21 липня 2019 • № 29 (1565)
Rss  

Науково-педагогічне та культурологічне древо Лариси Безобразової

Багато людей пов'язало з Полтавським педагогічним своє життя: тут училися, тут і працювали. Але є й цілі сім'ї, цілі династії, які вийшли з його стін. До таких належить і родина Безобразових. Четверо з них отримали диплом цього закладу, до речі, усі з відзнакою.

Першим був Леонід Безобразов (згодом відомий український письменник Леонід Бразов). Уже в післявоєнні роки закінчила фізико-математичний факультет Полтавського педінституту його сестра – Лариса Петрівна, яка все життя віддала роботі у школі та органах народної освіти. У 1966 році на філфак вступила друга Лариса, старша дочка Леоніда Безобразова, а в 1968 році – молодша, Наталія. Наталія Леонідівна, на жаль, нині вже покійна, життя віддала роботі в міліції, дослужилася до полковника, очолювала один з відділів обласного управління внутрішніх справ. На житті ж Лариси Леонідівни зупинимося трохи детальніше, бо вона і є героїнею нашої оповіді.

Найактивніші, найінтелектуальніші, найчесніші роки

Народилася вона 4 червня 1948 року. Батько на той час працював у редакції газети «Зоря Полтавщини». Перші її спогади: місто в руїнах, понівечені будинки навкруг Корпусного парку, на Жовтневій вулиці… Жили бідно, але цим не переймалися. Коли Лариса у 1955 році пішла до школи №6, їй пошили на виріст пальто з батькової шинелі, в якій він повернувся з фронту. Сукно було таке цупке, що пальто можна було ставити, і воно тримало форму. Попри численні хвороби (наслідок голодування батьків, пережиті ними війну, окупацію тощо), вчилася Лариса відмінно, хоча й багато пропускала. Дитинство згадується тепер як щаслива пора: відбудовувалося місто, полетів перший супутник, збудували перший атомний криголам… Усе це сприймалося і як особисті здобутки. Батько, незважаючи на зайнятість, приділяв багато уваги сімейному вихованню: учив дочок мов, вечорами читав їм твори української, російської, світової класики (потім це робили по черзі), гуляв із ними містом, розповідав історію Полтави, окремих вулиць.

У батька були цікаві друзі – письменники, журналісти, художники. Усе це впливало на розвиток дівчат. Почалася хрущовська відлига, яка позначилася і на шкільних реформах. Останні три класи Лариса навчалася у фізичному класі школи №6 другого етапу (тепер би сказали гімназії). Школа була така одна у місті. Тут працювали найкращі вчителі, а учнів набирали за конкурсом. Навчання було надзвичайно цікавим і ефективним, адже у школі працювали й викладачі педінституту.

Ці роки навчання (1963 – 1966) у СШ №6 (до речі, цю школу ще у довоєнний час закінчив і Леонід Безобразов) були з найактивніших, найінтелектуальніших, найчесніших у житті нашої героїні. По-перше, весь час так виходило, що Ларису кудись обирали – комсоргом класу, членом комсомольського комітету школи. Утім, надій керівництва вона не виправдовувала. Якось у дев’ятому класі взяла участь в організації демонстративного зриву уроку (на захист улюбленого вчителя) – мала догану. Разом з товаришами випустила «недозволену» стіннівку, присвячену творчості тоді ще забороненого поета Сергія Єсеніна, – теж догана. Ставила вчителям і різні незручні запитання (1964 – рік зняття Хрущова), тож педагоги відсилали до батька з ними. Публічно розірвала свій твір на вільну тему («Що таке щастя») за те, що вчителька негативно охарактеризувала «неканонічне» для комсомолки розуміння цього поняття. Взагалі не завжди поводилася, як це личить дівчині, відмінниці, комсомолці. Так, одного разу, сидячи на «камчатці», не просто грала в карти, а, спіймавши партнера на нечесності, голосно крикнула: «Карті місце!», за що й була покарана. Учителька змусила цих гравців темами складати курс органічної хімії (урок був саме з цього предмета), тож Лариса досі пам'ятає повну назву і формулу дусту (ДДТ):
дихлордифенілтрихлорметилметан. Головне ж, це була чесна школа, а її моральний заряд Лариса пронесла через усе життя.

Закохана у мовознавство

Лариса готувалася до вступу у МФТІ (Московський фізико-технічний інститут). Але буквально за десять днів до подачі документів їй випало поговорити з розумною людиною, Петром Дудиком, і вона на все життя закохалася у мовознавство, облишила Москву і вступила на російське відділення філологічного факультету Полтавського педінституту. Петро Семенович, на той час завідувач кафедри української мови і проректор, був її першим науковим керівником та, власне, і хрещеним батьком у науці. А загалом Ларисі щастило з викладачами. Особливо вона згадує, крім Петра Семеновича, Володимира Савельєва, Степана Данішева, Дмитра Ганича. Під їх впливом і сформувався науковий світогляд Лариси Леонідівни, ставлення до мови й історії народу. Звісно ж, її знову кудись обирали. Усі чотири роки була комсоргом і членом комітету комсомолу факультету й інституту. А ще була членом команди КВН (це був пік його розквіту).
Лариса не тільки відмінно навчалася (а згодом з відзнакою закінчила інститут, причому двічі: і російське, й українське відділення філфаку), а й була учасником наукових конференцій, зокрема й всеукраїнських, уже у студентські роки мала публікації, виявляла здібності до наукової роботи. Тож на останньому курсі її замість педпрактики відправили на стажування до Інституту мовознавства імені О.О. Потебні АН УРСР (м. Київ), у відділ теорії української мови, яким керував Михайло Жовтобрюх. Мовознавцям не треба пояснювати, хто це такий. За наслідками стажування вона одержала рекомендацію Інституту мовознавства для вступу в аспірантуру. Михайло Жовтобрюх сформулював їй і тему кандидатської дисертації. Та в аспірантуру Лариса вступила до Казанського державного університету (кафедра загального мовознавства). Отже, Лариса Леонідівна з гордістю вважає себе представницею казанської лінгвістичної школи, а для мовознавців це теж багато важить.

