24 червня 2019 • № 25 (1561)
Rss  

Родинна колиска Ольги та Олексія Блощинських

У селі Улинівка Козельщинського району в центрі села біля великого вигону стоїть біла хата із зеленими, розписаними візерунками кутами. На вигляд – звичайне помешкання, яких тисячі по всій Україні, але варто зайти всередину й поспілкуватися з її господарями, щоб зрозуміти: далеко не всі так люблять і бережуть свій дім і його Душу.

«За сорок років ми так і не звикли до міста»

Ольга Іванівна та Олексій Павлович Блощинські народилися і виросли в Улинівці. Після школи Ольга вступила до Полтавського педагогічного інституту, де здобула спеціальність вчителя російської мови та літератури. Її чоловік вивчився на інженера і працював в управлінні механізації. Майже сорок років вони прожили в обласному центрі, виростили двох доньок – Вікторію і Тетяну. Проте ось уже два роки, як подружжя повернулося у своє рідне село.

– Проживши в Полтаві кілька десятиліть, я так і не стала міською, – говорить Ольга Іванівна. – Людина, котра народилася в селі і в ньому виросла, ніколи не призвичаїться душею до міського гамору й суєти. І зараз я можу сказати: почуваюся дуже комфортно, бо село дає мені сили.

Будинок, у якому нині проживають Блощинські, був зведений ще в 1917 році дідом Олексія Павловича, Петром Антоновичем.
– Раніше хати будували на дві родини, – розповідає Ольга Іванівна. – Так було заведено, що інша половина призначалася в майбутньому для сім'ї когось із дітей, хто залишався жити з батьками. І це було дуже мудро, адже старенькі були доглянуті, а родинне гніздо зберігалося.
У хаті Блощинських від кожної речі віє історією та пам'яттю поколінь

У Петра Антоновича в цій хаті народилося семеро дітей. Майже всі потім роз'їхалися, а один з синів, Павло Петрович, лишився жити з батьками. І в нього також у цьому будинку з'явилися на світ п'ятеро синів та дві доньки.

– Нас виховував дідусь, – розповідає Олексій Павлович. – Він був дуже суворий, але ніколи не кричав і впливав тільки власним прикладом та авторитетом. Батько теж мав дуже міцний внутрішній стрижень, був сильною людиною. Його добре знали й шанували як хорошого столяра. Дід із батьком нас змалку привчали працювати, тож ми добре знали всю сільську роботу. На жаль, нині батьки мало уваги приділяють своїм нащадкам, бо заклопотані зароблянням грошей. А діти залишені напризволяще й черпають виховання на вулиці або через інтернет, утрачається спілкування зі старшими поколіннями.

Усі діти Павла Петровича отримали освіту й роз'їхалися хто куди, але більшість і нині мешкають у Дніпропетровську. Олексій з дружиною, живучи в Полтаві, ніколи не ігнорували можливості провідати рідних у селі.
– Ми намагалися кожних вихідних приїхати сюди, – говорить Ольга Іванівна, – нам дуже не вистачало цього повітря, цього спокою, відчуття рідної землі.

Батьківський дім – це душа роду

У 1991 році не стало Павла Петровича, а в 2009 році померла і його дружина.
– Після похорону бабусі всі Блощинські зібралися в хаті й тримали родинну раду, – говорить господиня. – І вирішили, що продавати хату не будемо. Незважаючи на те що збудована давно, вона в хорошому стані, і її забрали б, але ми хотіли зберегти батьківській дім. Кажуть, якщо помирають дідусь і бабуся, родинні зв'язки обриваються наполовину, а коли не стає батьків, навіть між рідними братами й сестрами зв'язок послаблюється, адже немає того центру, де можна зібратися всім разом. Ну продали б ми обійстя і що? А як же могили прадіда, діда, бабусі, батьків? Куди б ми приїздили, аби провідати їх, доглянути за порядком? Саме тому й вирішили зберегти будинок. Причому не просто зберегти, а й залишити його максимально у тому вигляді, до якого звикли за багато років. Саме тому не обклеювали його шпалерами, не «зашивали» у модні підвісні стелі тощо.

«Рушники – це оберіг оселі та її історія»

У двох кімнатах Ольга Іванівна зробила справжній музей, де зібрала український одяг, меблі, зроблені дідом-столяром, посуд. Тут можна побачити скриню, власноруч виготовлений стілець, дерев'яну лаву (диван), мисник. Центральне місце займає піч. Вона розмальована квітами та голубами, червоним по білому.

– Ми не чіпали печі, вона й зараз діюча, – говорять господарі. – У всі часи вона була центром оселі, її годувальницею та зігрівальницею. Коли до нас приїздять онуки, сплять на печі, і то для них чи не найкраще місце.

Але найбільша окраса кімнати – рушники. Жінка не тільки збирає, а й вивчає їх історію, реставрує пошкоджені, відтворює забуті та втрачені візерунки.

– Рушники для предків були не просто тканиною, вони служили оберегами, – розповідає господиня. – У давні часи навіть простий шмат полотна вже вважався святинею. Затим тканину почали прикрашати візерунками, вишивкою. Сьогодні дуже модний фен-шуй, одним з елементів якого стали червоні китиці в інтер'єрі. Так-от, у наших предків, які про модні тенденції не чули, вишиті китиці завжди були присутні в рушниках.

