10 грудня 2018 • № 49 (1533)
Rss  

Василь Захарченко — із когорти шістдесятників

…Цього чоловіка я бачив ще в дитинстві, він був колегою і приятелем мого батька й деякий час жив у нас у Кременчуці. Згодом мені, вже як історикові, про нього розповідали батьки, а впродовж останніх років я неодноразово натрапляв у часописах на його прізвище. Правда, писали про Василя Захарченка (на фото) здебільшого в Києві та Черкасах, у Полтаві лише зрідка згадували. Тож час виправити таку несправедливість і представити полтавцям земляка, великого патріота України, шістдесятника, члена Національної спілки письменників України, лауреата Національної премії ім.Т.Шевченка, літературних премій ім.А.Головка та ім.Ю.Яновського.

«Не вчили нас тоді любові до України»

Василь Іванович Захарченко народився 13 січня 1936 р. у с.Гутирівка Полтавського району в родині колгоспників Івана та Галини Захарченків. У 1953 р., закінчивши Супрунівську середню школу, хлопець одразу вступає на факультет журналістики Київського державного університету ім.Т.Г.Шевченка. Як кажуть, з першого заходу і без підтримки впливових знайомих. Це означало, що він мав неабиякі творчі здібності та нахил до літератури.

Курс, на якому навчався Василь, був незвичайним – 150 чоловік. До цього і вже після стільки на один курс не набирали. Це було зроблено з веління високого керівництва – набрати більше молоді із сіл, аби підготувати кадри для районних газет, які задихалися від нестачі журналістських сил. Із 150 студентів курсу більшість справді була «селюками». Серед них і сільські хлопці з Полтавщини: Борис Олійник, Павло Пустовіт, Олекса Мусієнко, Микола Шудря, Василь Захарченко. Щоб якось вижити, хлопці ходили підзаробляти на залізничну станцію, де, бувало, цілу ніч розвантажували вагони, а вранці, знесилені, ледь волокли ноги до гуртожитку, зате мали зароблену чесною працею копійку.

Це були плоть від плоті українські діти, які мужньо зносили моральний терор в університеті. Їм тяжко було навчатися, бо всі лекції (крім української літератури та мови) читалися російською. Одні приймали такі «правила гри» і швидко адаптовувались, інших це боляче вражало і пригнічувало.

Василь Захарченко із деяким смутком згадує свої «університети»: «Не вчили нас тоді в університеті любові до України, до рідної мови, культури, не вчили навіть історії української журналістики; на лекціях історії російської журналістики пихатий викладач-україножер говорив із презирством, що «никакой украинской журналистики вообще не было». Отож, якщо й стала частина випускників факультету журналістики патріотами України, то це не завдяки університету, а всупереч йому».

Одного разу з їхнього курсу КДБ забрав студента Бориса Мар'яна, який у грудні 1956 року дав прочитати кільком однокурсникам свої пропозиції до ЦК КПРС «демократизувати, удосконалити... суспільство, підвищити до міжнародних стандартів життєвий рівень радянського народу». Цей рукопис «Програми-мінімум» тоді нашвидкуруч прочитало лише п'ятеро Мар'янових сусідів по студентській лаві, але цього, як виявилося, було досить, щоб наступного ранку Бориса викликали до університетського парткому. А згодом, після громадського цькування, Київський обласний суд виніс прогнозований вирок: ув'язнити Б.Т.Мар'яна строком на п'ять років у виправно-трудових таборах без поразки в громадянських правах. Іншого журналіста-«селюка», Вадима Пепу, «забрили в солдати» і відправили в Казахстан, у ті краї, де свого часу відбував солдатчину Тарас Шевченко. У Пепи, як виявилося, знайшли низку антирадянських віршів. На перших курсах навчання безслідно зникли ще два студенти...

«Демократична хрущовська відлига»

Під час навчання в університеті трапився один випадок, який спонукав до тривалих роздумів. Однокурсник, з яким Василь мешкав на квартирі, побачив, як Вадим Крищенко (теж однокурсник, нині відомий поет-пісняр), читаючи в аудиторії якусь газетну статтю на політичні теми, зробив підкреслення олівцем. Тоді це було розцінено як полеміку з якимись там комуністичними положеннями статті. Василів співквартирник, тоді вже молодий ортодоксальний комуніст, доніс у партком, а згодом ще й доводив на комсомольських зборах, що вчинок його був… шляхетним.

А ще Василеві закарбувалося в пам'яті, як проректор університету Удовиченко «вривався в читальний зал, безцеремонно наскакував на студентів, хапав до рук їхню лектуру, гортав, перевіряючи, чи не читають вони якоїсь крамоли». Отакі були реалії тої «демократичної хрущовської відлиги».

Хлопці ж, молоді, гарячі, готові були покласти голови за Україну. Їм дуже боліло те, як страждає люд, особливо на селі, як нищиться мова, культура, народні звичаї. Не могли миритися з тим, як манкурти глумилися над поетом Володимиром Сосюрою за його «Любіть Україну!», як переслідували Максима Рильського, Ліну Костенко. Юнаки вірили, що дух і слово славетних українців Тараса Шевченка, Михайла Грушевського, Івана Франка і сотень інших з кожним роком усе більше проникатимуть у душу всього народу, з гущі якого виходитимуть тисячі нових патріотів. І нарешті настане час, коли вже ні катівні, ні табори Сибіру не зможуть зламати вільнолюбного прагнення України.

