23 травня 2019 • № 21 (1557)
Rss  

30 років у авангарді профспілкової роботи

11 січня виповнюється тридцять років з того дня, коли Полтавську обласну раду профспілок очолив Леонід Вернигора. Про те, що було зроблено і досягнуто за цей час, про свої професійні здобутки і творчість для душі він розповів «Полтавському віснику».

– Леоніде Михайловичу, розкажіть, як ви прийшли на посаду головного захисника прав і свобод трудівників області? Напевно, уже мали за плечима досвід керівної роботи?
– Я керував багатьма великими підприємствами у галузі нафти й газу. Де зараз шостий відділ, раніше був трест «Укрсхіднафтогазрозвідка». Туди я прийшов у 1959 році й доріс до керівника транспортно-тампонажного підприємства. Робота була складною, небезпечною й дуже відповідальною, оскільки ми здійснювали будівництво, буріння, випробовування свердловин. Там я пропрацював 15 років. Наша експедиція подарувала природний газ Криму. Ми працювали спочатку в Чорноморську й Феодосії, а потім організували свій трест у Сімферополі. У 1986 році, коли на півострові в людей уже було блакитне паливо, мене кликали в Тюмень, Київ і Полтаву. На Північ після теплого Криму не хотілося зовсім. Писати папери на посаді заввідділом у Міністерстві геології теж бажанням не горів. Тому повернувся в Полтаву на посаду заступника керуючого трестом «Полтаванафтогазрозвідка». Через три роки очолив управління транспорту й механізації підприємства «Укрсхідгазбуд». Ще через чотири роки мене викликав голова обкому партії Федір Моргун і постановив перейти на партійну роботу. Так я очолив Київський райком компартії й був на цій посаді з 1975 по 1983 рік. У 1983-му мене обрали головою обласної ради профспілок.

– Як досвід партійної роботи згодився вам у профспілковій діяльності?
– Київський район міста зосереджував у собі 75 відсотків народно-господарського потенціалу міста. Якщо раптом ми «валили» одну зміну, то «летіли» плани не лише міста, а й області. Тому в мене була не стільки партійна робота, скільки господарська. Навіть під Новий рік, коли всі вже святкували, ми ще в пакгаузах на вокзалах пошту приймали і перевіряли, скільки прийшло платіжок, а потім уже о пів на першу ночі розходилися по домівках. Аби тримати економіку області на рівні, потрібно було проводити колосальну роботу на підпорядкованій території. Усе це вимагало організаторських зусиль, контролю, самовідданості, адже тоді був залізний порядок. Усі ці навички мені добряче згодилися.

– Якими були профспілки три­дцять років тому?
– Якщо порівнювати із сьогоденням, то це небо і земля. Тридцять років тому ми виконували роботу, якої сьогодні держава не хоче виконувати, а профспілки самостійно не в змозі. Якщо говорити про той період, то найголовнішою нашою функцією була виробничо-масова робота, що мала на меті організацію гідних умов праці на виробництві та гідну оплату праці. Тоді не було безробітних і дармоїдів, профспілки гарантували зайнятість населення. Соціалістичне змагання та інспекція за якістю продукції забезпечували високий рівень виробництва, стимулювали працювати краще. Зараз нас від цих напрямків відсторонили, а японці, узявши наш досвід собі на озброєння, сьогодні стали світовими лідерами і за якістю своєї продукції, і за темпами виробництва.

По-друге, ми повністю займалися наглядом за охороною праці. Без профспілок жоден цех не міг працювати, якщо наші громадські інспектори з техніки безпеки знаходили якісь недоліки й виписували застереження. Зупинити роботу могли через надмірну загазованість, протяги, порушення чи недотримання температурного режиму.

Без дозволу профкому працівника не могли звільнити з роботи, перевести на меншу зарплатню, закон захищав права трудящих. Ніхто не мав на думці збиткуватися з людини, звільняти її без пояснень, допомоги, як це скрізь і всюди можна побачити зараз.

Полтавська область дала поштовх до того, аби в державі прийняли закон про допомогу та підтримку багатодітних родин. А почалося все з того, що в 1986 році я знайшов у Новосанжарському районі родину Васютів, де виховувалося 16 дітей. Ми для них збудували клуб, завезли туди кінообладнання, організували бібліо­теку, забезпечили партами. Тобто саме Полтавщина першою показала приклад реальної підтримки таких сімей.

