19 червня 2019 • № 24 (1560)
Rss  

Усі, хто вийшов із комсомолу, в цьому житті не загубилися

Директор музею-заповідника «Поле Полтавської битви» Наталія Білан за фахом – шкільний учитель, багато років займається викладацькою роботою, пройшла перевірку комсомолом і державною службою в органах виконавчої влади. Очолила музейний заклад у надзвичайно відповідальний момент – напередодні 300-річчя Полтавської битви, коли в історію черговий раз активно втрутилася політика.

Наталія Володимирівна впевнена, що вирішальні для того моменту риси – організаторські здібності, виваженість, толерантність – це надбання її комсомольської юності.

Життя « завантажувалося» до останньої хвилини

Після закінчення педінституту вона пропрацювала навчальний рік у одинадцятій школі, і влітку райком комсомолу запросив на одну зміну щорічних обласних зборів комсомольського активу.

– Це була така потужна річ, – розповідає Наталія Володимирівна, – табір «Орлятко» Новосанжарського району заповнювався активними, талановитими, «нестандартними» дітьми 14-16 років. Пам'ятаю директора табору, колишнього військового, який звик до армійської дисципліни і дуже боляче переживав нашу «демократію». А ми, 20-25-річні, переносили до себе модель «Артеку», «Молодої Гвардії», вибудовували з дітей майбутніх лідерів. Коли це усе оцінюю, думаю: зараз би вже туди не поїхала і того б не робила. Так ризикувати, так довіряти чужим підліткам можна тільки у молодості. Життя завантажувалося до останньої вільної хвилинки. Після трьох тижнів отакого напруженого ритму повертаєшся додому, вішаєш сумку і думаєш: як я далі без цього буду жити?
Коли у вересні їй запропонували перейти у райком комсомолу комсоргом групи шкіл (була така посада), погодилася не вагаючись – це було цікаво.

29 жовтня вони зустрічаються за будь-якої погоди

Комсомол був єдиною молодіжною організацією, що не мала альтернативи. І ті, хто гідно пройшов через комсомол, у житті потім не загубилися. Вони навчилися не боятися життєвих ситуацій, не впадати в паніку, бути впевненими, що все під силу, все можна вирішити.
Так склалося життя: у школі, в інституті було своє коло спілкування, але всі її найкращі друзі – з комсомолу. Щороку 29 жовтня колишні комсомольці обов'язково зустрічаються (незважаючи на вибори, погану погоду чи інші негаразди). Скажімо, цьогоріч у День народження комсомолу зібралося чоловік сімдесят.

– Якщо зустрічаєш людину із «того» життя, то невирішуваних питань практично немає (ні у «Полтавагазі», ні у Водоканалі, ні будь-де, якщо там є люди, з якими колись перетинався в молодості). Я за це дуже комсомолові вдячна.

Через рік вона була вже секретарем Київського райкому комсомолу, потім секретарем міського комітету комсомолу. На посаді секретаря працювала вже зі студентською молоддю, учнями училищ та шкіл.

Та комсомол тим і особливий, що там подовгу не залишалися: 3-5 років – і ти йшов далі. Це було закономірно.

«Якщо чогось навчилася, вміння обов'язково вдосконалюю»

– У 1990 році у зв'язку з прийняттям Закону «Про мови в Українській РСР» у всіх вишах були створені кафедри українознавства і запроваджено вивчення державної мови. Я обрала викладацьку діяльність у Полтавському інженерно-будівельному інституті. Навчальну роботу поєднувала із виховною, тут знову ж таки допоміг набутий у попередні роки досвід. Відтоді зв'язків із кафедрою українознавства, культурології та документознавства нинішнього національного технічного університету не втрачаю. Маю важливий принцип у житті: якщо у житті чомусь навчилася, це вміння обов'язково постійно вдосконалюю. Лекції для студентів чи абітурієнтів читаю і зараз.

Ще був період роботи в державній адміністрації – сім років. Ця сходинка принесла досвід управлінської роботи (від спеціаліста до заступника начальника інформаційно-аналітичного відділу). І знову повернулася до викладацької роботи.

Несподіване призначення

Призначення на посаду директора Державного історико-культурного заповідника «Поле Полтавської битви» відбулося незадовго до 300-річчя Полтавської баталії. Напевне, першочергову роль відіграли організаторські здібності колишнього секретаря міськкому комсомолу.

