26 серпня 2019 • № 34 (1570)
Rss  

150 років академіку Вернадському: велич події на тлі нерозв’язаних проблем

У газеті «Вечірня Полтава» №49 від 5 грудня 2002 року було надруковано інформацію журналіста Олександра Луценка під назвою «На місці дачі Вернадського під Шишаками побудують Міжнародний центр». Закінчувалася вона так: «Одно слово, під Шишаками створять щось грандіозне, наукове, туристичне й екологічне. Нагадує фантастику, але без неї аж ніяк не можна, адже саме з цього й починається майбутнє». Минуло десять років. Що змінилося з того часу? Це та інші питання ми порушуємо у розмові з президентом Благодійного фонду Володимира Івановича Вернадського Віктором Пятаченком.
Академік Володимир Іванович Вернадський.

– Вікторе Івановичу, як це буває часто в історії людства, грандіозні, всесвітньо відомі постаті нерідко для їхніх земляків залишаються маловідомими. Чи, можливо, ми ще не «доросли» до їх розуміння? На мою думку, так сталося і з науковим надбанням академіка Вернадського.

– Сьогодні, у визначний ювілей геніального вченого, доречно нагадати, що Володимир Вернадський відомий усьому світу як зразок високої свідомості та громадянської гідності, подвижницької турботи про щастя народу, людина геніального мислення, автор наукових досягнень у загальносвітовому масштабі. Ідеї Вернадського у питаннях збереження дуже нестійкого природного балансу на земній кулі, а також тема критичного стану взаємовідносин людства і навколишнього середовища – сьогодні одні з найактуальніших у світі.

Щодо Бутової гори під Шишаками, на якій знаходилась садиба Вернадських, – це місце, унікальне за своїми природними властивостями, вирізняється якимось особливим, релаксаційним фоном, наповнює життєдайною енергією. З усієї неосяжної території Російської імперії Володимир Іванович обрав у 1913 році для творчого натхнення і для відпочинку своєї сім'ї нашу мальовничу Полтавщину, придбавши ділянку розміром дванадцять десятин на лівому березі Псла, і збудував там двоповерховий будинок на одинадцять кімнат. У роки громадянської війни будинок був зруйнований. А оскільки все живе має пам'ять, то і Бутова гора сповнена духом великого мислителя та вченого. Тут же знаходяться п'ять курганів скіфського періоду. До речі, цікава природна особливість: лівий берег Псла з цього місця до Яресьок – високий, а правий – низький, що вважається порушенням космічно-гравітаційної закономірності, пов'язаної з центробіжними та інерційними силами обертання земної кулі. Це унікальне явище, на думку вчених, створює мікроклімат, що позитивно впливає на стан людини. До речі, ще один приклад такої аномалії є у Сполучених Штатах.

– А коли виникла ідея повернути нашому суспільству «матеріальну» пам'ять про Вернадського, тобто реконструювати маєток родини Вернадських?
– Ще на початку 90-х років полтавський архітектор, уродженець Шишацького району, Володимир Губар реальними кроками підтримав ініціативу Валентини Неаполітанської, хранителя музею В.І.Вернадського у Москві, та Володимира Хурси, директора Шишацької середньої школи, з відродження садиби і створення на її території меморіального будинку-музею вченого. За підтримки голови Комісії Національної академії наук України з розробки наукової спадщини академіка В.І.Вернадського, академіка Національної академії наук України Костянтина Ситника, який надалі став членом нашого фонду, і запросивши ще кількох спеціалістів із інтелектуально-наукової сфери, Володимир Губар створив та очолив у 1994 році Благодійний фонд Володимира Івановича Вернадського. До Фонду також увійшли місцевий педагог Микола Нестеренко, полтавський художник Валерій Побоков, науковець Світлана Кигим, студентка Жанна Іщенко. З того часу розпочалася й плідна співпраця з науковими закладами Санкт-Петербурга, Москви, Києва, Харкова, проведені всебічні пошукові роботи на місці зруйнованого будинку, розроблено чотири варіанти відтворення садиби Вернадського, що отримали позитивні відгуки спеціалістів з Москви та Національної академії наук України. Остання архітектурна розробка передана позаторік у Полтавську облдержадміністрацію, з якою ми постійно співпрацювали.