Пріоритетною була побутова сфера, починаючи від організації комфортного і безпечного робочого місця й закінчуючи житлом. Профспілки займалися також соціальними проблемами (їдальні, дитячі садки, школи, піонерські табори), піклувалися про духовний розвиток, організовували спортивно-масову роботу.

Важливим кроком, як на мене, було відкриття Центру з упровадження механізації важкої фізичної праці. На території облпрофради ми збудували п'ять великих павільйонів. Тут представили і завантажувачі, і маленькі тракторці. Навчили людей навіть гарбузи збирати механізованим способом, а не тягати їх перед собою.

– У чому ви ще стали першими?
– В організації побуту на польових роботах. Чомусь прийнято вважати, що людям, котрі працюють на землі, непотрібні належні умови. Ми будували на полях курені з соломи, де можна було перечекати дощ чи спеку, налагоджували водопостачання в полі. Я сам сконструював термосну діжку. Її потім так і назвали – «вернигорка». Вона являла собою конструкцію з двох діжок. Одна була менша, окожушена більшою, а в проміжку між ними була дерев'яна стружка. Таким чином вода зберігалася холодною дуже тривалий час, солі не випадали. Для зручності діжку поставили на колеса. Ми замовили на бочкарному заводі облспоживспілки 10 тисяч таких термосів і розвезли їх по полях області.

Одним з важливих завдань стала організація роботи в школах. Ми запровадили в кожній школі кролеферми, були свої сади, дослідні ділянки, станції юннатів. Діти змалку вчилися працювати.
У дитячих садках ми найпершими почали загартовування малечі у плавальних басейнах. До цього там практикували зміцнення організму дітей на відкритих верандах. І малюки все одно хворіли й ходили з мокрими носами. А ще ми збудували 76 басейнів у дитячих дошкільних закладах. Після впровадження цієї пропозиції Полтавщина показала найнижчий рівень дитячої захворюваності в усьому Радянському Союзі. Я довів голові Всесоюзної центральної ради профспілок (ВЦРПС) Степану Шалаєву, що загартовування обійдеться значно дешевше, ніж хвороби дітей, лікарняні батьків тощо. Кошти, що заощаджували на лікарняних, залишали нам в області. На ці гроші ми будували фельдшерсько-акушерські пункти в селах. Пілотним проектом стало спорудження в Малому Бакаї ФАПу, де був кабінет прийомів, квартира фельдшера, господарські будови для тварин, гараж і підвал. Людина жила і працювала в одному місці. Потім цей досвід перейняли й інші області.

У Крутому Березі під Полтавою у 1985 році на десяти гектарах землі збудували оборонно-спортивний табір «Старт» на 360 місць. Там були будиночки, кінотеатр, їдальні, усі спортивні снаряди, викопали криницю, відкрили плесо ставка. У таборі проходили допризовну підготовку підлітки. Це і дітям дуже подобалося, і була вирішена проблема з виховання дисципліни та зайнятістю. Ще й сьогодні ДЮСШ проводять там різні змагання. Усе перераховане мною – те, що робили профспілки тоді.

– Що тепер змінилося у вашій діяльності?
– Наші профспілки позбулися багатьох своїх функцій. Сьогодні в ринкових умовах їх підлаштовують під систему, за якою працюють у всьому світі. Там профспілки домагаються укладання тарифної угоди і воюють тільки за підвищення зарплат. Непотрібні профспілкові оздоровниці, спортивні заклади, інші речі, немає турботи про ще якісь насущні проблеми працівників. Нас просять не втручатися в інші сфери: нагляд за умовами праці, за розміром і виплатою заробітної плати, соціальні питання. А я пам'ятаю, як то було колись, і продовжую все-таки боротися зараз, аби було не гірше. Тому намагаємося допомагати тим, хто цього потребує. Ось тільки що завершилися в нас новорічні ранки, які відвідали близько двох тисяч дітей.

