в мене мама хворіє». – «Ну дивись…».

Перед відправкою наказали знищити всі військові фото, здати військові документи, тож свого військового квитка я не бачив до кінця служби. Нас привезли в Ленінград, почали перевдягати в «гражданку», коли… заходить Петя. Хлопці його питають: «А що ж таке?». – «Та… (почухав потилицю) передумав. Мене літаком сюди доставили, і я такий не один».

На «Башкирії» до Острова Свободи

– Тиждень пробули в Ленінграді, а однієї ночі всіх підняли за тривогою й відвезли в порт. Це був жовтень 1963 року, – продовжує Володимир Матяш. – Там докери шепнули, що начебто готується корабель на Кубу. Це був пароплав «Башкирія», кажуть, на ньому Микита Хрущов одного разу відвідував Скандинавські країни. Пливли ми з комфортом по чотири чоловіки в каютах, смачно харчувалися в ресторані, і все б добре, якби не шторм у 11 балів. Унаслідок такої качки в їдальню стало ходити наполовину менше людей: їх підкосила морська хвороба. Коли корабель увійшов у Біскайську затоку, начальство відкрило спецконверт і нам оголосили: «Ми прямуємо на Кубу».

На зворотному боці цього фото була підказка для мами.
За чотири дні до завершення подорожі (а пливли без зупинок дев'ятнадцять діб) шторм стих. На палубу дуже не випускали, тому ми на радощах повідкривали ілюмінатори, аж раптом дельфіни, які нас супроводжували, почали стрибати і нахлюпали в каюти води. Начальство лаялося, адже вже наближаємося до Куби. І справді, наступного дня на підході до Острова Свободи нас засікли американські літаки. Вони пролітали низько на бриючому польоті так, що навіть було видно пілота в оранжевій формі. Неприємні відчуття…

Служилося спокійно, але спали з автоматами

– Після прибуття в Гавану нас, 340 чоловік, посадили на вантажівки ЗІС-150 з відкритим верхом – і ми помчали містом. Швидкість руху була доволі високою, тому питали водія: куди ж так поспішає? Той відповів: «А в нас на цьому відрізку шляху – «зелена вулиця». Це в них уже так було у 60-их...

Військовий табір був розташований під Гаваною, тут служили близько півтори тисячі чоловік. Це радянські й кубинські вояки, серед яких піхотинці, танкісти, розвідники. Там я зустрів знайомого полтавця – сержанта, на рік за мене старшого. Він розповів, що танкісти вже укомплектовані, і запропонував іти до нього у хімвзвод.
До речі, у кубинській армії служили чоловіки й жінки. Ми їх навчали азів хімзахисту, а також марширувати на парадах. Щотижня в табір приїздив міністр військових сил Куби Рауль Кастро – брат кубинського лідера Фіделя Кастро. Узагалі служилося спокійно, але траплялося, що й спали з автоматами. Коли в 1964 році на кубинському острові Пінос висадився десант американців, у нас оголосили стан бойової готовності №1 і кинули на підтримку кубинців. Однак наша місія полягала в тому, щоб сидіти поодаль в окопах і спостерігати: якщо раптом наші друзі-кубинці почнуть… тікати, то тут уже ми… Але спасибі їм – упоралися своїми силами.

«Синочку, ти в Москві? Так скажи куди, я приїду…»

– Протягом усього часу служби на Кубі ми ходили в цивільному одязі: темні штани, світлі сорочки, панамки, а в офіцерів на рукавах червоні смужки, як у піонерів, і капелюхи на головах. Це було зроблене для того, щоб не привертати уваги противника. Але не всі ж такі наївні!.. Часто на базі ми слухали по американському радіо музичну програму на замовлення. Одного разу ведучий жартома оголошує: «Для командира штабу такого-то, який любить смажену картоплю і цю пісню, звучить музичний дарунок». І так про багатьох наших начальників «жартували». Якщо американці знали про нас усе, то наші родичі були в повному невіданні. Варто зазначити, що листи, які ми відправляли на батьківщину, приходили до адресата за кілька днів.

Хрущов і Кастро: завдяки їм Володимир Матяш і потрапив на Кубу.
Зрозуміло, що листи вичитувалися цензурою, ми писали про те, яка гарна служба, а ще можна було відіслати фото. Для такого випадку в нас була спеціальна форма, у якій ми фотографувалися на нейтральному тлі. На конвертах писали зворотну адресу: «Москва-400, господарство «Толмачово». Як підказку, де саме я перебуваю, на зворотному боці фото зробив підпис: «Мамі від сина. О.С.» (тобто Острів Свободи). Вона мені пише відповідь: «Синочку, ти в Москві? Так скажи куди, я приїду…».

«На крамниці замків не вішали… доки ми не приїхали»

– Зустрічали кубинці нас завжди добре, щоправда, гаванцям ми встигли набриднути. Власники сільських крамничок навіть замків на двері не вішали, лише табличку «Зачинено». Щоправда, як ми там з'явилися, почали закривати, навіть дехто охорону виставив. Тих наших військових, які таким чином «відзначилися» на Кубі, зібрали і кораблем відправили в Радянський Союз – від гріха подалі. Річ у тому, що спиртних напоїв там – пий не хочу, єдина проблема – приходьте зі своєю тарою. Та й куди ж нам було дівати їхні песо, удома ж вони не ходять? Можна купити речі, але в кубинців тоді на це була карткова система, тому й доводилося… пропивати. Раз місцевий придбав светр у нашого солдата; кубинця схопили і присудили… тридцять (!) років в'язниці. Наше начальство вступилося, пояснили, що той не крав, а купив. Тож ті «змилувалися» і дали… п'ятнадцять років. Так он чому в них замків не вішають!..

«Куба, любов моя», але вдома краще

– За три з половиною роки служби я, як у тій пісні Мусліма Магомаєва «Куба – любов моя», встиг полюбити Кубу. Там на Новий рік відзначають річницю республіки, а ми зустрічали його двічі – о 16.00 за московським часом і опівночі – за місцевим. Узимку нас повезли на екскурсію до океану. У цей час кубинці мерзли, а ми з радісним галасом бігали купатися. Узагалі тут не сумували, під час звільнення ходили по Гавані, «окультурювалися»; часто у військовий табір приїздили артисти. Погода, правда, на острові має свої нюанси. Улітку жарко, доходило до 45 градусів. Намочиш на ніч простирадло, щоб легше спалося, а воно швидко висихає, а потім від поту мокріє знову.


Коли ми повернулися на кораблі «Вацлав Воровський» на батьківщину, була глибока осінь. Однак в Одесі, куди прибули, холод не так відчувався. У нас перевірили валізи, щоб нічого «такого» не привезли, віддали документи й відпустили по домівках. 7 листопада я вже з рідними пішов на демонстрацію… у шапці-вушанці, а всі знайомі сміялися: «Що, замерз, кубинцю?».
Володимир Сулименко, 22.10.2012, 11:401026
ПнВтСрЧтПтСбНд
1 2
3 4 5 6 7 8 9
10 11 12 13 14 15 16
17 18 19 20 21 22 23
24 25 26 27 28 29 30
<травень