20 червня 2019 • № 25 (1561)
Rss  

Легенда про «Антиформалістичний райок»

27 травня в Палаці культури ПТМЗ відбулася прем’єра вистави «Антиформалістичний райок» за однойменним сатиричним музичним твором Дмитра Шостаковича, яка від самого початку просто була приречена на аншлаг. Сприяв тому і гучний скандал навколо полтавського театру, відлуння якого сягнуло аж центральних телеканалів, і педалювання того, що вистава «заборонена», а також найдійовіша сила театральних аншлагів – безкоштовний вхід. Тож бажаючих скуштувати забороненого плоду з рук Мельпомени набилося до зали БК ПТМЗ чимало.

Окрім заполітизованих громадян та поціновувачів дармових видовищ, завітали й відомі представники музичного світу Полтавщини, адже «Антиформалістичний райок» виконується нечасто. Тим паче відтоді, коли стало відомо, що режисер Олексій Коломійцев планує постановку, це просто інтригувало. До того ж твір Шостаковича, який складається з декількох арій та хорів загальною тривалістю близько 28 хвилин зі вставними репризами, – це репертуар скоріше для філармонії й аж ніяк не для драматичного театру.

Ще перед початком дій сталося неймовірне – у XXI сторіччі, майже в центрі давно вже незалежної України, на глядацьку залу зійшов радянських дух. У віньєтці серпів і молотів, застиглих на барельєфах лож, дуже кумедно виглядали представники певних політичних сил, які вже декілька місяців не дають спокою полтавській громаді, піднявши на прапори внутрішні непорозуміння театру ім. М.В.Гоголя. До речі, після недовгої й елегантної промови народного артиста України Германа Юрченка про «винуватця торжества» Дмитра Шостаковича та його твір дехто з них теж постав на сцені, виклавши «політику партії». Сучасну…

А чолов’яга, позначений у списку дійових осіб як «співробітник НКВС», невдовзі так само енергійно викладав масовці політику дещо іншої партії, що уособлювала радянське суспільство і на яку було покладено надзвичайно важливу функцію – розтягти двадцять хвилин оригінального «Антиформалістичного райка» до розмірів одноактівки, тобто добряче розбавивши Шостаковича Коломійцевим.

Даремно полтавський глядач знервовано притамовував подих, чекаючи, що от-от його накриє хардкорним сучасним театром, котрий водночас виявиться ще й авангардним. Та дуже швидко навіть найбільшим тугодумам стало зрозуміло, що небезпеки нема. Спочатку суперечка транспарантів на одвічну тему «дам-не дам» викликала серед глядачів радісне ґелґотання, яке красномовно засвідчило, що те дійство призвело зовсім не до міркувань про опір нереальним стахановським показникам, від яких знемагали наші предки. Потім указівним вогником по доріжці тривіальних непотребств, якою давно вже скаче по терену полтавського театрального мистецтва «Московський незалежний театр», засяяли з-під коротенької спіднички школярки… яскраво-червоні труси.

А де ж очікуваний Шостакович? Що ж, композиторові з його «Райком» було відведено належні двадцять «з копійками» хвилин, які потонули у вирі сценічних корч та броунівського руху масовки, режисерських штампів та кліше. Імовірно, постановнику вистави кортіло створити своєрідне полотно комуністичного Босха, яке б слугувало фоном для «Райка», але спроба виявилася невдалою і дійство поступово скотилося до сумної петросянщини, поглинувши гостру й гірку сатиру Дмитра Шостаковича.

Тож чи варто було братися за постановку такого специфічного матеріалу, не маючи чіткої й оригінальної режисерської концепції? У будь-якому разі саме завдяки цій прем’єрі полтавська публіка нарешті отримала відповідь на численні питання про причини того, чому в театрі Гоголя відмовилися включати «Антиформалістичний райок» у постановці Олексія Коломійцева до діючого репертуару, а також наочно продемонструвала реальні причини його недовгого перебування на посаді художнього керівника театру ім.М.В. Гоголя.

Звісно, сама по собі вистава у постановці Олексія Коломійцева особливої цікавості не викликає, бо ж точнісінько такими виставами, у тій же стилістиці із таким же антуражем, незліченна кількість режисерів «великих і малих театрів» потчують глядача вже років зо три-дцять. Атмосфера ж довкола прем’єри, гучний піар та імідж «забороненої» й «прогресивної» надзвичайно цікаві в плані надсучасних методів створення альтернативної реальності під впливом медіа і дутих репутацій у суто андерсенівському стилі.