– Пам'ятаєте, якою була політична ситуація? Суперечлива, як і сама Полтавська битва, як і ставлення до неї. Урядовці України обережно ставилися до цієї дати, боялися перетворення урочистостей у якесь гучне свято. Але й оминути подію було ніяк, бо вона знакова не лише для України, а й для Росії, Швеції. І кожна з трьох сторін має свої погляди на цей історичний факт. Потрібні були толерантність і зваженість. Головне завдання – віддати шану пам'яті всім, хто загинув. Тож велика відповідальність на той час лягала на міську владу.

До ювілею було здійснено важливі будівельні і реставраційні роботи об'єктів заповідника. Ремонт приміщення відбувся дещо раніше, у 2005-2006 роках, за державні кошти і кошти місцевого бюджету.

– Ще одна проблема була в тому, що одна з експозицій, «Козацька держава», після капремонту так і не була відновлена. На той час у вітчизняній історії з'явилося багато нових фактів, хотілося оновленого погляду на Україну XVIІ- XVIII століть. Натомість навколо існувало багато суперечливих думок, лунала критика, звинувачення у тому, що музей практично не висвітлює вітчизняної історії того періоду.

Зізнаюся, у той час було важко: я – гуманітарій, не фахівець музейної справи, бракувало і знань з історії. Концепцію зали розробляли спільно з науковцями та членами громадського комітету з відзначення пам'ятної дати, створеного у Києві. Входили до нього на той час Володимир Панченко, професор Києво-Могилянської академії, Ольга Ковалевська, старший науковий співробітник інституту історії Національної академії наук, Юлія Олійник, відомий в Україні видавець, Олексій Сокирко, доцент Національного університету ім.Тараса Шевченка. Вони приїжджали у жовтні 2008 року на виїзне засідання наукової конференції, потім у грудні, ми обговорювали концептуально зміст, наповнення експозиції. У січні ми одержали позитивні рецензії на анотації до всіх залів і «Козацької держави», підписані Інститутом історії НАН України, Києво-Могилянкою, університетом Шевченка. За те, що спілкування було витримане на високому фаховому рівні, я дуже вдячна заступникові з наукової роботи Людмилі Шендрик, музейнику з 28-річним стажем роботи у музеї історії «Полтавської битви».

Ми були лише на початковому етапі створення зали, належало зробити найголовніше – експозицію. Але вже в той час, маючи позитивну оцінку провідних наукових установ України, сказала: «Все, Людмило Кирилівно, тепер нехай хтось прийде і отут мені скаже, що ми щось не так робимо».

Проблема полягала ще й у тому, що, на жаль, художників-експозиціонерів у Полтаві практично немає. Я дуже вдячна художнику Ігорю Гречановському, який разом із дружиною та сином, також художниками, утрьох за кілька місяців зробили цю експозицію. 9 червня 2009 року «Козацьку державу» відкрили, а вже 27 червня у місті були гості: представництва на рівні адміністрацій Президента Росії, секретаріату Президента України, посли Швеції, Фінляндії, велика кількість офіційних делегацій із різних міст. Головне дійство, полтавці пам'ятають, відбувалося на полі битви, однак музей не був позбавлений уваги – до самісінького вечора черга на вході не зменшувалася, люди стояли аж до пам'ятника Петру.

Ми є тим музейним закладом Полтави, куди люди заїжджають, навіть інколи оминаючи саме місто. Екскурсії сьогодні проводяться українською, російською, англійською, німецькою мовами. Шістьма мовами записані аудіоекскурсії.

Наша книга відгуків списана різними мовами, там різні думки і різні відгуки, але переважають захоплення від побаченого і позитивні оцінки. До речі, знавці музейної справи досить високо оцінюють експозицію, що створювалася в музеї наприкінці 80-х років минулого століття такими відомими художниками-експозиціонерами, як Віктор Батурин, Анатолій Щербак, Євген Путря, Леонід Гусак, Анатолій Чорнощоков, Анатолій Міськов. У живій формі музей відтворює події Великої Північної війни, експозиція містить по-справжньому унікальні речі XVIІ- XVIII століть.