Кандидатську дисертацію вона успішно захистила у 1979 році в Києві, в Інституті мовознавства. Головував на тому засіданні академік Віталій Русанівський. У Полтавському педагогічному Лариса Леонідівна почала працювати відразу ж після закінчення інституту в 1970 році, спочатку погодинно, а з 1975 року – на постійній основі. Пройшла всі щаблі службової ієрархії – від асистента до завкафедрою і декана підготовчого факультету. Звичайно ж, займалася громадською роботою: керувала інститутською школою вожатого, була головою ради молодих учених педагогічного інституту, а потім і Полтавської області, головою профкому викладачів і співробітників інституту. Тривалий час очолювала довузівську підготовку абітурієнтів, зокрема й факультет майбутнього вчителя, була головою методичної ради університету.

Багато працювала зі студентами-казахами, узбеками, вони досі її не забувають, і виросли з них хороші фахівці, кандидати й доктори наук, завідувачі кафедр і навіть ректори вишів. Контакт зі студентами у Лариси Леонідівни завжди був хороший, двічі її навіть призначали куратором на вимогу і прохання самих студентів (один раз – у казахській групі, а другий – у нашій, слов'янській). Казахи досі пишуть їй листи, місцеві випускники заходять додому, а багато й розлетілося по інших країнах, працюють у США, Англії, Німеччині, слов'янських країнах.

Енергійна, активна, пристрасна

Віддавна працює під її керівництвом дослідницька група, не переводяться дипломні роботи, дехто вже захистив і кандидатські дисертації, щороку є студентські виступи на конференціях та їх наукові публікації. До неї часто звертаються відомі літератори й науковці з проханням про рецензії, передмови чи післямови. В останні роки стала модним автором цього жанру: пише їх здебільшого позитивні, хоча й не без іронії. А ще регулярно друкується в газетах із театральними рецензіями, роздумами про сучасність, розвідками про талановитих людей.

Її енергії можна позаздрити. Ларису Леонідівну знають не тільки в університеті, а й у місті. Вона – член комісії міськради з перейменування вулиць, член худради Полтавського академічного музично-драматичного театру імені М.В.Гоголя. Часто виступає по телебаченню з актуальних життєвих проблем. Лариса Леонідівна – член комісії з упорядкування літературної спадщини письменника
Леоніда Бразова та член комісії з присудження премії його імені.

А Слов'янський клуб! Це її дітище, яке вона багато років плекає. Клуб об'єднує наукову і творчу інтелігенцію міста, на його засіданнях бувають актори, музиканти, художники, архітектори, письменники, науковці. Щомісячні засідання клубу мають популярність.

Ще одне, як завжди, пристрасне захоплення Лариси Леонідівни – це театр. Як уже згадувалося, вона член худради театру імені М.В. Гоголя. Та не лише в засіданнях вона вбачає сенс, а й у тому, щоб наповнити театр глядачами. Уже кілька років Лариса Безобразова, використовуючи весь свій авторитет, умовляючи, підштовхуючи, щомісяця виводить у театр весь університет. Ретельно підбираються спектаклі, щоб поступово залучати до цього виду мистецтва молодь, яка раніше жодного разу не була в театрі й не знає, що це таке. Лариса Леонідівна виступає по телебаченню, пише для газет театральні рецензії, влаштовує зустрічі. І крига скресла. В університеті вже з'явилися театрали, які мають улюблених акторів, стежать за їхньою творчістю, допомагають у розповсюдженні квитків.
Хай би що робила наша героїня (а вона справжній трудоголік), вона робить це пристрасно. Звичайно, час позначається на всіх нас, і Ларису Леонідівну він не оминув. Але душа її залишається молодою. Захоплена, самоіронічна, легка на підйом, вимоглива до себе й до інших, дуже професіональна – такою її пам'ятають усі її вихованці – і колишні, і теперішні.

Лариса Безобразова починала роботу наймолодшою на кафедрі, а скоро стала й наймолодшою завідуючою кафедрою в Україні, отже, їй довелося свого часу керувати своїми ж недавніми викладачами. Майже сорок років життя і плідної роботи віддано Полтавському педагогічному, з яким так тісно пов'язана її сім'я. Її учні стали провідними вченими, працюють у школах та інших установах Полтавщини, України, інших країн.

Лариса Леонідівна має багато творчих планів: літературних, наукових, видавничих і громадських. Але багато вже й зроблено. В останні роки вона стала лауреатом обласних премій, членом Полтавської спілки літераторів, нагороджена різними обласними та міського рівня відзнаками. Творчий доробок її розмаїтий. Але у всьому проглядає непересічна особистість.

У трудовій книжці Лариси Безобразової всього два записи: середня школа – п’ять років і Полтавський педагогічний – усе життя...

Борис Год, доктор педагогічних наук, професор, проректор Полтавського національного педагогічного університету імені В.Г.Короленка
Павєл Москалюк, 13.06.2013, 12:581457
ПнВтСрЧтПтСбНд
1 2 3 4 5 6 7
8 9 10 11 12 13 14
15 16 17 18 19 20 21
22 23 24 25 26 27 28
29 30 31
<червень