В університеті Василь прагнув поповнити свої знання, збагачувався духовно. Разом із приятелями він мав змогу побувати і на зустрічах з провідними українськими письменниками Олесем Гончаром, Максимом Рильським, Володимиром Сосюрою, Остапом Вишнею, Андрієм Малишком, Платоном Вороньком та іншими. А ще мав щастя слухати таких викладачів, як В'ячеслав Кудін, професор Віденський, доцент Шестопал. Образи декого з наставників він проніс у пам'яті через усе своє життя: викладачів німецької мови Віктора Лазні та берегині рідної мови Алли Коваль.

Від Кременчука до Донецька

З їхнього університетського курсу (випуск 1958 р.) багато-таки журналістів поїхали в райони і чесно працювали, стоячи на обороні українського слова. А частина хлопців пробилася на літературну ниву і заявила про себе книгами – це Роберт Третьяков, Валерій Гужва, Олекса Мусієнко, Іван Власенко, Дмитро Головко, Борис Олійник, Вадим Крищенко, Микола Шудря.

Восени 1958 року після закінчення університету двоє випускників-журналістів Василь Захарченко та Павло Пустовіт за розподілом прибули до Кременчука в редакцію міської газети «Робітник Кременчуччини». Та, на жаль, творча атмосфера в редакції була вкрай несприятливою. А постійне нервове напруження створював насамперед редактор – Дем'ян Коваленко – людина обмежена й самолюбива. Він постійно бурчав на хлопців: «Ну й що з того, що ви покінчали університети? А що ви знаєте про марксизм? Та нічого. А я на курсах у Москві слухав самого Поспєлова».

Про ту задушливу редакційну атмосферу в Кременчуці Василь Захарченко згадує так:
«У газеті мені працювати було важкувато, бо по телефону, як це робили... мої колеги, я не вмів брати матеріал і за кожним рядком тюпашив на трикотажну чи тютюнову фабрики або аж на правий берег у Крюків, на вагонобудівний завод. Я мотався по місту, як пес, бо телефону й далі боявся, мов дикун. Писати, правда, трохи вмів, мав нахил до ліричності, до романтизації життя. Тоді зародився рух бригад комуністичної праці, і я його особливо вподобав, став писати про ці колективи як про людей майбутнього. Щось критичне давати в газеті редактор не зважувався, був страшним перестрахувальником, чіплявся до кожного живого слова, підозрюючи в цьому архаїзацію мови, що може призвести до «відриву української мови від російської». Отакий дикий побутував тоді вислів! Як можна відірвати те, що ніколи не було й не могло бути одним цілим? А коли я написав передовицю на тему естетичного виховання молоді, де, говорячи про музику композиторів, попереду Чайковського поставив свого улюбленого Бетховена, Дем'ян прочитав мені полум'яну лекцію про низькопоклонство перед Заходом і змусив поміняти місцями російського і німецького геніїв».

Маючи вразливу душу, Василь почував себе дуже незатишно від постійних нагінок редактора, а ще допікали безгрошів'я, бездомність, постійні приниження. Тож витримати у Кременчуці він зміг лише кілька місяців, і коли прислав листа зі Сталіного (нині Донецьк) однокурсник Михайло Овчаров, який кликав до себе в редакцію газети «Комсомолец Донбасса», Василь не роздумував ані хвилини.
Від березня 1959 року Захарченко працює на Донеччині, у часописах «Комсомолец Донбасса», «На будові», у видавництві «Донбасс». Тут виходить у світ його перша книжка «Співучий корінь» (1964), тут його приймають до Спілки письменників України (1966).

Однак і в Донбасі Василь не знайшов омріяного душевного спокою. Хіба міг він, уродженець полтавського краю, романтик, прижитися там, у російськомовному оточенні? Про це Василь згодом засвідчив і сам з усією відвертістю. «Я задихався в затхлій зрусифікованій атмо­сфері, відчував, як міліє, пересихає моя мовна річка, як я глухну в цьому чужому російському морі». Витримати так довго він не міг, тому через деякий час вирішив повернутися до центральної України й намітив собі для проживання Черкаси або Житомир.

Захарченко зв'язався з керівником Житомирської обласної письменницької організації Володимиром Канівцем і навіть восени 1968 року їздив до нього у Житомир на переговори. Канівець прийняв молодого письменника привітно й обіцяв зробити виклик, як тільки звільниться десь місце для роботи. Але нічого не вийшло, бо Канівця вже встигли попередити представники силових структур про письменника-націоналіста, який водив знайомство із «неблагонадійним» Іваном Дзюбою.