Засновники Фонду біля пам'ятного каменя на місці дачі Вернадського. 1994 рік.
Голова наглядової ради Фонду Олексій Горик через десять років налагодив зв'язки із Неурядовим екологічним фондом ім.В.І.Вернадського з Москви, засновниками якого стали нафтові та газові структури Росії. Розпочалася плідна співпраця, до якої підключився і Кременчук. За роки свого існування працівники нашого фонду проводили жваву роботу з популяризації наукової спадщини вченого, організовували круглі столи, брали участь у міжнародних конференціях у Москві, Іваново, Києві, Кременчуці, тематичних конкурсах, презентували проектні розробки на зустрічі з послом Італії в Україні, проводили листування з посольствами багатьох інших країн, із українською діаспорою. І головне – розробили проект, за яким була відбудована дача Володимира Короленка у Шишацькому районі.

Не можу обійти увагою своїх колег-однодумців, справжніх ентузіастів цієї грандіозної справи. Значну організаційну роботу провів Віктор Мироненко, свій блискучий талант перекладача доклала Наталія Захарова, активним популяризатором діяльності фонду стала Марина Фанта, професійну допомогу надавали спеціалісти високого ґатунку у своїй справі – В'ячеслав Писаренко, Олександр Тимошенко, кременчужани Олександр Ігнатенко та Анатолій Самодрін. Посильну фінансову підтримку надали Віктор Панченко, Юрій Голік, Сергій Морозов, Володимир Гетало, Наталія Філенко, Володимир Могильник. І це далеко не повний перелік ентузіастів, хто вірив у справу і допомагав нам як міг.
Віктор Пятаченко

– Вікторе Івановичу, тоді незрозуміло, чому, незважаючи на колосальну підготовчу роботу, до цього часу, як кажуть, віз і нині там. Невже ваші зусилля – марні? Адже це справа не тільки державного, а й світового значення.
– Змінилося бачення цього питання. По-перше, із часів діяльності Вернадського до дев'яностих років минулого століття наука в нашій країні була фундаментальною, статус її був дуже високий. Не вдаючись у причини, зазначимо, що роль науки сьогодні значно принижена. На цьому тлі й пам'ять Вернадського дещо пригасла. Я пам'ятаю, як дата 140-річчя з дня народження видатного вченого більшістю українських ЗМІ була просто проігнорована. По-друге, ще тоді розуміли, що сама по собі дача-музей, про відновлення якої є Постанова Верховної Ради України ще від 2002 року, буде нерентабельною, її треба утримувати за рахунок Державного лімітованого бюджету, тому прохолодне ставлення Полтавської облдержадміністрації до цього проекту можна зрозуміти. Потрібен хазяїн майбутнього музею, якого до цього часу так і не знайшли. З огляду на ці обставини наш фонд з самого початку планував справді грандіозне вирішення: створення міжнародного багатоцільового, науково-освітнього, еколого-енергетичного, культурно-історичного та туристичного комплексу на базі музею – значно дорожчого, ніж сам музей. Цей комплекс, крім усього, повинен функціонально показати засоби автономної життєдіяльності окремого поселення на базі синтезу традиційних та новітніх світових технологій. Тільки тоді можна розраховувати на самоокупність. П'ять років тому ми навіть знайшли фінансові резерви – свою участь, у зокрема і грошову допомогу, запропонував російський фонд. Його фахівці вже мають досвід створення подібного комплексу – це науковий культурно-просвітницький ноосферний центр імені В.І. Вернадського в Тамбовській області.

У нашому регіоні маємо трикутник, пов'язаний з іменами Вернадського, Гоголя та Короленка, у якому не вистачає лише музею вченого. Враховуючи, що Володимир Іванович – видатний син двох народів – України та Росії, наші колеги з великим ентузіазмом відгукнулися на пропозиції до співпраці на Бутовій горі. Між іншим, Володимир Іванович був пов'язаний з Вернадівкою, що в Росії, по 1911 рік, а з Шишаками – з 1913. Хронологія відтворення зберігається. Але міждержавна ініціатива виявилася занадто глобальною для нашого фонду.

