27 червня 2019 • № 26 (1562)
Rss  

Кохати. Думати. Сміятись

Полтава потихеньку починає долати духовну кризу, підтверджуючи звання «духовної столиці» нашої держави. Все частіше полтавські літератори, співаки, художники, народні майстри і театрали привертають до себе увагу українських і зарубіжних поціновувачів щирого, незаангажованого мистецтва. Дедалі частіше в полтавських клубах збираються повні зали, щоб послухати й побачити не пластмасових зірок гламурних радіоефірів, а тих, хто несе до слухача живе слово, розмовляє з ним на рівних й прагне творчого діалогу. Тенденція, що й казати, втішна. А все тому, що з недавніх пір Полтаві й самій є чим похвалитися: тут зросла молода генерація творців – тих, хто не боїться мислити і давати собі відповіді на складні питання сьогодення, хто не може не писати, не малювати, не грати ролі, а головне, – не може мовчати.

***
Очільник ГО «Що, де, коли» представив альманах на суд поціновувачів сучасної поезії.

Он, наверное, так и заснет,
не дождавшись ее слов в экране тесном
детища какого-то чудака, вроде Теслы
или Попова...
Да будь проклято время, когда телефоны
заменяют децибелы любимых!
Дмитро Ковтун

***

Я не вірю в новини, я майже ні в що не вірю
і ховаю надії в кишені, немов ключі.
Ти вільний, друже, мовчи, говори, кричи...
Зброя – твоя свобода! Нею полюй на звіра!
Роман Повзик

Тим, кому написане вище здається неправдою або ж перебільшенням, варто було б завітати на презентацію прозово-поетичної збірки «Кохати. Думати. Сміятись», що відбулась в одному з полтавських клубів минулого уїк-енду. Літературна збірка, видана активістами громадської організації «Що, де, коли», об’єднала твори 16 полтавських і двох харківських поетів, прозаїків та драматургів. Це як уже відомі в нашому місті майстри слова (Анна Єгорова, Роман Повзик, Дмитро Ковтун, Роман Радін), так і початківці, які вперше відважилися винести свою творчість на суд широкого читацького кола (Наталія Ільченко, Яна Лета, Олена Величко та інші). Ілюстрації ж до збірки намалювала молода кременчуцька художниця Анастасія Некипіла.

***

Ще не зойкнув дзвінок, а струну ти вже надірвала,
Ще не встиг увійти – орденами лягла на шию.
То для нього цей вечір здався малим інтервалом,
То для тебе сьогодні сукню весільну шили.
Анна Єгорова

***

«Возлюби!» – забытый слоган.
Ты и я. Портрет анфас.
Слишком мало, слишком много,
Слишком нам и слишком нас.
Роман Радін

***
Окрім віршованих рядків зі сцени звучали і музичні композиції.

Холодний вітер дме крізь фіранку, але кава іще гаряча.
І отак аж до самого ранку: ми сміємось, а Фрейд плаче.
Анастасія Шевцова


Ще декілька років тому важко було б повірити, що в Полтаві на виступ поетів, який не спонсорований жодним відомим брендом і навіть не пролобійований місцевим осередком Національної спілки письменників, збереться повна зала глядачів-слухачів, які ловитимуть кожне слово, що лунає зі сцени, щиро нагороджуватимуть виступаючих оплесками, дарувати квіти тим, чиї вірші сподобалися найбільше, а вже по закінченні творчого вечора – купувати збірки та брати автографи в авторів, твори яких сподобалися найбільше. Дивно, що все це відбулось у Полтаві початку ХХІ століття, – атмосфера скоріше нагадувала літературні салони 1920–1930-х. Адже, здавалося б, молодь, вихована за допомогою екрана телевізора та комп’ютерного монітора, через загальну «машинізацію» і цілеспрямовану культурно-виховну нівеляцію, не повинна знати які вони, справжні, невигадані уявою сценариста, почуття, яке воно, не змодельоване фахівцем із 3D- графіки, реальне життя з усіма його нюансами. Але, як виявилось, завдяки, ще живому «генному дарунку» батьків, всі ми досі здатні кохати, думати, сміятись, слухати, читати, аплодувати – тобто жити повним життям і дарувати оточуючим частинки своїх душ.

Павєл Москалюк, 03.04.2013, 15:38953
ПнВтСрЧтПтСбНд
1 2
3 4 5 6 7 8 9
10 11 12 13 14 15 16
17 18 19 20 21 22 23
24 25 26 27 28 29 30
<травень