26 травня 2019 • № 21 (1557)
Rss  

Дмитро Іваненко — «батько» першої міської газети

Від бухгалтера до редактора

Дмитро Олексійович Іваненко народився 1859 року в селі Китайгори Кобеляцького повіту (нині Новосанжарський район) у сім'ї священика. За наполяганням батьків закінчив у Полтаві духовне училище (бурсу), а потім і духовну семінарію. Однак далі по «духовній лінії» не пішов: здавши екстерном екзамени за класичну гімназію, вступив на юридичний факультет Київського університету, який доволі успішно закінчив. Він навіть устиг відбути військову повинність, за деякими свідченнями, ще до вступу в університет, що надавало у той час певні пільги.

Дмитро Олексійович Іваненко з дружиною Лідією Миколаївною.
У 1888 році Іваненко повертається до Полтави. Однак влаштуватися за фахом у суді йому не вдалося, тож починає чиновницьку кар'єру в Казенній палаті. До речі, працювати тут йому довелося під орудою Панаса Яковича Рудченка, якого ми знаємо нині як одного з класиків української літератури – Панаса Мирного. Проте робота бухгалтера не дуже приваблювала молодого чоловіка, тим паче, що була вона на той час не вельми заробітною. Та найбільше Дмитра Іваненка обтяжувала атмосфера казенщини, що цілком відповіла назві самої палати. У своїх спогадах Дмитро Олексійович навіть пише (звичайно ж, жартома), що «від нудьги і безвиході» він уже навіть почав було позирати на… гачок для одягу у своєму кабінеті.

Зрештою Іваненко домігся призначення на посаду, яка незабаром звільнилася у губернському правлінні, – секретарем статистичного комітету. За нинішніми мірками це як начальник обласного управління статистики, однак тоді все доводилося робити фактично самому, враховуючи й те, що ті чи інші документи могли «йти» з повітів тижнями. Однак Іваненко налагодив справу, його помітили як старанного і тямущого чиновника, а ще людину творчу. Тож невипадково, що саме йому 1899 року запропонували стати редактором так званої неофіційної частини «Полтавських губернських відомостей». «Офіційний блок» газети «забивався» тоді різними указами, розпорядженнями і звітами, а от так звана неофіційна частина і потребувала саме журналістської роботи. І хоч Дмитро Іваненко не був професійним журналістом, та завдяки природному таланту, організаторським здібностям і комунікабельності швидко «вжився» в роль редактора, домігся, аби видання стало щоденним. Саме завдяки його зусиллям «Відомості» з офіційного рупора швидко перетворилися на газету в сучасному розумінні цього слова. Однак робота в лещатах цензури не задовольняла Іваненка, і в нього визріла ідея взятися за нечувану досі для провінційного міста справу – заснувати приватну міську газету. Варто було подолати чимало чиновницьких перепон на місцях, а справа зрештою вирішувалася аж у тодішній столиці – Санкт-Петербурзі. За згоди тодішнього губернатора князя Урусова Дмитро Олексійович подав «прошеніє» в Головне управління у справах преси, і 16 листопада 1902 року дозвіл було одержано. Однак друкувати газету українською мовою заборонялося, тож вона була російськомовною.

Як і нині, тоді фінанси теж «співали романси»

Про початок становлення «Полтавського вісника» Дмитро Іваненко доволі детально описав у своїх спогадах, які ми починаємо друкувати в цьому номері газети. Залишається лише додати: попри те що газета тоді була чи не єдиним джерелом інформації, її випуск влітав у копієчку. Справа ця, як і тепер, була доволі вартісною і складною. До того ж коло читачів здебільшого обмежувалося Полтавою, передплату могли дозволити лише порівняно заможні люди, можливості реклами теж були доволі обмежені, а доставка газети передплатникам не менш складною. Та незважаючи на все це, газета швидко завоювала авторитет, «обросла» широким колом автури. З її позицією змушена була рахуватися і місцева влада, і губернське начальство. Але на цьому ґрунті часто виникали і конфлікти, тож неприємностей на долю редактора міської газети випадало немало.
Лідія Миколаївна з дітьми – Оксаною та Дмитром.