За словами Ольги Іванівни, рушник мав п'ять рівнів святості.
– Це хрещате переплетіння ниток, енергія сонця, вітру і води, енергетика рук жінки, яка пряла нитки, та тієї, яка ткала, білий колір рушника. А коли вишивали рушник, то під час процесу голка намагнічувалася емоціями жінки і передавала полотну її думки і переживання. Саме тому часто рушники вишивали зі співом та радістю, аби надати їм життєдайної сили.
Довжина рушника за традицією мала становити два людських зрости. Якщо на Полтавщині середній зріст був 175 сантиметрів, то й рушник відповідно мав довжину 3,4 – 3,5 метра. Полотно мало бути цільним, ніякого зшивання.
– В оселях наших предків рушники вішалися на двері та вікна, – продовжує Ольга Іванівна. – Таким чином вони оберігали оселю.

Також покривали ними ікони. У кожній родині був ще один особливий рушник – кілковий. Він являв собою своєрідне дерево роду. Ольга Іванівна бере до рук складений рушник, розгортає його. На довгому полотні по обидва боки понизу вишиті птахи, а вгорі – стилізоване під вазу з квітами родинне дерево.

– Коли в сім'ї хтось помирав, дошивали пташку, бо вона символізувала душу, що відлетіла, – пояснює жінка. – Якщо ж народжувалися нові люди в родині, у вазоні дошивали нову квітку, листочок чи пуп'янок.

Сьогодні в колекції Ольги Блощинської – близько тридцяти старовинних рушників. Крім них, є численні залишки, що являють собою шматки вишивки, попсованої часом та гризунами.
– Ось, нещодавно мені жіночка принесла клаптик, – показує Ольга Іванівна вишите полотно, на якому чітко видно прогризені мишами дірки. – Я хочу скопіювати візерунок на цілому шматку полотна, аби зберегти унікальність цієї роботи.

Жінка володіє більш ніж десятьма техніками вишивки, тому сама не просто «ремонтує» пошкоджені рушники, підшиваючи на протерті чи порвані місця полотно, а й відновлює пошкоджені елементи візерунків. Рушник, що пройшов через її умілі руки, дістає друге життя.
– Можна, звичайно, просто скопіювати вишивку на нове полотно, але річ тоді вже не матиме тієї енергетики, адже основа буде фабрична, – говорить Ольга Іванівна. – Тому я намагаюся максимально зберегти структуру рушника.

У жінки ще чимало планів. Вона мріє одну з кімнат будинку оздобити тільки сучасною вишивкою, а у двох попередніх залишити старовинну, на полотні. У передпокої бачимо вишитий господинею килим, панно та рушники, зібрані й подаровані іншими майстринями. Стіни прикрашені численними портретами та фотографіями родичів, а в центрі «композиції» в дерев'яній рамі під склом зображене дерево роду Блощинських, яке намалювала донька Вікторія.

– Я дуже хочу, щоб кожен пам'ятав про свій рід, – мріє Ольга Іванівна. – На жаль, зараз багато хто зовсім не пам'ятає своїх родичів у третьому-четвертому поколіннях. Але це пам'ять, яку потрібно берегти, аби не втратити останнього зв'язку зі своєю рідною землею. І ще мені дуже шкода, що село майже винищене. Раніше ті, хто мешкав у селах, могли самі себе прогодувати, одягнути, зналися на землеробстві й садівництві. Це були дуже мудрі, хоча й не завжди освічені люди. Скільки було знаних майстрів, знахарів, цілителів! І де вони зараз? Села перетворюються на пустку, молодь виїжджає, старі люди помирають, замість хат лишаються руїни. Тому намагаюся робити все можливе, аби показати, що наше село завжди було колискою духовності.

В оселі Блощинських не раз бували екскурсії з області, навіть проводилися справжні українські вечорниці. Ольга Іванівна співає в місцевому фольклорному ансамблі «Вербиченька» та збирає по старожилах старовинні пісні. Її діяльність не залишилася непоміченою – на почесному місці в кімнаті лежать численні дипломи та відзнаки, у файлах зберігаються публікації про колектив та про дивний музей родини зокрема.

Чуття єдиної родини

Щороку на поминальний день у цьому будинку збирається вся велика родина: приїздять брати і сестри, онуки та правнуки. Господарі пишаються тим, що мають дружну родину.
– У нас дуже сильний зв'язок між ріднею, – говорять чоловік і дружина. – Близько спілкуємося не лише з рідними, а й з двоюрідними. А секрет таких стосунків – у вихованні предків. У багатодітних родинах, звичайно, не обходилося без конфліктів, але й батько, й дід уміли так спрямувати енергію, що вона повертала в корисне русло. Вони привчали нащадків бути дружними, допомагати одне одному, берегти родинні зв'язки. Гадаю, що й ми повинні все це передавати своїм наступникам, учити їх любити свою землю, як учили цього нас пращури. Тільки тоді ми будемо сильними й відчуватимемо свою єдність!
Оксана Ханас, 06.03.2013, 10:321574
ПнВтСрЧтПтСбНд
1 2
3 4 5 6 7 8 9
10 11 12 13 14 15 16
17 18 19 20 21 22 23
24 25 26 27 28 29 30
<травень