26 травня 2019 • № 21 (1557)
Rss  

«Першотравень крокує планетою»

День міжнародної солідарності трудящих – свято, яке щорічно відзначається в 142 країнах світу, зокрема в Україні, де за радянською традицією перші два дні травня вихідні. Однак багато хто (особливо молодь) нині вже мало знає про саме свято й історію його виникнення.

Як усе починалося…

Першотравнева демонстрація в Полтаві 1952 року.
Історія свята почалася з… трагічних подій. 1886 року робітники Чикаго (США) організували у ці дня страйк із вимогою 8-годинного робочого дня. 1 травня у місті не працювало жодне підприємство, а люди вийшли на масову демонстрацію на підтримку вимог робітників, яка закінчилася сутичками з поліцією. Один поліцейський загинув, 53 було поранено, після чого стражі правопорядку відкрили вогонь по демонстрантах. Точної кількості загиблих ніхто достеменно не знає й донині, вважається, що це десятки людей, серед яких і жінки та діти. Більше 200 чоловік було поранено…

Наступного дня поліція розгромила й усі робітничі клуби, друкарні, арештувала активних учасників цих подій. Звинувачення пред’явили вісьмом з них: Альберту Парсонсу, Семюелю Філдену, Юджину Швабу, Адольфу Фішеру, Августу Шпису, Георгу Енглю, Луїсу Лінгу та Оскару Небе (всі вони були анархістами). Саме їх і судили як «вожаків» ще й задля того, аби залякати інших. Зрештою суд присяжних, де всі як один були керуючими підприємствами, засудив сімох до смертної кари й одного (Небе) – до 15 років позбавлення волі. 11 листопада 1887 року Парсонса, Шписа, Енгля і Фішера повісили, Філдену і Швабу замінили смертну кару на пожиттєве ув’язнення, а Лінг наклав на себе руки. Однак 1893 року всі вони були… амністовані.

У липні 1889-го Конгрес II Інтернаціоналу, який проходив у Парижі, у пам'ять про виступ робітників Чикаго ухвалив рішення започаткувати 1 травня як День міжнародної солідарності трудящих, проводити демонстрації. У 1890 році його вже відзначали в Австро-Угорщині, Бельгії, Німеччині, Данії, Іспанії, Італії, США, Норвегії, Франції, Швеції й деяких інших країнах.

У Російській імперії Першотравень уперше відзначили в 1890 році у Варшаві страйком десяти тисяч робітників. Того ж дня відбулася акція у Львові, яку можна вважати першою на українських землях. Тут біля міської ратуші зібралися близько чотирьох тисяч робітників, які ухвалили резолюцію з вимогою 8-годинного робочого дня, заборони праці дітей та нічної праці для жінок, запровадження загального виборчого права.

З 1897 року маївки починають набували все більше політичного характеру. Так, першотравневі демонстрації робітників 1901 року в Петербурзі (тодішній столиці Росії), Тбілісі, Гомелі, Харкові вперше супроводжувалися гаслами «Геть самодержавство!», «Хай живе республіка!». У першотравневих страйках і демонстраціях 1912 – 14 рр. брало участь уже до півмільйона чоловік. 1917 року, після Лютневої революції в Росії, Першотравень вперше святкували відкрито, серед лозунгів були й такі: «Уся влада – Радам!», «Геть імперіалістичну війну!».

Від парадів до закликів

Першотравнева демонстрація в Полтаві 1985 року.
За радянських часів свято набуло винятково політичного забарвлення, його почали відзначати на державному рівні. У цей день проводилися демонстрації трудящих і військові паради (перший такий парад РСЧА відбувся 1918 року на Ходинському полі у Москві). На другий день свята по всій країні відбувалися маївки – масові народні гуляння на природі (звідси – і два вихідні дні).

Однак у СРСР весь гнів трудових мас спрямовувався «назовні»: «гуртуючись» довкола КПРС, радянський народ мав «співчувати» пригніченому міжнародному пролетаріату і солідаризуватися з ним у боротьбі проти капіталістів. До цього дня готували й заклики ЦК КПРС, які тиражувала радянська преса (від центральних до районних газет) у формі звернень до різних верств населення – від школярів і студентів до робітників, селян, інтелігенції.