Зрештою саме через фінансові ускладнення Дмитро Іваненко і змушений був у 1907 році залишити своє дітище, хоч «Полтавський вісник» продовжував виходити й надалі, але вже за іншого складу редакції. А тим часом з братом Яковом Дмитро засновує інше видання – газету «Полтавський голос». Вона теж була щоденною і презентувала себе як громадсько-літературна. Цікаво, що редакція видавала й цілу низку додатків, серед яких – «До полтавських дітей», «Колокольчик». Саме завдяки «Полтавському голосу» була опублікована окремим виданням і «Полтавська битва» відомого полтавського історика І.Павловського. Видали й «Ілюстрований Полтавський календар на 1911 рік». Небаченим досі проектом стала «Адресна і довідкова книга на 1913 рік». Написав Дмитро Іваненко й кілька книг, зокрема про подорож Європою та згадувані вже в попередньому матеріалі «Записки і спогади».

Та «Полтавський голос» зрештою теж спіткала невдача. Газета виходила до 1915 року, але через фінансові негаразди, що виникли в період війни, видання припинило своє існування. За нові проекти братися було ризиковано, тож Дмитро Іваненко повернувся на чиновницьку службу, працював у різних установах Полтави. А після революції й узагалі перейшов на вчительську роботу, хоча й тут його ледь не «підхопив» буремний вихор тодішніх подій. Так, у 1919 році як «буржуазного елемента» його заарештували більшовики, звинувативши в «сокритії вещей». Кажуть, що врятуватися Дмитру Олексійовичу вдалося лише завдяки тому, що один із чекістів-начальників виявився сином працівника друкарні, де колись друкував свою газету Іваненко. Його батько багато чим був зобов'язаний Дмитру Олексійовичу, тож він і вмовив сина відпустити чоловіка… Опісля Іваненко викладав українську та російську мови у трудовій школі – аж до виходу на пенсію у 1927 році.

За суворим виглядом – добра душа

Ті, хто бачив редактора Іваненка вперше, звертали увагу на його зовні суворий вигляд. Однак варто було лише привітатися, як на обличчі Дмитра Олексійовича неодмінно з'являлася посмішка. Адже насправді він був напрочуд доброю і щирою людиною, яка всім і завжди намагалася допомогти, розрадити, поспівчувати… Усі, хто приходив до нього з якимось проханням, ніколи не знали відмови, чим, до речі, користувалися не лише далекі родичі, але й колеги та підлеглі. Дмитро Олексійович міг видати аванс новому журналістові, тільки-но той переступав поріг редакції, дати в борг «без надії на повернення» чи «виписати» гонорар з власної кишені малознайомому авторові, який швидко забував про свою обіцянку «написати геніальний матеріал»… Такий уже був чоловік!

Такою, власне, була й уся сім'я Іваненків, де першою помічницею в усіх домашніх справах чоловіка залишалася дружина Лідія Миколаївна – мила, працелюбна жінка, яка теж усім завжди намагалася допомогти. А ще влаштовувала вдома творчі вечірки, концерти, позаяк теж була людиною творчою. Такими ж вони виховували і своїх дітей – Дмитра та Оксану, які зрештою і прославили рід Іваненків.

На жаль, Лідія Миколаївна через хворобу померла доволі рано. Сам же Дмитро Олексійович після виходу на пенсію переїхав жити до доньки в Харків, який на той час був столичним містом, а потім разом з її сім'єю до Києва. З початком Великої Вітчизняної вони виїхали в евакуацію до Свердловська. Там Дмитро Олексійович тяжко захворів і помер 1 січня 1943 року на 84-му році життя.
Віталій Скобельський, 29.11.2012, 10:571384
ПнВтСрЧтПтСбНд
1 2 3 4 5
6 7 8 9 10 11 12
13 14 15 16 17 18 19
20 21 22 23 24 25 26
27 28 29 30 31
<квітень