Я сьогодні очолюю в Києві майже всі наглядові ради, фонди соцстрахування, гуманітарні комісії. Днями мене затвердили членом гуманітарної комісії Загальної профспілкової конфедерації, до складу якої входять 12 країн світу.

– Скільки нині в області нараховується членів профспілок?
– Близько 300 тисяч чоловік. І це дуже високий показник порівняно з іншими регіонами. Найбільше серед них освітян, медиків, машинобудівників, переробників нафти, працівників бюджетної сфери.

– Ви були депутатом Верхов­ної Ради другого і четвертого скликань. Чим запам'яталася робота в парламенті?
– Вісім років керував соціальним підкомітетом комісії соціальної політики і праці. Я автор концепції соціального страхування. Усі чотири фонди – пенсійний, зайнятості, страхування від нещасних випадків та фонд з тимчасової втрати непрацездатності (останнім із них я керую) – уже 15 років у нас працюють, і інші країни зацікавилися досвідом. Сьогодні ми воюємо за те, щоб не чіпали напрацьованої системи з налагодженою роботою, що є самоврядною організацією в системі ринкової економіки.

– Леоніде Михайловичу, свою професійну діяльність ви успішно поєднуєте з творчістю. Наприклад, ви – автор гімну Полтави, ваші пісні виконувала Раїса Кириченко, їх співають Йосип Кобзон, подружжя Білоножків, Віктор Шпортько й багато відомих співаків, вашими книгами зачитуються дітлахи. Як вам усе це вдається?
– Знаєте, чим більше роботи, тим більше пишеться. Я пишу прозу, публіцистику, пісні, вірші, особливо люблю творити для дітей. Кілька моїх перших книжок для малечі редагував Всеволод Нестайко. Зараз написав книжку «Кузя-голопузя», хотів її на рочок внукові Глібчику подарувати. Але ще не видав, бо тільки недавно знайшов художника. Зараз оформленням книги займається Ганна Грибан, директор видавництва «Дивосвіт». Маю одну рису – не можу сісти за нову книгу, пісню, вірш, поки не побачу готового попереднього результату.

– Є улюблені письменники?
– У мене величезна бібліотека, понад п'ять тисяч книг. Я мав кремлівський абонемент і перечитав багато рідкісних видань. Когось виокремити складно. Подобається дядько Хем (Ернест Хемінгуей). Коли я був на Кубі три роки тому, то кілька днів жив на його ранчо, оглянув там усе до дрібниць. Навіть навчився робити справжній мохіто – збадьорюючий коктейль, як його готував письменник.

– Відомо про ваш досвід і як кіносценариста…
– Так, я написав сценарій, був ведучим у кадрі художньо-публіцистичного повнометражного фільму за мотивами моєї книги «Відверта розмова», який зняли москвичі. Дали його на конкурс кінематографії. У фінал вийшла моя робота і фільм Станіслава Говорухіна «Так дальше жить нельзя». У своєму відео він показав «чорнуху», безвихідь, як усе погано. Я ж зіграв на контрастах: розвалені безперспективні села і разом з тим – господарства, що були успішними і прибутковими. Зняли навіть одноосібника із Соснівки Гадяцького району, котрий ще за Сталіна сам на себе працював, мав вісім корів, велике господарство. Тобто я показав те, що побачив свого часу в Америці: можна щось мати, якщо працювати. Річ тільки в тому, що в нашій державі про це не говорили, аби не дати людям піднятися, працювати на себе і розвивати таке явище, як середній клас, заохочувати працю підвищенням окладу тощо. Першу премію, від ВЦРПС, тоді отримав Говорухін, а мені вручили першу премію Спілки кінематографістів СРСР.

– Ваша посада – це вибір людей. Як вам удається стільки років утримувати довіру?
– Люди настільки вірили мені як керівникові, що самі ставали досвідченими, такими, що не уявляють, як можна інакше. Ми завжди працювали злагодженою командою, досягали результатів. Тому довіра до мене – це насамперед віра в себе і щоденна праця в ім'я людини.
Оксана Ханас, 10.01.2013, 14:111033
ПнВтСрЧтПтСбНд
1 2 3 4 5
6 7 8 9 10 11 12
13 14 15 16 17 18 19
20 21 22 23 24 25 26
27 28 29 30 31
<квітень