Власне кажучи, Першотравень перетворився на символ світової революції і непримиренної класової боротьби. Утім, від військових парадів з часом відмовилися, їх «перенесли» на 7 листопада – День Великої Жовтневої соціалістичної революції, який був пов'язаний зі збройним повстанням, тож «мілітаризацію» цього свята в ЦК КПРС вважали більш умотивованою. 1 Травня ж стало святом миру, весни і праці («Мир. Труд. Май»). Однак «дводенний термін» йому залишили. Вважалося, що в перший день народ бере участь у офіційних заходах, а наступного дня відпочиває на природі.

Центральним дійством для країни стала демонстрація трудящих на Красній площі у Москві. Її транслювало у прямому ефірі центральне телебачення, «вклинюючи» і святкові сюжети зі столиць союзних республік, міст-героїв Радянського Союзу. Так тривало понад 80 років, а 1 травня 1990 року керівництво Радянського Союзу і КПРС на чолі з Михайлом Горбачовим востаннє піднялося на трибуну Мавзолею для проведення офіційної першотравневої демонстрації.

Цього дня ми чекали з нетерпінням

Наприкінці кожного року радянський люд з нетерпінням чекав появи календарів на рік наступний. Усіх передусім цікавило, на які дні випадають державні свята, адже традиції «перенесення» вихідних на той час не існувало. Й особливої уваги тут заслуговував саме День міжнародної солідарності трудящих, оскільки включав аж два вихідних. Тому народ страшенно радів, коли 1 травня випадало на четвер (значить, чотири вихідних підряд) і був страшенно розчарований, коли «солідаризуватися з трудящими всього світу» доводилося у суботу і неділю (не повезло!).

Утім, саме свято було завжди улюбленим у народі. Адже якщо День Перемоги (9 травня) ніс присмак «радості зі сльозами на очах», а День революції (7 листопада) випадав на холодну пору року, то 1 травня вже ніщо не затьмарювало радості людей… Навіть сама демонстрація, на яку не збирали добровільно-примусово хіба що в невеликих селах. Однак там і поважна причина – польові роботи, що о цій порі були в розпалі. Це називалося «Зустріти свято ударною працею!».

Щоправда, завжди був і хороший привід сходити на демонстрацію. Як кажуть, і інших побачити, і себе показати: одягали найкращі обновки, тож принаймні робітники мали чи не єдину можливість раз на рік показатися на людях «при параді».
У Полтаві колони демонстрантів (як і в інших містах) формувалися за територіально-виробничим принципом – від кожного району міста. «Точок» збору було кілька, а в єдину колону демонстранти зазвичай зливалися в районі крає-знавчого музею (Октябрський район «підходив» з вулиці Гагаріна, Київський – з вулиці Леніна, а Ленінський піднімався нею ж «знизу»). Проходили вулицею Жовтневою (там, де нині магазин «Магія світла», один час була й «урядова» трибуна»), по кільцю Жовтневого парку (Кругла площа), де знову розосереджувалися на райони. Деякий час трибуну облаштовували на площі Луначарського (нині 1100-річчя Полтави), де побільшало місця й для різних показових виступів. А після того, як побудували адмінбудинок на вулиці Жовтневій, 45, туди «переїхала» і трибуна.
Зазвичай кожен завод чи фабрика прагнули подивувати народ якимись святковими «брендами» своїх підприємств, а очолювали колону передовики виробництва. У цей час ведучі свята розповідали про досягнення підприємства, звучали здравиці на честь передовиків.

Після демонстрації чоловіки, чого гріха таїти, збивалися групками, аби у найближчих кафе «солідарно» перехилити чарку-другу «за світовий пролетаріат», а жінки старалися «пробігтися» по магазинах, адже у святкові дні там зазвичай «викидали дефіцит». Вважалося, що не поталанило тим, кому випало… нести якийсь транспарант чи «патрет вождя», оскільки після закінчення демонстрації «майно» треба було здати за принципом «поклади, де взяв», а це означало, що «достроково змитися» з демонстрації не вдасться. По обіді ж більшість людей (якщо дозволяла погода) і справді виїздила з дітьми та друзями на природу, а 2 травня одні «відходили», а інші відзначали свято… працею – на приміських городах та дачах. Утім, щось подібне відбувається і тепер. З тією лиш різницею, що на демонстрації народ масово більше не ходить, а відзначає свято кожен по-своєму. Зокрема й у праці…
Віталій Скобельський, 06.05.2013, 11:411131
ПнВтСрЧтПтСбНд
1 2 3 4 5
6 7 8 9 10 11 12
13 14 15 16 17 18 19
20 21 22 23 24 25 26
27 28 29 30 31
<квітень