24 червня 2019 • № 25 (1561)
Rss  

Леонід Кірючев: Я щасливий, і саме моя робота робить мене таким

Скільки реформ та реорганізацій пережила служба пожежної охорони, скільки всього бачили-перебачили її працівники, адже жодна надзвичайна подія зазвичай не обходиться без виклику рятувальників!.. Тож робота цих мужніх чоловіків була й залишається однією з «найгарячіших». У буквальному розумінні цього слова! Вони – працівники пожежної охорони, віднедавна – служби цивільного захисту громадян.

Звісно, серед представників кожної професії є люди, які не просто сумлінно працюють, а віддають усю душу справі. Один з таких – Леонід Кірючев, майор внутрішньої служби в запасі, який, віддавши пожежній охороні вже майже сорок років, працює методистом другої категорії навчально-методичного центру цивільного захисту та безпеки життєдіяльності Полтавської області. Саме він і поділився своєю історією життя, де небезпека та боротьба з вогнем ішли пліч-о-пліч.

«Хотів стати радіомеханіком, але у 23 роки вже був начальником загону»

– У 1968 році, після закінчення школи, хотів поїхати в Білу Церкву навчатися на радіомеханіка, адже саме ця професія мене завжди цікавила й надихала, – розповідає Леонід Миколайович. – Проте мої батьки були дещо іншої думки й зорієнтували на навчання в одному з пожежних технікумів у Підмосков'ї. До того ж у мене там жила сестра, тому я особливо й не сперечався з батьками. Після трьох років навчання в технікумі отримав професію пожежного техніка. Відслуживши два роки в армії, повернувся на батьківщину – у Пирятин. А роботи не було, та й зарплатня невелика, тому поїхав до сестри у Підмосков'я, проте й там не прижилася моя душа. Після цих недовгих мандрів опинився в 1974 році в Полтаві. На той час тут існувала професійна пожежна охорона, і працівників із спеціальною освітою було обмаль, найчастіше це були чоловіки віком від сорока до шістдесяти років. У Полтаві було п'ять частин пожежної охорони, які об'єднувалися в загін професійної пожежної охорони обласного центру. І от у липні 1974-го мені запропонували посаду заступника начальника цього загону, а наприкінці 1975 року підвищили до начальника. Страшно було, не те слово! Мені, 23-річному хлопцеві, довелося стати начальником для вже «вікових» пожежників. Дивно це було, коли такий юний начальник муштрує 50-річних! Важко було, тому працювати доводилося фактично майже без вихідних, адже начальник є начальник.

«Професійна молодь замінила досвідчених пожежників-аматорів»

– Усе йшло поступово, своєю чергою до 1980 року, – продовжує свою розповідь майор у відставці. – Тоді вийшла урядова постанова про «воєнізацію» пожежної охорони в містах Радянського Союзу. До цього часу військові пожежники були лише в Москві та Києві, а в усіх інших містах пожежною охороною займалися ледь не аматори – за мізерні як і на той час зарплати. І от для підсилення цієї служби та підвищення дисципліни й було прийнято постанову, яка передбачала присвоєння спеціальних звань працівникам пожежної охорони. Тепер усіх колишніх працівників потрібно було замінити молодими хлопцями, які пройшли службу в армії. Було дуже важко. Молоді не знали міста, не кажучи вже про те, щоб знати, де знаходяться ті ж пожежні гідранти на вулицях. Колектив був не згуртований, а дисципліна теж не витримувала жодної критики. Мені доводилося виїжджати з хлопцями на кожний виклик, і пройшло чимало часу, доки відсіялися ті, хто зрозумів, що бути пожежником не їхнє покликання. Минули рік, два, три… Тоді вже в кожному караулі створився «кулак», який був дружним і без страху йшов на будь-яку пожежу. Тепер уже ці хлопці гуртували й підтягували кожне нове поповнення, допомагали молодим розібратися в специфіці професії. Мені вже присвоїли перше офіцерське звання – лейтенант внутрішньої служби, тоді ж я прийшов на посаду заступника начальника Самостійної воєнізованої пожежної частини №1 у Октябрському районі Полтави.

«Відправили на пенсію саме тоді, коли професійне життя було в самому розквіті»
На навчальних зборах у повній «бойовій» готовності.

Змінювалися люди у штаті, засоби гасіння пожеж удосконалювалися. Та ось 98-й рік ударив як грім серед ясного неба.
– Мені 45, до специфіки роботи звик, діти вже дорослі, у сім'ї повний порядок, та й сили для роботи є, а тут надходить наказ відправити на пенсію всіх працівників, кому виповнилося 45 років, – із сумом згадує колишній пожежник. – Ну, і мене – на заслужений відпочинок, хоч і не хотіли відпускати, але наказ є наказ. На той момент мій стаж становив 27 років, тож пішов на пенсію ветераном, дослужився до майора. Ось тут і почався для мене жах. Адже звик працювати з людьми, квапитися, метушитися, а тут – відпочивай! А душа прагне туди, у самісіньке пекло… Півроку посидів дома і не стерпів – пішов працювати охоронцем. Але й тут душа моя страждала.

