18 червня 2019 • № 24 (1560)
Rss  

«У житті варто побачити тільки два дива — любові та прощення»

Тарасу Духовному – лише 22 роки. Але якщо б уперше довелося брати у нього інтерв'ю, приміром, у телефонній розмові, не знаючи свого співрозмовника особисто, то напевно б склалося враження, що за високою культурою української мови, змістовністю і мудрістю висловів маю справу з людиною вже солідного віку. До того ж – різнобічною, глибоко освіченою у питаннях літератури, мистецтва, філософії, релігії. Тож чимало відвідувачів презентації його останньої, уже четвертої, книги під назвою «Сім» були приємно здивовані зустріччю з автором – зовсім молодою людиною з приємними рисами обличчя і великими задумливими очима.

– Тарасе, а як би ти сам визначив свої успіхи і в журналістській, і письменницькій, і духовній сферах у такому молодому віці? Адже те, скільки ти встиг зробити за останні п'ять років у творчому плані, не під силу й набагато досвідченішим.

– Можливо, на перший погляд парадоксально, але не люблю слово «успіх», хоча саме вислів «бути успішним» домінує в сучасному суспільстві. А ризик тут для особистості, на мою думку, в тому, що не враховується ціна цього успіху. За гонитвою слави особа, перш за все, втрачає свою людську природу. Маю чимало знайомих ровесників, котрі вважають себе цілком успішними, але насправді є дуже одинокими. Відтак усе, чим я займаюся, – не прагнення успіху, а потреба єднання із суспільством.

– До речі, цікавий факт у твоєму житті. Ти провчився чотири з половиною роки на факультеті журналістики і раптом вирішив піти… Чому?
– Цінності, які нині плекаються у цій професії, мене не влаштовували, не бачив перспективи. Пам'ятаєте: «Буква вбиває. Дух животворить»? А робота як в освітній, так і в журналістській сфері зводиться до дії закону: він може бути будь-яким за формою – як недолугим, так і цілком розумним, а от про те, щоб піклуватися про конкретних людей, не «хоче». Тобто закон – це контроль: «верхам» легше передбачити «небажані» для них дії «знизу». А про якесь духовне удосконалення за таких умов немає й мови. Ні, я не розчарувався, але відчув, що мені треба шукати інший шлях. Та все ж факультет журналістики дав мені багато – насамперед досвід, можливість самовиразитися в обраній професії. Під час навчання я співпрацював з тижневиком «Сила духу» – газетою Все­української організації інвалідів Союзу організацій інвалідів України та «Полтавським вісником».
Сцена з вистави «Заборонена любов» (за мотивами роману Колін Маккалоу «Ті, що співають у терені»). У ролях – Тарас Духовний і Катерина Мормило, студентка Полтавського технікуму транспортного будівництва.

– Тарасе, поясни, будь ласка, зміст назви своєї останньої книги. І нагадай, які ще твої роботи побачили світ у попередні роки?
– У назві «Сім» я поєднав два змісти: на час створення цієї збірки оповідань їх було сім, а загалом число 7 – сакральне, означає повноту, тобто на певному етапі свого життя я відчув внутрішню гармонію зі світом. А щодо інших книг, то це «Замість метаної», «Два береги» (у співавторстві зі студенткою факультету філології та журналістики ПНПУ Мирославою Войтенко), «Листи, написані дощем».

– А ще, за деякими тлумаченнями, «7» – це й число янгола-хранителя. Чи не пов'язане твоє відчуття духовного зростання зі вступом до колегії Патріарха Мстислава Харківсько-Полтавської єпархії Української Автокефальної православної церкви? До речі, щоразу, читаючи твою нову книгу, зазначаю у твоєму стилі якесь незвичне поєднання… Кастанеди зі стилем, котрим описані житія святих.
– Щодо вашого відчуття, то, мабуть, частково маєте рацією. На мою думку, другим етапом творчого зростання людини є епігонство, або компіляція (а першим, вибачайте, графоманство). Кастанедою ж особливо не цікавлюся. А от щодо певних думок святих отців – вони справді знаходять своє відображення у моїх творах. Загалом же поєдную читання духовної літератури з досвідом власного життя. Кожне моє оповідання присвячене якійсь людині. Спілкуючись з нею, не завжди відразу знаходжу відповіді на певні питання. Трохи згодом обмірковую наші діалоги, доки не знайду потрібних відповідей, і сюжетно викладаю їх у формі оповідання...

– …які стають духовно близькими твоїм читачам. Тарасе, тобі довелося долати чимало перешкод і труднощів у своєму житті – починаючи з переїзду твоєї родини в Полтаву з Чорнобильської зони, допомагати батькам виховувати своїх молодших братів і сестер. І – знаходити стільки внутрішньої сили допомагати іншим, зараджувати їхньому розпачеві, зневірі, слабкості врешті-решт!.. У якому віці ти відчув потяг до віри?
– Зламним періодом були 13 років: почав регулярно ходити до церкви і вникати в сутність духовного життя, шукати любов у цьому, здавалося б, божевільному світі, підтвердження Ісусових слів: «Там справжня віра, де є любов між людьми», «По тому пізнають вас, що любов між собою маєте». У той час я прочитав книгу ієромонаха Серафима Роуза «Душа після смерті», «Короткі історії для душі» польського письменника Бруно Ферреро, який брав якусь суто побутову ситуацію і давав їй тлумачення з духовної точки зору.