Та Василь не просто приятелював із Дзюбою. У Донецьку він допомагав збирати матеріали щодо зросійщення краю для праці, яку готував до друку Дзюба. У цей період, у середи­ні 60-х, він починає цікавитися й іншою небезпечною на той час темою – Голодомору 1932-1933 рр. Занотовує розповіді очевидців на Полтавщині, Донеччині, Черкащині, Житомирщині, Чернігівщині: «Люди розповідали про такі жахи, про таку кричущу несправедливість, про такі звірства свого ж односельця-активіста, що серце обливалося кров'ю».

П'ять років суворого 1969 року Василь Іванович перебирається до Черкас, де спочатку працює у часописі «Молодь Черкащини», а згодом – «Черкаській правді». Захарченко й тут інтенсивно збирає матеріали й передає їх Дзюбі через Стуса. Та це відбувалося недовго, й після проведення низки обшуків друзів арештували. Заарештували і Захарченка, у помешканні у якого виявили самвидав, книжку Горліс-Горського «Холодний Яр», нотатники.

Коли зібрані матеріали потрапили до рук працівників КДБ, Черкаський обком партії теж ініціював розправу з непокірним письменником. Звідти надійшли матеріали до ЦК КПУ про діяльність члена Спілки письменників України (далі – СПУ) В.Захарченка, «несумісну з перебуванням у Спілці». Без особливих дискусій Василя Захарченка виключили зі спілки, затвердивши це рішення й на президії правління СПУ 19 жовтня 1972 року.

31 січня 1973 р. Василя Захарченка було за­арештовано за антирадянську діяльність за ст.62 КК УРСР, а через кілька місяців,
26-27 липня 1973 р. Черкаським обласним судом засуджено на п'ять років суворого режиму. Покарання відбував у концтаборі №5 у Пермській області. На цілих 13 років, від 1968 до 1982, його ім'я було викреслене з літературного процесу, а книжки Захарченка вилучалися з книгозбірень.
У 1982 році Василя Івановича заново було прийнято до Спілки письменників. Але, як це практикувалося, ніхто в нього навіть не попросив вибачення. Та попри моральний і психологічний тиск, письменник вистояв. У середині 80-х – початку 90-х років він мовби поспішав наздогнати викрадений у нього в ув'язненні час. Одна за одною виходять з друку книги: «Лозові кошики» (1986), «Велика Ведмедиця» (1988), «Клекіт старого лелеки» (1989), «Брат милосердний» (1990). За роман «Прибутні люди» у 1995 році Василеві Захарченку було присвоєно найавторитетнішу державну відзнаку в галузі літератури – премію ім.Т.Шевченка.

Реабілітація, ейфорія, розчарування

Реабілітовано ж Василя Захарченка прокуратурою Черкаської області було лише 9 жовтня 1991 року, після здобуття незалежності України.

Автор повністю пристає до думки Михайла Слабошпицького, що Василь Захарченко – дуже український письменник. Його сюжети – особливо з останніх двох десятиліть – сторінки випробувань нашого народу в несамовито тяжкому для нього ХХ столітті: голодомори, репресії, українська революція 1917 – 1921 рр., Друга світова війна, перші повоєнні роки... «Пишучи про Другу світову війну, – зізнавався згодом сам Захарченко, – я увійшов у цю тему не зі звичного вже офіційно-парадного, «побєдного» входу, а з чисто народного. Я зустрічався з багатьма ветеранами, скаліченими війною, які скромно доживали свого віку по українських селах на злидарських колгоспних пенсіях... Під час тих довірливих розмов автор почув голос правди рядових війни, які пережили неймовірне лихо й вирвалися з нього із самою теплою душею, а не з вагонами награбованого закордонного барахла, вивезеними з поверженої Німеччини деякими великими і дрібненькими воєначальниками».

Він напрочуд талановито написав і про поневіряння наших хлопців із Полтавщини, яких у перші повоєнні роки насильно, під конвоєм (немов зеків) запроторювали на шахти Донбасу.

Незалежність України Василь Захарченко зустрів із величезною радістю. Та коли минула ейфорія, стало зрозуміло, що в країні відбулася лише зміна декорацій, а при владі залишилися ті ж самі люди з радянським менталітетом. У листі до свого однокурсника Павла Пустовіта від 19 серпня 1992 року він зізнається: «Перші місяці після 1 грудня (1991 р. – Прим. авт.) ходив не ходив, а літав от щастя. Зараз дуже тривожно й гірко, що державу не будують, а імітують це будівництво. Звідси й переважна доля лих на наші голови. Та вірю, що в імперію вже нас не затягнуть. Таки ж прийдуть і в Україні наші Вашингтони. А таки прийдуть».

Останні десятиліття наш земляк мешкає у Черкасах, де активно займається дослідницькою і творчою роботою. У доробку Василя Захарченка десять романів, дев'ять повістей, 112 оповідань, публіцистика. А на столі письменника – нові рукописи. Роздуми автора про сенс життя, про його загадковість і доконечну непізнаність. А ще – про любов до України.

Тарас Пустовіт, заступник директора – начальник відділу Державного архіву Полтавської області.
Павєл Москалюк, 10.01.2013, 14:172373
ПнВтСрЧтПтСбНд
1 2
3 4 5 6 7 8 9
10 11 12 13 14 15 16
17 18 19 20 21 22 23
24 25 26 27 28 29 30
31
<листопад