«Запропонували вчити молодих – не відмовився. Пізніше зрозумів, що це моє»

– Навчальний пожежний пункт існував і раніше, але у 2000 році почали набирати курси вже на два місяці навчання. Раніше курс був коротший. Тодішній начальник Управління МНС у Полтавській області Микола Горбенко запропонував мене як викладача, досвідченого працівника. І відразу ж у мене вдома задзвонив телефон: «Леоніде Миколайовичу, досить вам дома байдики бити. Нумо молодих хлопців мужнього діла навчати!». Довго не вагаючись, я прийшов у навчальний пункт. «Сподобалося» – це не те слово! Я читав лекції з будь-яких спеціальностей. Це була саме та робота, яку я шукав. Тут і молодь поряд, і рідна справа пожежна. І от з того часу й дотепер навчаю молоде поповнення. За ці роки назви навчального пункту змінювалися, у 2005 році курс навчання збільшили до чотирьох місяців, але робота залишається такою ж цікавою, як і багато років тому.

«Усе моє професійне життя пройшло як один день. Але два випадки назавжди залишилися в моїй пам'яті»

Леонід Кірючев розповідає багато різних історій з життя, адже справді є що розповісти!.. Особливо про два випадки, згадуючи які, веселий і життєрадісний чоловік сумнішає.
– Ще молодий був, виїхали на пожежу у квартирі на Половках. Погасивши вогонь, мої хлопці винесли з квартири трьох загиблих діток. Вони задихнулися в диму. Одній дитині було два рочки, іншій – три, а третій – п'ять років. Слідом за ними винесли й загиблого батька. Виявилося, що чоловік прийшов додому й почав у шафі шукати пляшку горілки. Там було темно, і він запалив сірники. Випивши оковиту, чоловік заснув, а сірник, кинутий біля шафи, повністю не загас…

Другий випадок чоловік наводить тоді, коли йдеться про техніку безпеки, як наочний приклад необхідності її дотримання. Згадує, що колись, вийшовши з відпустки та виїхавши на пожежу, він забув належним чином перевірити свій кисневий апарат. І ось у самісінькому епіцентрі пожежі заклинює клапан маски!... Кисень перестає надходити, і тоді вже серце «забилося так, ніби збиралося вистрибнути на волю». Урятували колеги, завдяки яким і залишився живим, але відтоді особливу увагу завжди приділяє саме техніці безпеки.

– Усім своїм учням я кажу, що в пожежній справі боятися немає чого, якщо слідкувати за всіма правилами безпеки праці. За приклад ставлю себе, адже за 27 років, крім згадуваного випадку, слава Богу, нічого не траплялося. І це лише завдяки тому, що відповідально поводив себе, готуючись до пожежі та під час її гасіння. Сподіваюся, що хлопці це зрозуміють і нещасних випадків їм не доведеться побачити чи пережити.

«За сорок років люди стали відповідальнішими»

Проживши вже майже сорок років, як кажуть, поруч з вогнем, Леонід Миколайович говорить, що пожеж трохи поменшало, а люди почали відповідальніше ставитися до своєї безпеки.
– Та й раніше спалити хату було значно «простіше»: печі на дровах – дуже загрозлива річ. Зараз прогрес іде вперед, опалювальні прилади стають безпечнішими і простішими, та й люди цінують те, що мають, тому і ставляться більш дбайливо. А от щодо молодих хлопців, які лише прийшли навчатися… Просто тепер буває й так, що йдуть до нас, аби просто не сидіти без роботи, не розуміючи всієї серйозності цієї професії. Тому й на заняттях, трапляється, байдикують і не слухають. Але від усього цього швидко «лікує» виклик на пожежу. Побувавши в самому пеклі, швидко усвідомлюєш значимість усього того, що було сказано на заняттях.

«Пожежника слід хоронити стоячи, адже він усе життя проспав»

– А взагалі пожежник – це не просто професія, це покликання. Адже в будь-яку хвилину тебе можуть викликати на пожежу, у тебе майже немає вихідних. Мені, пам'ятаю, ще в технікумі говорили, що ми нещасні люди, – з щирою посмішкою згадує Леонід Миколайович. – Ні сім'ї, ні білого світу ми нібито бачити не будемо. Усе життя пройде в очікуванні виклику та у вогні. У нас з цього приводу анекдот є, що пожежника слід хоронити стоячи, адже він дома спить, на роботі спить, так хоч після смерті стоятиме… Насправді ж це лише в анекдотах наша професія виглядає такою простою і спокійною.

– Я зовсім не жалкую, що обрав цей шлях. Я щасливий, і саме моя робота робить мене таким. До речі, коли йшов працювати методистом, одразу сказав, що не звільнюся з посади, доки не закінчить навчання тисячний слухач.

Зараз уже 984 курсанти пройшли первинну професійну підготовку, частина з них стали офіцерами. Тож до тисячі залишилося ще шістнадцять, але про «другу пенсію» поки що не думаю.
Володимир Оніщенко, 24.01.2013, 17:05950
ПнВтСрЧтПтСбНд
1 2
3 4 5 6 7 8 9
10 11 12 13 14 15 16
17 18 19 20 21 22 23
24 25 26 27 28 29 30
<травень