– Питання далеко не оригінальне, та все ж, на твою думку, у чому сенс нашого життя? У цьому зв'язку мені давно припали до душі слова одного із видатних сучасних духовних учителів Сходу Шрі Чинмоя: «У житті варто побачити тільки два дива – диво любові та диво прощення».
– Цілком погоджуюся з цією мудрою думкою! Для себе ж кілька років тому я визначив три таких ключових слова: любов, віра, розуміння. Здавалося б, це загальновідомі речі, а насправді маємо зовсім іншу картину. Любов часто переходить у форму певного зобов'язання, натомість для мене любов – це коли ти ставиш пріоритети іншої людини понад своє. Любов – це жертовність. Віра. У реальному світі я назвав би її «забобонною обрядовістю». Особисто для мене віра – це вміння покладатися на волю Бога, про що ми говоримо в молитві «Отче Наш» словами: «Нехай буде воля Твоя». Розуміння. На противагу розумінню є жалість. Жалість – це форма гордині. Підсвідомо людина ставить себе вище від оточення, тому так легко береться жаліти. Розуміння – це те, про що говорив апостол Павло: «Плачте з тими, хто плаче, смійтеся з тими, хто сміється».

– За спостереженням багатьох віруючих, у церкві – відчуття спокою і захищеності, там навіть ворогів любиш. А виходиш із храму – і знову тебе «розтягає» оточуючий світ, повертається відчуття небезпеки, загроз, посягання на життя і, що найстрашніше, на твої віру, душу і здоровий глузд. Нестійкий внутрішній духовний стрижень? І от людина живе-живе – і перед кінцем із розпачем розуміє, що
все (!) життя жила не так як слід…
– У мене в книзі «Два береги» є такі слова: «Пізно буває для людей, у Бога – все вчасно». Ми часто думаємо, що це вже кінець, але всьому справді приходить свій час. Ніколи не пізно наблизитися до метаної, тобто до зміни світогляду, а отже і духовного прозріння.
На мою думку, спасіння людини в тому, щоб наше спілкування з іншими перетворилося на постійну молитву, адже слово «молитва» перекладається з латині як «догоджання». Ми ставимо перед собою мету догодити Богові, а відтак молитовне спілкування – це любов у слові та ділі стосовно свого оточення. Зокрема, у своєму житті відраду такого спілкування я знаходжу, зокрема, і в театральному мистецтві.

– Тарасе, а коли ти відкрив у собі акторський талант, і чи не є акторство справою не богоугодною?
– Я ходив ще у дитсадок, коли акторські здібності в мені відкрила Світлана Дол­женко – режисер масових видовищ Малої академії мистецтв. І унікальність цієї жінки в тому, що вона робила театральну обробку кожної пісні – адже спочатку я виступав як вокаліст. А з 2008 року, у рамках конкурсу «Світ моїх надій», я презентував свою першу акторську роботу «Суд Соломона». Щодо духовності театрального мистецтва, то те, чим я займаюся, на мою думку, є богоугодним. Як правило, беруся грати ролі, які пропагують Любов. Нехай вона не завжди є духовною, але я обираю таких героїв, котрі присвячують своє життя вищим цінностям. Наприклад, зіграна мною роль Квазімодо у виставі «Ось і все, що я любив», пропагує любов попри все, а не «за щось».

– Поділися, будь ласка, своїми найближчими творчими планами.
– Щодо театру, за зиму планую поставити із колективом «Полтавські балаболки» виставу «Маленький принц». Зі студією «І по всьому» минулого тижня продовжили другий етап мистецького проекту «Відлуння минулого» – виступи по школах та вишах із моновиставами за творами класиків. У квітні у музеї В.Г.Короленка заплановано провести просвітницький захід «Храм Соломона». У травні запрошують до Естонії на міжнародний театральний фестиваль. Маю намір їхати з керівником молодіжної театральної студії «І по всьому» Олександрою Волаковою презентувати виставу «Шляхами непокори» за романом Етель-Ліліан Войнич «Овід» та з Мирославою Войтенко – «Неугасаемую свечу» (за мотивами роману Бориса Пастернака «Доктор Живаго»).

– І наостанок дозволь ще одне філософське питання. Мабуть, правильно кажуть, у кожної людини – свій шлях розвитку, особиста програма життя. Якщо так, наскільки, на твою думку, поєднуються поняття «програма» і «свобода вибору», чи справді людина вільна у своєму виборі в нашому безвірному світі, коли, здається, усе летить шкереберть?
– Я тривалий час розмірковую над цими та іншими питаннями. І, на мою думку, людина як найвище Боже творіння має стовідсотковий потенціал свободи вибору. Тож головне завдання полягає у вільному пошукові та плеканні Любові як вищої благості повноцінного життя.
Світлана Тренич, 31.01.2013, 14:501248
ПнВтСрЧтПтСбНд
1 2
3 4 5 6 7 8 9
10 11 12 13 14 15 16
17 18 19 20 21 22 23
24 25 26 27 28 29 30
<травень