22 серпня 2019 • № 34 (1570)
Rss  

Пам’яті Володимира Тарасенка

Не стало Володимира Тарасенка… «Нашого Володі», як називали його скрізь, де встиг попрацювати за своє життя, зокрема й у полтавських газетах, з якими співпрацював протягом свого тривалого творчого шляху, на радіо, телебаченні... Бо й тут завжди був своїм – як прозаїк і поет, людина творча, напрочуд щира і сердечна. Таким знали його і в «Полтавському віснику».

Народився Володимир Тарасенко (на фото) 23 жовтня 1948 року в селі Бориси Глобинського району на Полтавщині. Закінчив Полтавський педагогічний інститут імені В.Г.Короленка (1970). Працював літпрацівником в обласній газеті «Комсомолець Полтавщини», завіду­ючим відділом пропаганди обкому комсомолу, викладачем української літератури в Полтавському державному педагогічному інституті ім.В.Г.Короленка, інструктором обкому партії, заступником начальника відділу обласного управління внутрішніх справ, у апараті Полтавської обласної ради. Тривалий час працював і у прес-службі управління Національного банку України в Полтавській області, а останнім часом був головним редактором видавництва «Полтавський літератор».

Із 1964 року друкувався в обласних та всеукраїнських періодичних виданнях, видавався в колективних збірках «Ворскла» (Харків, 1977), «Вітрила-78» (Київ, 1978), «Поезія» (вип.1, Київ, 1983), «У Ворскли і Янтри одні береги» (Харків, 1981, українською та болгарською мовами), в антології поезії полтавських літераторів XX століття «Калинове гроно» (Полтава – Кременчук, 2004).

Автор поетичних збірок (усі вони побачили світ у Полтаві): «О, як би я тебе любив!» (1994), «Засніжені мальви» (1995), «Отчий сад» (1996), «У променях вічності» (1998), «Апостол праведної ліри» (2002), «Вітрила осені» (2003), «Зустрічаю сонце» (2005); поетичних книг для дітей «Тарасикове літо» (1995), «Неслухняний гусачок» (1997), «Чия хатинка найкраща» (1998), «Рідне місто моє» (1999), «Маленька шкода» (2000), «Коник-стрибунець» (2001), «Васильків потічок» (2002), «Я – син степів» (2003), «Котик-сон», «Зустрічаю сонце» (2005). Автор багатьох пісень, зокрема для дітей, співавтор гімну Полтавщини.

Лауреат обласної літературної премії імені Панаса Мирного (2002). Член Національної спілки письменників України з 1997 року. Заслужений працівник культури України.

Ми, вісниківці, сумуємо разом з усіма, хто знав Володимира Тарасенка, співчуваємо його рідним і близьким. Вічна пам'ять!

Володимира Тарасенка більше нема з нами. Але залишилися його вірші…

Батьки

Кудись у синю даль сплива за літом літо
На відтинку малім у вічності ріки.
З'являються, ростуть, міцніють наші діти,
Бо є в них матері, бо є у них батьки.
Любов'ю і теплом бринять їх дужі руки,
Готові зрушить світ для дочок і синів,
Щоб стежкою добра в майбутнє йшли онуки,
Щоб славилось життя і рід наш не мілів.
Отак і вік мине. Остання косовиця,
Як зірка голуба, в криницю упаде.
І тільки білий сніг на скронях доіскриться,
Та зійде повесні знов сонце молоде.
Й коли востаннє враз закриються повіки
І скотиться сльоза на траурні вінки,
Залишать в нас батьки жагу життя навіки,
Весь Всесвіт голубий залишать нам батьки.

Вулиця

Осінній вечір жовтим листом хмуриться…
Давно уже, півсотні майже літ,
Із тебе, першої моєї вулиці,
Почав я відкривати білий світ.
Це ти мене на плечі брала дужі,
Торкаючись і п'яток, і душі.
І теплими були твої калюжі,
Цілющими – пилюка й спориші.
У ще не знані радощі й печалі
Мене ти і манила, і вела
Від рідного порога далі й далі –
За обрії родини і села.
Жила надія, з юністю повінчана,
На повороті вулиці крутім
На мене одного чекала дівчина,
Та так і не зійшлись у нас путі.
Мінялися дороги і причали,
Не раз тернисто простилалась путь,
О, як тебе мені не вистачало,
Щоб і снаги, і сили зачерпнуть.
Пройшло життя у клопотах і русі,
Зеніту переступлена межа.
Тепер ти у асфальтному кожусі
Мене стрічаєш байдуже чужа.
І клен біля воріт немовби журиться…
Натомлена від сотень підошов,
Виводила мене до щастя, вулице,
Та я до нього так і не дійшов.

* * *
Де степ приліг на землю дужим птахом,
Серед розмаю урожайних піль,
Бредуть мої воли Чумацьким шляхом
Шукати долю, а чи, може, – сіль.
Шукати правду, а чи мо', вітрила,
А чи ясні омріяні світи.
І де у них, скажіть, береться сила
Вперед і дні, і ночі йти і йти?
…Нема волів, чумацькі стерлись віхи,
Прогресу ніби стежку ведемо.
А на стіні повітки, коло стріхи,
Висить пересторогою ярмо.

* * *
Мені не так багато треба:
Під ноги росяну траву,
Вгорі легку хустину неба
І думки пружну тятиву;
У степовім краю хатину,
Квітучу вишню під вікном,
Любові й ніжності краплину
І тихий човен із веслом;
Ворота, всім вітрам відкриті,
Стежину в щедрім спориші,
Волошку вранішню у житі
І пісню мамину в душі;
У серці березня начало,
Криницю світлу аж до дна.
І сонця теплого кружало,
В якому тане сивина.

* * *
В далі йдем, що вітром налились,
Поспіхом непевним розігріті.
Й думати не хочем, що колись
Відцвіте останнє наше літо.
І назад не буде вороття,
Не зарадять Аріадни ниті.
Підіб'є нам підсумок життя,
І вже пізно буде щось змінити.
Пройдений і вже прожитий шлях,
В поті щедро скупаний солонім,
Спалахне зненацька ув очах,
Сотнею питань загупа в скроні,
Мовою обізветься трави,
Мимохідь прим'ятої в дорозі:
– Як, мовляв, прожив і чим живий,
І кого вітаєш на порозі?
Як на нові рушу береги,
У хвилини сумніву, двобою,
Рідна земле, дай мені снаги
Скрізь, у всьому буть самим собою.

* * *
Зупинився вже у зрілім літі
Із твоїм цілунком на устах.
Й істину відкрив найвищу в світі,
Що любов із серця пророста.
І тоді вона горить-палає,
Квітами весняними цвіте,
Благодаттю землю обіймає,
Родить зерно щастя золоте.
В нім така могутня й дивна сила,
Що до сонця може піднести,
Дарувати дужі юні крила,
Відчуття польоту й висоти.
Віталій Скобельський, 23.11.2012, 13:178004
ПнВтСрЧтПтСбНд
1 2 3 4
5 6 7 8 9 10 11
12 13 14 15 16 17 18
19 20 21 22 23 24 25
26 27 28 29 30 31
<липень