21 квітня 2019 • № 16 (1552)
Rss  

Сергій Котов: Я завжди все намагаюся робити на відмінно

Важливість професії лікаря дуже складно переоцінити, адже ці люди, якщо вони медики від Бога, рятують сотні й тисячі життів. 16 червня – День медичних працівників. Тож героєм нашої рубрики сьогодні стала людина, котра має до медицини безпосереднє відношення. Сергій Котов – лікар-педіатр, начальник управління охорони здоров’я виконавчого комітету Полтавської міської ради.

– Сергію Олександровичу, наскільки нам відомо, свого часу ви хотіли стати журналістом. Чому ж обрали лікарську стежину?
– Так, я справді хотів бути журналістом. Але, якщо говорити з гумором, врешті-решт переміг прагматизм. Мої батьки завжди казали, що журналістика – це порив душі, але її не можна ні відчути, ні побачити. А професію потрібно обирати серйозну, таку, аби її результати було видно і щоб вона якось згодилася суспільству. Мама запевняла: писати можна, навіть коли ти лікар. Якщо творчість є в душі, нікуди вона не подінеться.

– А були передумови до вступу на факультет журналістики?
– Так! Пам’ятаю, у 9 – 10 класах я писав багато віршів, в основному це була патріотична та соціальна тематика. І якось ці вірші побачив головний редактор газети «Народна трибуна». Він узяв їх до друку. Тоді я навіть отримав свій перший гонорар – два карбованці. Увесь заробіток витратив на морозиво для друзів. Згодом мені пропонували направлення до КНУ ім. Т.Г. Шевченка на факультет журналістики. Але я вирішив стати лікарем.

– Вважаєте, правильно обрали фах?
– Жодного разу в житті не пошкодував про свій вибір. Коли ще був дитиною, батько хотів, аби вивчився на хірурга. Але хірургом я не став, а став педіатром. Зараз упевнений: у житті не буває випадковостей, це все – Боже провидіння.

– Чому саме педіатрія?
– Свого часу в Полтавському стоматологічному інституті я здобув фах лікаря. Склалося так, що мені необхідно було лишитися саме у Полтаві, за сімейними обставинами. Незадовго до закінчення вишу запропонували місце педіатра. Я спочатку хотів відмовитися, бо цей напрям усе ж досить серйозний і потребує не тільки багато знань, а й відповідної підготовки. Але альтернативою була вакансія патологоанатома. То я вирішив: краще працювати з дітьми! Після отримання диплома потрапив в армію, служив у Харківському військовому шпиталі. Рік був у пульмонології, півроку – у кардіологічному відділенні кардіоревматологом. Мене просили лишитися в армії, атестуватися на офіцера, але я вирішив повернутися в Полтаву. Прийшов у тодішнє управління охорони здоров’я, де мене направили до Галини Пєвнєвої. У розмові зі мною вона знову-таки запропонувала піти в педіатрію. Мовляв, чоловіків там не вистачає. Я закінчив інтернатуру і з головою поринув у роботу. Спочатку півроку працював дільничним лікарем-педіатром у першій міській лікарні, через півроку мене призначили завідуючим дошкільно-шкільним відділенням, а ще через півроку запропонували стати завідувачем поліклінічного відділення. Я пройшов курси спеціалізації по управлінню охороною здоров’я і з 1988 року працював завідувачем дитячої поліклініки першої міськлікарні. З 1990 року був призначений заступником головного лікаря по дитинству, цю посаду займав десять років. У 2000 році став головним лікарем міської дитячої клінічної лікарні, що на Леваді. А з 2002 року я, з подачі тодішнього міського голови Анатолія Кукоби, очолив відділ з питань захисту здоров’я населення міськвиконкому, що згодом переріс в управління.

– Оскільки маєте доньку, то, певне, доводилося і її лікувати, зважаючи на вашу спеціалізацію?
– Так, звичайно! Але на власному досвіді переконався, що лікувати рідних – найважче. Ти вже не такий об’єктивний, більше керуєшся жалем, ніж професійними вимогами: і лікування призначаєш менш радикальне, через яке втрачається час, й інші слабинки даєш. Хоча мушу сказати: моя донечка перехворіла всіма можливими дитячими інфекціями. Я ж приносив їх на собі додому після контакту з хворими.

