27 червня 2019 • № 26 (1562)
Rss  

Бувальщина. Про секретаря сільради, козу Зіньку і виконавця Валю

У селі поблизу Полтави працював колись секретарем сільради такий собі Іван Левкович. У ті часи сільській молоді не видавали паспортів. Це робилося для того, щоб не було відтоку робочих рук із колгоспів, щоб молоді люди залишалися у селах, ішли працювати механізаторами, доярками, у городні бригади. Не всі були згодні з такою політикою партії. Дехто будь-що прагнув потрапити до міста – хто вчився далі, а хтось ішов на будівництво, аби отримати житло і більше не повертатися в село.

Отут і ставав у пригоді Іван Левкович. Не одній молодій людині допоміг отримати паспорт. Та хіба тільки це! І майже кожен прохач приносив пляшку горілки, аби віддячити представникові влади.

Отак помалу й розпився чоловік. Усе частіше затримувався після роботи. Дружина вже звикла до його загулів, до того, що часто повертався далеко за північ добряче напідпитку. А іноді й зовсім не ночував удома.

Жила у цьому ж селі баба Одарка. І була в неї коза Зінька. Та така вреднюща, що баба вже не могла їй дати раду: не минало тижня, щоб Зінька не відв’язувалася і, задравши хвоста, не тікала з обійстя. Де тільки баба Одарка не знаходила свою норовисту козу: і в сусідніх городах, і в ліску, і на дальніх луках… А то колись забігла мало не до іншого села. Отака була мандрівниця.

…Того дня баба повернулася з пошуків ні з чим – проклятуща коза ніби крізь землю провалилася. Одарка вже, було, подумала, що Зіньку хтось украв. Плюнула та й пішла додому.

Уже сутеніло, коли Іван Левкович нарешті підвівся із-за столу, де гостинні господарі так добре припрошували до чарки. Сказати, що він випив, – це нічого не сказати! Якби не велосипед – його надійний товариш, – то, мабуть, не зміг би чоловік і ніг переставляти. Отак з горем пополам, падаючи і ледве підводячись, вибрався все ж на ту стежину, що вела додому. А діло було наприкінці листопада, тож стояла вже така темрява, хоч в око стрель…

Шлях Івана Левковича пролягав повз сільське кладовище. Та чоловік був у такому стані, що йому було байдуже, де йти – серед могил чи по широкій дорозі. Забув секретар сільради, що напередодні у їхньому селі померла бабуся і що на кладовищі для неї вже викопали яму. І от на черговому «віражі» він разом з велосипедом летить прямісінько в могилу!..

Слід зазначити, що в селах тоді копали доволі глибокі ями, тож вибратися звідти без сторонньої допомоги було неможливо. Та ніхто й не збирався робити цього. Приземлившись на дні й не діставши жодного ушкодження, чоловік тут же «вирубився» і заснув.

Прокинувшись серед ночі від холоду, він довго не міг дотумкати, де він: навколо земля, темно, і тільки вгорі видніються зірки. Раптом Іван Левкович відчув, що до його спини тулиться щось тепле. Помацавши рукою, намацав роги і мало не знепритомнів од жаху: невже він у пеклі, а поряд із ним – чорт?! А чому ж тоді видно зірки? «Оце ти, Іване, допився! Мабуть, гаплик тобі!». Аж тут «чорт» раптом сказав: «Ме-е-е!». (Як потім з’ясувалося, це була саме Зінька. Забігши з дому, коза бродила в темряві, поки впала в яму).

У сільраді ж тоді працювала виконавцем молода жінка Валя. Рано-вранці, упоравшись по господарству, вона вирушила велосипедом на роботу. Їхати далеченько, бо Валя жила в сусідньому селі. Було ще темно, коли, проїжджаючи стежкою повз кладовище, зі свіжовикопаної могили жінка раптом почула: «Ме-е!..». Мало не знепритомнівши від страху, вона вже натиснула на педалі. А їй услід: «Ва-лю-ю-ю, це ж Іван Левкович!» Проїхавши ще трохи, Валя зупинилася. Серце скажено калатало в грудях, а в очах аж іскри світилися. Оговтавшись, кинула велосипед і помалу почала наближатися до страшного того місця…

Іван Левкович знав, що виконавець щоранку їздить на роботу повз кладовище, тож це була його остання надія на порятунок. А коли почув, що велосипед уже прошурхотів далі, не на жарт сполошився: невже доведеться сидіти у цій холодній ямі аж до похорону?!

Валя заглянула в могилу і зрозуміла, в яку халепу потрапило її «начальство». Пізніше, коли вона покликала на допомогу людей і «бранці» були звільнені, ще довго в селі сміялися з цієї придибенції. Проте ніхто з постраждалих не покаявся і не зробив належних висновків: Іван Левкович продовжував вести розгульний спосіб життя (правда, кладовище після цього обходив десятою дорогою); а коза Зінька все так же мандрувала, «вивчаючи» ландшафт рідного краю. І тільки виконавець Валя більше не наважувалася темної пори їздити повз кладовище і змінила маршрут.

Зоя Гутиря

Павєл Москалюк, 21.12.2012, 15:162629
ПнВтСрЧтПтСбНд
1 2
3 4 5 6 7 8 9
10 11 12 13 14 15 16
17 18 19 20 21 22 23
24 25 26 27 28 29 30
<травень