Вандали заробили на брухті гривень сто. Музей втратив кілька десятків тисяч

Довго говоримо про наболіле – заповідник площею 771 з половиною гектарів, на які треба виготовляти земельну документацію, два десятки пам'ятників, що перебувають на балансі музею і розкидані на величезній території, перспективу перетворення Полтавщини на туристичну Мекку, саме поле Полтавської битви, що постійно заростає чагарником і вирубувати його вручну… Добре, що доглядати територію допомагають громадяни, направлені на роботу в заповідник міським Центром зайнятості, бо, на жаль, штатних працівників господарського відділу бракує (всього 9 штатних одиниць разом із заступником із господарської роботи).

Говоримо про політику, яка, на жаль, дуже впливає на історичну науку, і лише час розставляє усе на свої місця. Про роль новітніх технологій у музейній роботі, яких ще, на жаль, бракує.

Говоримо про найганебніше – вандалізм. Цього року пошкодили дошку з обеліска на місці переправи російської армії у Кротенках. На початку серпня стався ще один жахливий випадок: на Побиванці зрізали ланцюги на пам'ятнику шведам від співвітчизників. Щоб украсти брухту гривень на сто, із двох гранітних стовпчиків збили навершшя, до яких кріпилися ланцюги. Цей пам'ятник знаходиться в полі за кілька кілометрів від музею. Щоденно бувати там і слідкувати неможливо. Порушено кримінальну справу, триває слідство, але важко від того, що ми отакі, які є. Реставрація пам'ятника коштує, за попередніми оцінками, близько 35 тисяч гривень. Нещодавно у Полтаві перебував заступник посла Швеції, під час зустрічі, що відбулася в рамках відкриття виставки художніх робіт у галереї мистецтв, розмова з ним була і про пошкоджений пам'ятник. Говорити було важко: соромно за співвітчизників.

Музейна справа з комсомольським ентузіазмом

Досвід проведення ювілейної річниці Полтавської битви, що придбавався у таких екстремальних умовах, жінка-організатор не могла «покласти у шухляду». Напевне, знову спрацював принцип: якщо чогось навчилася, вміння треба вдосконалювати.

Відтоді спільно з управління культури міськвиконкому вирішили відзначати 27 червня щороку. Традиційним став військово-історичний фестиваль «Полтавська битва». Цього дня відвідувачі не тільки знайомляться з експозицією, вони виявляють свої знання з історії, стають учасниками вікторин, майстер-класів, слухають старовинну музику у виконанні полтавських колективів, мають змогу побачити військове мистецтво і реконструкцію бою.

Популярними серед учнівської молоді стають тематичні екскурсії «Козацькі забави», «Україна і Швеція на перехресті століть», «Росія вісімнадцятого століття поза межами військових конфліктів». Діти не тільки отримують інформацію, вони закріплюють знання шляхом участі у вікторинах, переглядають тематичні слайди, мультфільми, грають в інтелектуальні та рухливі ігри. Таким чином ми відходимо від монолітного способу розповідати і пояснювати, ми пропонуємо дітям самим знаходити відповіді на запитання. Адже музей, як живий організм, має розвиватися, іти в ногу з часом.

Втілилася в життя найсучасніша ідея: нічна екскурсія. У сутінках все романтично, втаємничено: сяє у променях ліхтарів Ротонда, підсвічується Самсонівська церква, відкриває двері каплиця на братській могилі. А у вечірньому музеї на відвідувачів чекають костюмовані герої тих часів. У такій «компанії» розпочинається програма «Міфи і факти поля Полтавської битви» про історичні моменти, які свого часу були загальновідомими, але перетворилися на міфи з точки зору сучасної науки. Турист може потримати в руках справжні фондові речі, знайти сучасну річ, що виконає аналогічне призначення (як-то кресало – запальничка). Насамкінець можна переглянути хроніку про перебування у Полтаві Миколи ІІ у 1909 році та 300-річчя Полтавської битви. Кожну із цих тематичних екскурсій можна попередньо замовити і отримати неймовірне задоволення.

Наталія Володимирівна переконана: музей перш за все має бути центром наукової роботи. Про останні досягнення колективу у цій царині можна дізнатися на офіційному сайті закладу за адресою: battle-poltava.org
Оксана Кравченко, 31.10.2012, 15:411271
ПнВтСрЧтПтСбНд
1 2
3 4 5 6 7 8 9
10 11 12 13 14 15 16
17 18 19 20 21 22 23
24 25 26 27 28 29 30
<травень