19 червня 2019 • № 24 (1560)
Rss  

Галина Чернявська: «Зараз театр потрібен людям як ніколи!»

27 березня ми відзначили Міжнародний день театру. Галина Миколаївна Чернявська віддала йому понад сорок років свого життя. За кулісами вона зустріла свою долю, тут же виросли і двоє її синів. Сьогодні вона керує народним театром, що діє при міському Будинку культури, та ставить нові п'єси.

– Галино Миколаївно, для глядача театр починається з гардеробної, це відома істина. З чого він почався у вашому житті?
– З дитинства! Я була дуже вразливою дівчинкою, любила співати, танцювати. Кожного разу після перегляду вистав чи казок, наприклад таких, як «Василиса Прекрасна» чи «Кощій Безсмертний», я завжди обмірковувала побачене, вдома знову проживала долі героїв, уявляла, про що вони думають. Першою виставою, що справила на мене дуже глибоке враження, стала «Маруся Богуславка». Вона йшла у нашому музично-драматичному театрі ім.М.В.Гоголя. Для мене Маруся – це справжня патріотка, смілива і щира дівчина. І я тоді сказала: «Мамо, я теж хочу бути актрисою».

– Чому обрали саме театр?
– Я марила ним змалку, бо це можливість прожити багато різних життів. Уже ставши дорослою, зрозуміла ще і всю важливість місії театру. Я не підтримую думку, що сьогодні – це розвага і не більше. Ще Микола Гоголь казав: театр – це кафедра, з якої можна сказати багато корисного. Я вважаю, не тільки сказати, а й зробити.

Він завжди переживав такі складні часи, як, наприклад, зараз, і давав людям принципово нові жанри. Так, водевіль з'явився у Франції у період революції. В епоху НЕПу мистецтво також почало занепадати, і в найкритичніший момент ми отримали художній театр Станіславського.

– Батьки підтримували ваше захоплення?
– Тато був дуже хорошим теслею і хотів, щоб я в майбутньому здобула якусь спеціальність, також пов'язану з будівництвом. Але проти мого захоплення театром ніколи не протестував. Коли до нас приходили гості й питали, ким я хочу стати в майбутньому або коли вийду заміж, батько, жартуючи, казав, що я буду акторкою погорілого театру. Слава Богу, жоден з театрів, де я працювала, не згорів (сміється).

– Коли відбувся дебют?
– Навіть не пригадаю. Я відвідувала драматичний гурток у школі, ходила у Будинок культури залізничників. На всіх виставах мала ролі. Після отримання атестата подала документи до Гадяцького культосвітнього училища, а потім постійно підвищувала свою кваліфікацію, багато читала, переглядала вистави та фільми. Після кожного нового літературного роману завжди обдумувала поведінку героїв, їхній характер і уявляла, як би я їх зіграла, як саме передала б характер і що хотіла б донести до свого глядача.

– В інститут не вступали?
– Ні, я не хотіла надовго полишати своїх дітей, а навчання у виші вимагало тривалої відсутності вдома.

– Після того, як уже стали дипломованим фахівцем, де працювали?
– Спочатку грала в театрі ляльок. Це був неабиякий досвід, адже діти – дуже чутлива та вдячна публіка. Дуже подобалося спостерігати за їхніми емоціями, адже вони щирі, непідробні.

– Ляльковий театр був не лише вашим першим місцем роботи…
– Так, саме тут я познайомилася зі своїм чоловіком Віктором Архиповичем.

Галина Чернявська в оточенні рідних і друзів.
– Двоє творчих людей під одним дахом – це, напевно, складно? Актори – люди амбіційні, завжди залишаються певною мірою суперниками.
– Ні, ми в нашій родині не конкуренти. Обоє живемо однією ідеєю і, навпаки, підтримуємо один одного. У побуті теж не виникає ніяких протиріч.

– Ви більше сорока років віддали народному театру, що спочатку діяв у Палаці культури ПТМЗ. З чого почалася така тривала співпраця?
– Я прийшла туди у 1968 році як завідуюча дитячим сектором, згодом створила дитячий театр. Режисером же народного театру й власне його засновником на той час був геніальний Леонід Мариніч, фронтовик, людина загартована і принципова. Дуже добре розумівся на драматургії, ставив чудові спектаклі. На посаді режисера я змінила його, коли він пішов на пенсію. Репертуар розширили, включили туди зарубіжну класику. На виставах завжди було багато людей, а сам театр мав велику популярність, адже ще в 1959 році він дістав звання народного й був у десятці найкращих у країні. Публіка, котра приходила на вистави, завжди співпереживала героям, гра акторів тримала увагу глядачів з першої хвилини. Пригадую, коли йшла вистава «Наймичка», то під час фінального монологу в залі стояла така тиша, що було чути тільки, як схлипують особливо вразливі жінки.

