25 серпня 2019 • № 34 (1570)
Rss  

Григорій Сковорода: Людина не тремтячий раб, а «коваль свого щастя, шумливий бурхливий дух»

Григорій Савич Сковорода був настільки унікальною людиною, що освічені українці називали його своїм Піфагором, українським Сократом, степовим Ломоносовим. А що стосується пам'яті народної, то, за свідченням історика Миколи Костомарова, «мало можна вказати таких народних осіб, яким був Сковорода і яких би так пам'ятав і поважав український народ». Варто сказати, що портрети Сковороди в XIX столітті висіли в багатьох українських оселях. А вислови легендарного мандрівного поета й мудреця досі розсипані в мові українській то у вигляді жарту, приказки, а то у вигляді афоризму, приписуваних Сковороді.

Своєю творчістю він підсумував найвищі досягнення давнього українського письменства. За словами Івана Франка, Сковорода став найвидатнішим за своєю індивідуальністю поетом у староруській і давній українській літературі на величезному просторі часу – від автора «Слова о полку Ігоревім» до Котляревського і Шевченка.

Життя філософа

Григорій Сковорода народився в сотенному містечку Чорнухи Лубенського полку, у небагатій козацькій родині. Після здобуття початкової освіти в сільській школі з 1734 року (Григорію – 12) навчався в Києво-Могилянській академії. Її бібліотека стала для нього джерелом знань. У навчанні був перший, і всі найкращі похвали належали йому. Протягом навчання в Академії вивчив латинську, грецьку, церковнослов'янську, польську, німецьку й інші мови, ознайомився з творами багатьох філософів та письменників, від античних до йому сучасних. У 1741 році Григорія забрали до Петербурга для співу в придворній капелі, звідки він повернувся в 1744-му. Згодом, у 1745 – 1750 роках, Сковорода їде до Європи: спершу до Угорщини в складі царської місії під проводом Ф.Вишневського, далі до Словаччини (Братислава) й Австрії (Відень). Факт перебування Сковороди в Італії, Німеччині й Польщі не підтверджений документами. Після мандрівки мислитель повернувся в Україну, працював професором у Переяславі, Харкові, приватно перекладав Плутарха, писав свої твори. Саме в цей час він зустрічає одного з найвідданіших учнів, Михайла Ковалинського, який після смерті вчителя написав його біографію, докладну, ґрунтовну, на яку посилалися й посилаються всі дослідники творчості великого мудреця. У листах до Ковалинського Григорій Савич висловлював найважливіші ідеї, що згодом ставали основою філософських трактатів. Про стиль його життя із харківського періоду його перший біограф пише: «Уставав дуже рано, їв раз на день, без м'яса і риби, був завжди веселий, сильний, рухливий, з усього задоволений, до всіх добрий, усім готовий послужити. Поважав і любив добрих людей без різниці їх стану, навідувався до хворих, розважав сумних, ділився останнім з тим, хто нічого не мав». («Житіє Сковороди»).
Під кінець 70-х років XVIII ст., після різних конфліктів із владою, Григорій Сковорода обрав зовсім новий і не знаний до того стиль життя, а саме мандрівку. І ця мандрівка тривала до самої смерті, майже тридцять років. Була вона повна пригод, оповита переказами й легендами. У ній філософ ніколи не розлучався із Біблією, сопілкою або флейтою і своїми писаннями. Слава про мудреця йшла всюди, і кожний, чи то пан, чи селянин, хотів його побачити й почути. Тож аудиторія мудреця була дуже численна і різнорідна, і всі розуміли його – речника великої правди.

Філософ та імператриця

Слава про Сковороду йшла так далеко, що про нього довідалась і цариця Катерина II, забажала його побачити і… приручити, запрошуючи на постійне проживання при дворі. Вона навіть послала філософу запрошення переселитись з України в Петербург. Поручник, посланець цариці, застав Сковороду на краю дороги, де він відпочивав і грав на флейті, а неподалік від нього паслась вівця господаря, у якого мудрець затримався. У відповідь на запрошення Катерини ІІ Сковорода відповів: «Я не покину Батьківщини. Мені моя сопілка і вівця дорожчі царського вінця».

Якось цариця писала до одного з вельмож: «Черни не должно давать образование, поколику будет знать столько же, сколько вы да я, то не станет повиноваться нам в такой мере, в какой повинуется теперь». Це, так би мовити, класовий погляд на освіту. Ніби полемізуючи з поглядами «просвіченої імператриці», Сковорода зауважує: «Я рассуждаю, что знание не должно узить своего излияния на одних жрецов науки, которые жрут и обжираются, но должно переходить на весь народ и водвориться в сердцах и в душе всех тех, кто имеет правду сказать: и я человек, и мне, что человеческое, не чуждо».

Високим цілям пробудження народу віддав своє життя народний мислитель і справжній просвітитель народу. Його життя горіло вогнем любові, ненависті, правди й розуму. Розповідають, що Катерина II, зустрівшись зі Сковородою, запитала, чому він такий чорний. Дотепна відповідь містила глибокий смисл, що вказував на суть його життя:
– Е! Вельможна мати, хіба ж ти де бачила, щоб сковорода була біла, коли на ній печуть та жарять, і вона все у вогні?

