21 серпня 2019 • № 33 (1569)
Rss  

«Вони йшли на Схід»… через Полтаву

П'ятдесят років тому протягом червня-липня чимало полтавців стали учасниками зйомок радянсько-італійського художнього фільму «Вони йшли на Схід». Цими подіями жило не лише місто, а й уся область, а почалися зйомки 22 травня 1963 року в с. Чернечий Яр Диканського району.

Трохи раніше військовий консультант кіностудії «Мосфільм» генерал-майор М. Молотков проанонсував у пресі сюжет кінострічки: «Кінофільм розповість про розгром італійської армії радянськими військами в роки Великої Вітчизняної війни. Обдурені Гітлером і Муссоліні солдати та офіцери дивізій 8-ї італійської армії влітку 1941 року вдерлися на територію нашої Батьківщини. Але кожен крок просування на схід дорого обходився ворогам. 8-ма італійська армія, яка до вересня 1942 року мала 250 тисяч воїнів, уже до січня 1943 року під могутніми ударами радянських військ втратила більше половини свого складу. Було багато вбитих, поранених, полонених. Кінофільм «Вони йшли на Схід» розповість не тільки про грабіжницьку війну фашистів проти СРСР, а й про дружбу між народами».
В процесі зйомок фільму.
У Чернечому Яру італійці побачили класичну Україну

Знімальна група італійської кінокомпанії «Галатея» в пошуках «натури» побувала в багатьох куточках України і навіть Молдавії, але кращого, типовішого українського села, ніж на Полтавщині, не знайшли. Щоправда, кінорежисер стрічки Джузепе де Сантіс розраховував знайти в Полтаві і сліди війни, які можна було б показати на екрані. Як вихід довелося будувати декорації з дерева та хлорвінілу.

Звучить команда «Мотор!» – і «окупанти» в сірих костюмах, які відпочивали в затишку вітряного млина, швидко сідають на машини і їдуть у напрямку села… Так у Чернечому Яру почалися зйомки епізоду, коли під час наступу вороги спалюють хати, вбивають людей. Від фашистів тікають усі (в ролі «всіх» – місцеві колгоспники). Зіркою зйомок стала тоді місцева жителька Тетяна Вівчаренко, яка за сюжетом рятує трьох своїх дітей: однорічного Сашка, чотирирічну Ніну та шестирічну Зою. Не обійшлося й без казусів, хоч ця історія й залишилася поза кадром. Так, один чоловік, граючи мародера, так старанно виволікав козу з сараю, що зламав їй один ріг. Довелося якось виправдовуватися перед бабцею за зіпсований узятий напрокат «інвентар».

Жанна Прохоренко (кадр з фільму).
Артист Григорій Михайлов неподалік Кривохаток виконує «Інтернаціонал».
«…Ми ходили пішки, а «німці» каталися на танках»

Наймасовіші епізоди зйомок відбулися поблизу села Нижні Млини Полтавського району. Тут, на Ворсклі, знімали епізоди битви за… Південний Буг: переправу через річку, штурм моста, танкову атаку та інші. Тож протягом двох тижнів місцеві жителі поступово звикли до розривів снарядів і мін, торохтіння кулеметів. Головними героями баталій стали близько тисячі курсантів-зв'язківців із Полтави, так званих Червоних казарм. Честь потрапити в масовку випала і Віктору Форманчуку, який у 1963 році проходив військову строкову службу в школі зв'язку.

– З кіностудії «Мосфільм» до нас завезли інвентар для фільму, форму і зброю, – пригадує Віктор Іванович. – Залежно від того, кого доводилося грати – німецьких чи італійських вояків або ж мирних жителів, прямо на місці нас екіпірували, вантажили на машини і вивозили в райони зйомок. Мені випала нагода «форсувати річку» в складі італійської армії. Перед зйомками отримали інструкції, хто куди біжить, коли падає… У певний момент із вежі давали «відмашку» прапорцем… За день, бувало, так набігаєшся, що навіть радієш, коли режисер кричить у твій бік: «Убитий!». Лежиш до кінця дубля на м'якій травичці, прохолоджуєшся (добре, що в італійських солдатів були здорові речові мішки, які ми набивали сіном). Зйомки були не тільки складні, а й небезпечні. З одного боку – вибухи й стрільба, хоча й холостими патронами, з другого – форсування річки у формі – хто плавом, хто на човнах. Один хлопець поблизу греблі зачерпнув каскою води, ледве не втонув, вчасно колеги підоспіли.

Віктор Форманчук згадує, що на зйомках у Нижніх Млинах була «дискримінація». Вони, італійські вояки, ходили пішки, а «німці» з посмішками каталися на танках.