– Це правда, що ви не лише готували вистави й грали у них, а ще й займалися зовнішнім виглядом персонажів?
– Так! Я дуже багато костюмів пошила власноруч, навіть на вистави за Мольєром. Мама свого часу закінчила курси крою та шиття, а я за її конспектами навчилася цій справі. Ночами нею займалася! Благо, у мене був підручник по театральних костюмах. Також обшивати трупу допомагали й просто небайдужі люди.

– Ваш театр три роки тому змінив прописку. Що стало причиною?
– Турбомеханічний завод продали, а новий власник, незважаючи на обіцянки зберегти соціальну інфраструктуру підприємства, таки закрив Палац культури, а згодом нас звідти буквально викинули. Ми дуже вдячні міській владі та управлінню культури, зокрема Тетяні Гуріній, Ользі Тертишній та іншим, що вони не полишили нас напризволяще, а запросили переїхати в міський Будинок культури. Особлива подяка людям, котрі в той час дуже переймалися нашою долею. Трохи сумуємо за тією, нашою, сценою, але тут нам дуже добре: тепло, чудове приміщення, гарна сцена, дітям і любителям театру є куди приходити.

– На вашу думку, чи змінився театр за останні десятиріччя?
– Зараз театр виконує скоріше розважальну місію. Режисери часто йдуть на повідку в публіки і вибирають постановки з елементами шоу. Але ж місія театру – виховувати, зачіпати найпотаємніші струни душі!.. Слава Богу, є ще такі режисери. Що несе театр? Кожна вистава – це не просто постановка, аби показати глядачам п'єсу. Потрібно ще й правильно розставити акценти, розкрити характери героїв, щоб кожен з присутніх розумів, що саме хотів сказати автор. Зараз маємо повсюдну підміну понять. Подивіться, що демонструють по телевізору? «Міняю жінку», «Холостяк»… Ну чого ці програми вчать? Особливо остання. Це ж приниження жінки. А оці пересуди на камеру? Саме театр повинен повертати людям правильні орієнтири. Тому зараз він потрібен як ніколи.

– Вважаєте, що публіка, вихована на подібному телепродукті, може правильно розуміти класичні твори про добро і зло?
– Відомий режисер Лесь Танюк написав: «Сучасний театр душевно зубожів». І я підпишуся під кожним його словом! Театр не терпить байдужих людей. Ним можуть займатися тільки ті, хто вміє співпереживати, реагувати на проблеми, не бути байдужими до навколишнього світу. Тільки тоді ти маєш право вийти на підмостки і до чогось кликати. І лише такий актор зможе достукатися до глядачів, навчити їх.

– Але ж праця актора на сьогодні не оплачується гідно, тому не кожен піде на таку роботу.
– Актором треба бути за покликом душі. Наш народний театр, наприклад, – це творчість ентузіастів, котрі живуть ним і не можуть без сцени. І їм неважлива фінансова винагорода. Звичайно, нині складний час, треба якось жити. Але я вірю, що театр зуміє справитися з тимчасовими труднощами.

– Ваш старший син Богдан також пішов театральною стежиною.
– Так, вони з братом Андрієм практично виросли за кулісами. Богдан грав у виставах ще дитиною. Сьогодні він – актор та режисер обласного музично-драматичного театру. Син – поціновувач класики, але разом з тим завжди підтримує новаторство та цікаві ідеї молодих режисерів. З його власних робіт мені особисто дуже сподобалася постановка «Шинель» за п'єсою Миколи Гоголя. Богдан зумів гостро і точно передати трагедію маленької людини, викликати емоції й замислитися. Я вірю у свого сина і в його режисерське майбутнє. Крім роботи в театрі, Богдан ще викладає у музичному училищі ім.М.Лисенка, працює зі студентами, озвучує документальні фільми, веде загальноміські свята. До речі, його дружина – також актриса.

– Ви свого часу працювали й зі студентами.
– Так, я майже десять років тісно спілкувалася зі студентами філологічного факультету нашого педуніверситету. Це особлива категорія людей, котрі не просто цікавляться мистецтвом, а й здатні вступати в полеміку при обговоренні постановки, по-різному бачать і трактують образи та поведінку героїв. Це незабутній досвід.

– У народного театру є майбутнє?
– Звичайно! У нас є чудові як молоді, так і досвідчені актори! Це Ольга Гаркушенко, Аня Фомівка, Тетяна
Фєдосєєва, Влад Жарков, Олександр Мошинець, Олександр Котляров та його донька Ольга, подружжя Тетяна і Максим Лутфуліни, Володимир Ладор і багато інших. Ми працюємо над новими виставами, тому наші глядачі не будуть розчаровані!
Оксана Ханас, 03.04.2013, 13:421441
ПнВтСрЧтПтСбНд
1 2
3 4 5 6 7 8 9
10 11 12 13 14 15 16
17 18 19 20 21 22 23
24 25 26 27 28 29 30
<травень