Та, окрім цього, сам первинний матеріал, власне призабутий у пориві режисерського самоствердження, є своєрідною шарадою, прихованою під численними свідченнями людей, жоден з яких не мав відношення до її написання. Так, переповідають, що музико-
знавець Л.Лебединський таємно переправив рукопис Дмитра Шостаковича до Швейцарії у 1987 році, а вперше «Антиформалістичний райок» було виконано лише у 1989 році, у… Вашингтоні. Дивна історія для доволі «вегетаріанського» за змістом твору, якщо згадати, що на той час у самому СРСР уже було опубліковано масу антисталінських творів, на тлі яких навіть «Один день Івана Денисовича» Олександра Солженіцина, уперше надрукований ще 1962 року, виглядав певною архаїкою.

У тому ж 1987 році з’являється і роман Анатолія Рибакова «Діти Арбата». А вже наступного року вистава за цим антисталінським твором іде… на сцені Полтавського музично-драматичного театру ім.М. В. Гоголя! Перед прем’єрою за лаштунками та по службових приміщеннях театру пливе шепіт: «Нас усіх посадять, нас неодмінно посадять». Побоювання недаремні – столичні віяння доходять до регіонів із запізненням, «вовчий білет» – ось найменше з того, що могло загрожувати творцям тієї вистави. Але із третім дзвоником гасне світло, розкривається завіса, і полтавський глядач не просто спостерігає актуальну суперсучасну виставу – глядачі 1988 року були свідками відчайдушного, сміливого та революційного громадянського подвигу нашого театру. Коли сьогодні деякі начебто національно свідомі суспільні діячі дозволяють собі поливати брудом театр ім. М.В. Гоголя, вони, на превеликий жаль, забувають, що саме гоголівці в ті часи, коли це являло реальну, а не уявну небезпеку, торували шлях до демократії і свободи такими виставами, як «Залізна завіса», «Біла Ворона», «Зойчина квартира». Зал підхоплював репліки акторів, розносив їх на цитати. У тих виставах не всі актори були згодні з баченням режисерів, не всі поділяли художній підхід, але жоден з них (яким сьогодні дехто приписує відсутність сміливості й активної позиції) не відмовився від ролі. Хоч кожен спектакль загрожував їм кар’єрними проблемами, кожен вихід на сцену був актом громадянської сміливості.

Подібних фактів про суспільні настрої і ступінь «дозволеності» того періоду можна знайти чимало. Тим дивнішими видаються розмови про «забороненість» «Райка», про таємне переправлення нот через державний кордон та про можливість виконання кантати лише у Вашингтоні. До речі, чомусь забувають, що того ж 1989 року прем’єра відбулася і в Москві. То чому ж сьогодні, коли кожен бажаючий може знайти всю необхідну інформацію, коли давно вже розкриті архіви, дехто досі вважає українську спільноту настільки довірливою, що активно намагається справити на нас враження «забороненістю» та «прогресивністю», наче фіговим листком прикривши ними свої суто професійні недоліки?

І це людина, яку в найкращих традиціях тоталітарного «совка» призначили на посаду художнього керівника «вольовим рішенням згори»… Яка через необізнаність у нормах та технології випуску вистав перетворила роботу над «Пригодами барона Мюнхаузена» на справжню сталінську «п’ятирічку за три роки», і байдуже на якість… Яка в кращих традиціях стаханівського руху прозвітувала перед столичними журналістами про 15 поставлених за півроку вистав, у той час як за чотири місяці було лиш похапцем перенесено на полтавську сцену власну (колись поставлену в іншому театрі) стару виставу і видано купу наказів про «поновлення» старих вистав театру, щоб результат роботи на посаді художнього керівника не виглядав настільки сумно… Яка в найкращих традиціях «совка» ввела «заборону на професію» для режисера-постановника Владислава Шевченка, якого сприйняла не як свого колегу, а як конкурента… Яка встановила в театрі безальтернативну лінію своєї «партії», вичистивши з «президії ЦК КПРС», тобто з художньої ради, всіх опозиційно налаштованих гоголівців…

Яка зрештою, коли директор театру взявся припинити це безладдя, разом зі своїми приятелями зі ЗМІ дала можливість Олексію Андрієнку сповна відчути себе чи то Дмитром Шостаковичем зразка 1948 року, чи то повсталим проти більшовицького свавілля селянином-антонівцем, на якого напустили хмару отруйних газів...

Найкращим закінченням цієї часом трагічної, часом комічної історії буде коментар на популярному сайті одного з полтавців до чергової схвальної статті про прем’єру «Антиформалістичного райка»: «А загалом, звичайно, режисеру респект! Адже не побоявся про Сталіна сатиричну п’єсу поставити! От мужній чоловік! Пройде ще років десять-двадцять, і він, можливо, навіть про Кравчука злободенну п’єсу напише…».

Марія Орлова
Віталій Скобельський, 13.06.2013, 13:271134
ПнВтСрЧтПтСбНд
1 2
3 4 5 6 7 8 9
10 11 12 13 14 15 16
17 18 19 20 21 22 23
24 25 26 27 28 29 30
<травень