У червні 1963 року до Полтави прибув незвичний ешелон з італійськими вояками.
«Пан режисер просив не хіхікати»

На початку липня зйомки перебазувалися в район селища Кривохатки (нині Вороніна), до залізниці неподалік Хрестовоздвиженського монастиря. Тут додалися місцеві жителі, задіяли вихованців театру юнацької творчості Палацу піонерів, полтавських акторів – заслужених артистів УРСР Д.П.Степового та А.І.Іванченка, артисток Л.К.Іванченко та В.В. Хмельницьку.
Віктор Форманчук (ліворуч) на зйомках фільму в Нижніх Млинах.
Знімали епізод, як гітлерівці женуть у Німеччину полонених радянських людей, а назустріч ешелонами рухаються італійські солдати. Вони зупинилися на перепочинок, а один з італійців на губній гармошці заграв «Інтернаціонал». Цю мелодію почув німець-конвоїр, зупинив полонених і запропонував пригадати їм слова: «Що, мабуть, уже забули?». Спочатку тихо, а потім усе голосніше лунає над полем: «Это есть наш последний…». Гітлерівець такого не очікував, тож наказав замовкнути, але спів охопив інші ряди.

– Тепер ми в ролі німців гнали полонених, артист Григорій Михайлов, до речі, з одним із моїх товаришів по службі почав співати «Інтернаціонал», – продовжує спогади Віктор Форманчук. – Паровоз, що віз італійських вояків, був справжній. Щоб надати йому більшої «суворості», у трубу кидали димову шашку, тоді з неї шугав чорний дим. Тут і я зіграв свою роль: слід було відштовхнути літню жінку, котра плакала, щось примовляла й чіплялася за ноги своєї доньки, яку гнали в Німеччину. Довелось увійти в роль, але, можливо, трохи перестарався, бо жінка… довго котилася з насипу. Утім, асистент режисера похвалив мене, хоча ця сцена потім, на жаль, до фільму не ввійшла. На Вороніна загалом було відзнято чимало дублів, а звук хлопавки аж у вухах стояв. І все через дівчат! Ми повинні були їх грубо штовхати, вигукувати щось німецькою на зразок «шнель», та дівчата, наші однолітки, зривалися на сміх. Тому перекладач часто оголошував: «Пан режисер просить: поводьтеся серйозніше і не хіхікайте!».

Літак Дуглас
А потім у Полтаві підірвали млинзавод

Кадри бойових дій у Полтаві починаються поблизу зупинки «Млинзавод». Італійські солдати просуваються вулицями міста, аж раптом неподалік Першотравневого проспекту (поблизу будинку, де нині Музей авіації та космонавтики) нариваються на радянський танк. Танкіст поливає їх із автомата, хто встигає, ховається за колони будинку чи в арку. Далі бойова машина заїздить на територію парку «Перемога», у кадр потрапляє оглядове колесо, парашутна вишка, дитячі каруселі і збитий радянськими зенітниками фашистський літак. До речі, насправді це… вітчизняний «ЛІ-2», в якому за радянських часів був дитячий кінотеатр, тож перед зйомками його «гримували» кілька днів. Навіть обклали руїнами будинку, в який він начебто врізався. І все для того, щоб «картинка» з'явилася в кадрі аж на дві (!) секунди.

Головний сюжет зйомок у Полтаві – події навколо підриву млинзаводу. Німці схопили кількох мирних жителів, на їхню думку, винуватців диверсії, і повели на розстріл. Серед них і гарна дівчина, яку зіграла уродженка Полтави, народна артистка РРФСР Жанна Прохоренко. Розстріл доручили італійським солдатам, та жоден із них не наважився вистрелити в дівчину. Так її й відпустили з Богом…

Шкода, що Челентано не приїхав

Світова прем'єра цієї військово-історичної драми відбулася 16 вересня 1964 року, вона була одним із останніх епізодів «відлиги» перед «залізною завісою». Над сценарієм, крім нашого Сергія Смирнова, працював один із найплідніших італійських майстрів Енніо Де Кончіні. Радянську країну довірили представити в якості режисера Дмитру Васильєву, який зняв до того часу такі відомі картини, як «Над Тисою», «В ім'я батьківщини», «Олександр Невський» та «Ленін у Жовтні». Ну а що з цієї спільної творчості вийшло, краще все-таки один раз побачити. Утім, і для любителів військових ляпів – це «іменини серця»...

У калейдоскопічному вихорі військових пристрастей і доль на екрані промайнуть Жанна Прохоренко, Тетяна Самойлова, Ельза Леждей, Лев Пригунов, Артур Кеннеді, молодий Пітер Фальк та багато інших. До речі, в італійському варіанті назва картини – «Italiani brava gente», що можна перекласти, як «Італійці – браві хлопці» або «Прості італійські хлопці».

Одну з ролей у фільмі «Вони йшли на Схід» повинен був виконати відомий італійський актор Адріано Челентано. Однак, незважаючи на те що успішно пройшов проби, він не став зніматися в цій картині, бо не хотів надовго розлучатися зі своєю дружиною Клаудією Морі.

– За збігом обставин мені так і не вдалося подивитися фільм у прокаті, лише кілька років тому син «скачав» з інтернету, і я вперше його переглянув, – говорить Віктор Форманчук. – Відчув легку ностальгію, згадав молодість. Невже це було п'ятдесят років тому?!.
Володимир Сулименко, 31.05.2013, 14:071997
ПнВтСрЧтПтСбНд
1 2 3 4
5 6 7 8 9 10 11
12 13 14 15 16 17 18
19 20 21 22 23 24 25
26 27 28 29 30 31
<липень