Справжній патріот землі української

Давня українська література була невичерпним духовним джерелом для наступних поколінь, а Сковорода – золотим мостом між давнім і новим українським письменством. І хоч правда, що філософ «тікав від людей», але робив це заради людей, щоб постати перед рідним народом у високому найменні справжньої людини. «Ми створимо світ кращий, – говорив мислитель. – У Горній Русі (майбутній Україні) бачу все нове: нових людей, нове творіння і нову славу».

Сковорода не вірив у можливість служіння людям поза своєю батьківщиною. На цьому принципі зростав його полум'яний патріотизм. Григорій Сковорода був сам патріот, прищеплював і виховував у народу священне почуття любові до своєї батьківщини. У кожному селі, яке він залишав, з'являлися його послідовники. І якщо загальновизнаним стало твердження, що «не зшитки його творів, які пересилалися від автора до мирних парафіяльних священиків і друзів його – поміщиків, а життя й усне слово Сковороди сильно діяли», то ще ніхто не вивчив, який зв'язок існує між мандрами мудреця і низкою народних виступів. Сьогодні про це відомо лише те, що в місцях, по яких проліг шлях мандрівного філософа, спалахнула Коліївщина, повстали турбаївці, водив загони відважний народний месник Семен Іванович Гаркуша. «Мандрівним університетом», «бродячою академією» називали Григорія Сковороду. Від села до села йшов він у старій свиті з відлогою, з торбою за плечима і ціпком-журавлем у руках. І скрізь його зустрічали радо. У полі, на сільських майданах, на велелюдних ярмарках, на пасіках він охоче ставав до розмови з людьми й передавав їм простими словами свої знання, говорив про правду і розум. Один із сучасників філософа так малює його образ: «Можна назвати його безсрібним; не було в нього ніякого майна: що було на ньому, то лиш було його. Дідусь вищий середнього зросту, у сірому байковому сюртуці, в українській овечий шапці, з палицею в руці, за мовою справжній малоросіянин, здався мені стомленим і задумливим... Не стяжав він ні золота, ані срібла, але народ не за те приймав його під свої покрівлі: навпаки, хазяїн хати, куди він заходив, перш за все оглядав, чи не треба було щось поправити, почистити, змінити в його одежі та взутті; все те негайно й робилося. Мешканці тих особливо слобід та хуторів, де він зупинявся, любили його як рідного. Він віддав їм усе, що мав; не золото й срібло, а добрі поради, умовляння, настанови, дружні докори... Утішався, що труд його мандрівного життя не був безплідний».

Він гідно йшов за обрій. Як і жив

Помер мислитель 9 листопада 1794 року в селі Пан-Іванівка (зараз Сковородинівка) Золочівського району Харківської області. Про смерть Сковороди Ізмаїл Іванович Срезневський, філолог, славіст, історик, палеограф, український письменник, записав таке:
«…Був прегарний день. До дідича з'їхалось багато сусідів погуляти й повеселитись. Мали також на цілі послухати Сковороди… За обідом був Сковорода незвичайно веселий і говіркий, навіть жартував, оповідав про своє минуле, про свої мандрівки, досвіди. Зачаровані його красномовством повставали всі від обіду, Сковорода щез. Він пішов у садок. Довго ходив він по перехресних стежках, зривав овочі й роздавав їх хлопчикам, що працювали в садку. Надвечір пішов сам господар шукати Сковороду й застав його під гіллястою липою. Уже заходило сонце: останні його проміння пробивалися крізь гущу листя. З рискалем у руці копав Сковорода яму – вузьку, довгу. – «Що це, друже Григорію, чим то ти зайнятий?» – спитав господар, підійшовши до старого. «Пора, друже, закінчити мандрівку! – відповів Сковорода. – І так усе волосся злетіло з бідної голови від мордування, пора непокоїтися!». «І, брате, дурниця! Досить жартувати, ходімо!». – «Іду! Але я прохатиму тебе попереду, мій добродію, хай тут буде моя остання могила». І пішли в хату. Сковорода недовго в ній лишився. Він пішов у свою кімнатку, перемінив білизну, помолився Богу і, підложивши під голову свої писані праці й сіру свитку, ліг, зложивши навхрест руки. Довго чекали на нього з вечерею. Сковорода не з'явився. Другого дня вранці до чаю теж, до обіду так само. Це здивувало господаря. Він насмілився увійти до Сковороди, щоб розбудити його; одначе Сковорода лежав уже холодний, закостенілий…».

Тільки через сто років після смерті Григорія Сковороди було зібрано й видано друком усі відомі на той час його твори. Цю неоціненну послугу нашій культурі й історії зробив 1894 року в Харкові Д.І.Багалій. До цього тільки окремі філософські й художні твори Сковороди були на­друковані, а решта поширювалась серед народу в численних рукописних копіях.

Могила славетного українця знаходиться в селі Сковородинівка (у колишній садибі Андрія Ковалівського). До неї можна потрапити, з'їхавши з дороги Харків – Суми біля селища Максимівка (60 км від Харкова). Далі треба їхати 18 км до Сковородинівки, щоб прочитати на хресті над його могилою: «Світ ловив мене, та не впіймав…».
Світлана Тренич, 29.11.2012, 14:184275
ПнВтСрЧтПтСбНд
1 2 3 4
5 6 7 8 9 10 11
12 13 14 15 16 17 18
19 20 21 22 23 24 25
26 27 28 29 30 31
<липень