– Досить сумну історію ви розповідаєте. То «Захід нам допоможе», то – Тамбов-«батечко». А може, дозвольте гірко пожартувати, вам слід було звернутися по допомогу до китайців? Вони б хутенько, за три дні, відбудували осередок слов'янської науки, доки наші державні мужі «розкачуються». Тільки потім не слід дивуватися, коли садиба Вернадських набуде архітектурних рис палаців… китайських мандаринів.
– Можливо все. Дякую за своєчасну підказку. Та все ж для реалізації таки нашого, українського проекту потрібні бажання та реальна участь, окрім обласної, ще й усеукраїнської еліти. І це по-третє. Та чи цікаво їй не тільки «на повну» використовувати Україну як державу з якимось ресурсами, а й давати щось Вітчизні, покаже час. Адже «продукт» діяльності комплексу буде не тільки фінансовим, а насамперед інтелектуальним, науковим, культурним та виховним.

– І коли запрацює Центр, тоді ми справді побачимо, як можна світ змінювати на краще, жити в гармонії з природою і таким чином відсунути перманентний «кінець світу»?
– Хоч як це не парадоксально звучить, але у звичайному сенсі змін на краще ми, скоріш за все, скоро не побачимо...

– ?..
– …бо цей шлях складається з багатьох кроків. А це тільки перші. Як казав і писав видатний полтавець Федір Трохимович Моргун, Вернадський – це друга людина на Землі після Ісуса Христа. То, якщо є Той, хто більший за Вернадського, то як можна Його ігнорувати? Тому всі міжнародні форуми, зокрема Конференція в Ріо-де-Жанейро 1992 року або Саміт 2002 року в Йоганнесбурзі, що використовували ідею Вернадського щодо сталого розвитку, не мали і не можуть мати позитивного результату для людства. Бо організатори спираються на розсуд і розрахунки обмеженого, заземленого, хоча і «наукового» людського розуму: все більш зростаюче споживання енергії та сировини на Землі вступає у протирічча зі зменшенням ресурсів. Хоча все якраз навпаки – природні потреби людини відчувати себе щасливою обмежені, у той час як можливості жити в гармонії з природою на сьогодні безмежні. Якщо Вернадський показав єдність і гармонію природних процесів, їх організованість і виношував ідею гармонізації взаємодії суспільства і природи, тобто переходу біосфери в ноосферу, одночасно гостро розуміючи небезпеку від подальшої глобальної діяльності людини, то Христос якраз і приніс на Землю Божу методику, як зробити так, щоб люди жили у злагоді між собою та з природою – у духовному вимірі, поза будь-яким часом. Тільки тоді, коли на першому місці буде Євангеліє, а за ним – учення про біосферу, людство справді стане на шлях подальшого розвитку, а не швидкої деградації.

– Бажаю успіху вашому Фонду.
– Дякую і хочу зробити ще два зауваження. Перше – Фонд у сьогоднішньому складі себе вже майже вичерпав, виконавши програму-мінімум. Йому потрібні на зміну нові, молоді сили, не тільки генератори ідей, а і їх реалізатори. Тому побажайте нам насамперед ще й оновлення. Неспокійні романтики та реальні ентузіасти завжди були і будуть, і тоді наша справа матиме надію на дійове продовження. І друге – щодо продовження. Як показали останні дослідження Фонду, ще є багато невивчених архівних матеріалів, які радикально змінять наше уявлення про життя і творчу діяльність Вернадського на Полтавщині і особливо на Бутовій горі, а характеристика архітектурно-просторового середовища садиби вченого набуде нових, якісних, до цього часу не відомих полтавським дослідникам і архітекторам ознак.
Світлана Тренич, 20.03.2013, 13:301453
ПнВтСрЧтПтСбНд
1 2 3 4
5 6 7 8 9 10 11
12 13 14 15 16 17 18
19 20 21 22 23 24 25
26 27 28 29 30 31
<липень