27 червня 2019 • № 26 (1562)
Rss  

Між двома бенефісами «сумного П’єро» у Полтаві минуло 66 років

27 січня у Полтавському драматичному театрі ім.М.Гоголя відбулася доволі неординарна мистецька подія – літературно-музичний вечір,
присвячений видатному російському співаку першої половини ХХ сторіччя Олександру Вертинському.

Сміливість пропустити крізь призму власного світосприйняття життя і творчість славетного митця взяли на себе оперний співак Олександр Федоренко та піаніст-акомпаніатор Леонід Шаповалов. Полтавці-поціновувачі «нешаблонного» мистецтва теж виявили себе з найкращого боку – в театральній залі практично не було вільних місць.
Олександр Вертинський в образі П'єро.
Упродовж концерту О.Федоренко виконав близько тридцяти пісень і віршів Вертинського й кілька популярних у часи знаменитого артиста пісень, які той часто включав до програми своїх виступів. Серед них українська народна пісня «Комарик» і циганський романс «Дорогой длинною» Б.Фоміна. Співак також розповів про складний життєвий шлях Вертинського, його особисте життя і творчий внесок, зроблений артистом у розвиток російської, української та світової культури. Після останньої пісні публіка стоячи дякувала Федоренку і Шаповалову за ковток живої історії, за доторк до вічного та прекрасного.

Лауреат міжнародного конкурсу вокалістів Олександр Федоренко подарував пісням Вертинського друге життя.
Однак варто зазначити, що Олександру Федоренку все ж не вдалося уникнути деякої однобокості у трактуванні творчості свого видатного тезки. Усі пісні, що звучали впродовж творчого вечора, можна умовно віднести до так званої любовної лірики. Людина, не обізнана з творчістю Вертинського, могла подумати, що більше ні про що, крім своїх стосунків із жінками, славетний митець не писав. Але така точка зору дуже далека від правди. Вертинський дуже чутливо ставився до соціальних і політичних змін у суспільстві першої половини ХХ сторіччя. Багато його пісень присвячені саме цій проблематиці. Можна згадати хоча б «Кокаинетку», що розповідає про жінку, готову на все заради дози популярного в царській Росії наркотику, або ж пронизливий романс «То, что я должен сказать», у якому Вертинський оспівує подвиг молодих хлопців, які стали гарматним м'ясом на нікому не потрібній війні. Невідомо з яких міркувань, Федоренко проігнорував цю частину доробку «сумного П'єро». Можливо, саме через це деякі молоді люди залишили театр під час антракту. Молодь у всі часи прагнула різноманіття. А можливо, молоді не сподобалося те, що Федоренко виконував пісні Вертинського аж занадто академічно. Академічніше, ніж це робив сам автор. Саме на цьому й базувалася його популярність – він співав для простих людей, співав просто, відкрито, без оперних рулад і саме тим привертав до себе увагу та полонив душі слухачів.

Публіка старшого покоління, навпаки, сприйняла вірші та романси дуже тепло. Щиро аплодували, згадували молоді роки, у декого на очах виступили сльози.

«Я бачила і чула Вертинського…»

Прокоментувати творчий вечір ми попросили легенду обласного радіо Віру Олександрівну Чазову, яка бачила Олександра Вертинського на власні очі, коли він завітав із концертом до повоєнної згорілої Полтави.

– Вертинський був настільки своєрідним, що копіювання його поведінки та манери виконання було б образливим. Федоренко не намагався наслідувати майстра, він пройнявся духом Вертинського, і все, що робив на сцені, було щирим і від душі. Моє знайомство з творчістю Вертинського відбулось у далекі роки, коли я була ще зовсім молодою дівчиною. У мене було дві платівки «на ребрах» із його записами, ми брали рентгенівські знімки в обласній лікарні та записували на них музику. Композиції, що звучали із цих платівок, були зовсім не схожі на традиційні радянські пісні післявоєнних років – не оспівували соціалістичних досягнень, а відкривали нам абсолютно інший, сентиментальний, цікавий та хвилюючий світ, про який ми раніше знали тільки те, що там живуть наші «ідеологічні вороги».

Член Національної спілки журналистів України, легенда полтавського радіоефіру Віра Чазова
І коли в Полтаві, здається у 1947 році, з'явились афіші, що сповіщали про концерт Вертинського, ми з подругами вирішили будь-що потрапити на його виступ. Звісно, у нас не було грошей, щоб купити квитки до філармонії, де в ті часи був клуб промкооперації. Ми вчотирьох нишком пробралися до зали до початку концерту та сховались у ній, коли концерт уже почався. Тихесенько стояли біля стінки, сподіваючись, що нас не помітять і не виженуть. Нас, скоріше за все, помітили, але виганяти не стали.

Коли Вертинський почав співати, ми відчули справжнє щастя, отримали величезний обсяг нової для нас інформації – не тієї, що для мозку, а тієї, що для душі. Загальновідомо, що «в СРСР сексу не було», але у піснях Олександра Миколайовича «чогось такого» вистачало. Вертинський був для нас людиною з іншого, невідомого та чарівного світу. Він вийшов на сцену у фракові, який традиційно вважався елементом буржуазної культури. Він дуже тепло відгукнувся про Полтаву, зауваживши, що це лише друге місто, яке він відвідує з концертом після повернення з еміграції, сказав, що завжди хотів потрапити сюди і вважає Полтаву дуже гарною. Слід зазначити, що навіть центральні вулиці в той час ще не були відбудовані після війни, розбомблені будинки вздовж Жовтневої дивились у небо порожніми вікнами. Навіть будівля, в якій проходив концерт, потребувала капітального ремонту – під час виконання однієї з пісень на словах «О, Господь мой!» зі стелі відвалився чималий шматок вапна, змішаного з дранкою, і впав на сцену просто під ноги співаку. Вертинський замовк, публіка у залі принишкла, затамувавши подих, проте за кілька секунд артист продовжив перервану пісню, ніби нічого й не сталося.

Сказати, що Вертинський мав у Полтаві шалений успіх – усе одно, що не сказати нічого. Глядачі аплодували стоячи більше десяти хвилин, знову і знову викликаючи артиста на «біс». Концерт став для жителів нашого міста справжнім одкровенням і на довгий час – приводом для обговорень і теплих спогадів.

Сьогодні я йшла на творчий вечір з осторогою. Мені здавалось, що ніхто не зможе виконати пісні Вертинського, не втративши того емоційного заряду, що вклав у них автор. Проте мої побоювання були марними – я не розчарувалась, а навпаки – відродила ті почуття, що дрімали в душі більше шістдесяти років.

Як бачимо, представники різних поколінь схильні по-різному оцінювати музично-театральний перфоманс. Але як би там не було, вечір відбувся, пісні прозвучали, публіка дістала задоволення, а виконавці – оплески. А головне – всі ми згадали про те, що справжній талант переживає свого власника на сотні років. Яскравим прикладом такого невмирущого таланту, безумовно, є пісні Олександра Вертинського.
Павєл Москалюк, 31.01.2013, 15:471771
ПнВтСрЧтПтСбНд
1 2
3 4 5 6 7 8 9
10 11 12 13 14 15 16
17 18 19 20 21 22 23
24 25 26 27 28 29 30
<травень