– Вона не пішла вашою дорогою?
– Ні! Вона надивилася на мою роботу, на те, як це відповідально й важко. Я ж у 39 років почав сивіти! Це результат того, що все, що я робив, намагався робити на відмінно, хай то лікарська практика чи державна служба. Світлана отримала фах економіста, закінчила вищий навчальний заклад із відзнакою, потім аспірантуру. У 27 років вона стала кандидатом економічних наук і нині працює викладачем.

– Розкажіть, який ви серед рідних, удома?
– Я завжди прагну всім допомогти і кожному приділити увагу. Вважаю, що родина повинна бути фортецею і місцем, де мені затишно та спокійно. Правда, іноді буває, на роботі так втомишся, що вдома не лишається сил поговорити, просто хочеться помовчати і трохи відпочити. Мої рідні ставляться до цього з розумінням.

Як батько я даю своїй дитині свободу, бо впевнений у тому, що вона завжди все зробить правильно. Щось забороняти чи якось впливати на долю доньки я не збираюся. А що стосується побуту і благоустрою своєї території, то я спокійно можу зробити всю чоловічу роботу із задоволенням. У мене немає прагнення до споживання, я більше радію зробленому своїми руками. Коли ми з дружиною отримали першу квартиру, вирішив обшити балкон вагонкою. Але особливих матеріалів, як і грошей, не було. Тож робив усе сам. Пам’ятаю, як сидячи на роботі, останні хвилини уже думав, як я прийду додому і буду підганяти ті планки. Це був справжній душевний екстаз. Щодо побутових умов, то тут я мінімаліст, мені непотрібні шик і розкіш. Але якщо є можливість вибрати комфортніші умови, я, звісно, їх виберу.

– На початку розмови ви сказали, що писали вірші. Зараз пишете?
– Так, інколи віршую, залежно від настрою. Але це для душі, професією творчість не стала.

– А як ви любите відпочивати?
– Люблю поїхати на дачу, на природу, побути іноді на самоті. Дуже подобається риболовля, особливо люблю в гарній компанії посидіти з вудкою. Але назвати себе фанатом цієї справи не можу: у мене вдома немає ні снасті дорогої, ні купи інших риболовних модних речей. Ще дуже люблю постріляти в тирі. Ніколи не полював, бо в принципі не можу вбити живу тварину. А от тир – саме те місце, де можу насолодитися власним захопленням. Ще дуже люблю читати і маю вдома бібліотеку, десь близько тисячі примірників. У молодості майже десять років був активним членом товариства полтавських поціновувачів книги. Тоді для нас поява новинки на ринку літератури була справжньою подією, ми обмінювалися книгами, я завжди шукав можливість підписатися на гарне видання, виписував журнал «Книжковий огляд» і читав його від першої до останньої сторінки. Із зарплати завжди намагався виділяти кошти на хорошу літературу. Надаю перевагу класиці та детективам, маю повне зібрання творів Чехова, Пушкіна, Тургенєва, Гоголя та інших класиків.

– Що ви найбільше не сприймаєте в людях?
– Не розумію тих, хто зраджує. Маю на увазі зраду радше серед друзів, колег. Подружня зрада – це особиста справа і стосунки тільки між двома, а от коли зраджують ті, на кого покладаєшся у житті, це дуже важко. Найгіршою рисою вважаю заздрість. Саме вона породжує ненависть, провокує зради, вбивства, крадіжки. Ми повинні навчитися радіти успіхам інших, перестати жалітися на проблеми і створювати навколо себе добрий і позитивний клімат. Коли змінимо свої внутрішні налаштування на краще, тоді почне змінюватися світ, життя стане добрішим.

Наприкінці розмови Сергій Олександрович привітав медичних працівників з їхнім професійним святом.
– Хочу побажати своїм колегам у День медичного працівника професійного зростання, задоволення результатами власної роботи, віри в Бога, добро, свої сили і в те, що кожен медик, хай то лікар чи санітарочка, роблять справу, що справді важливо для кожної людини!

З біографії:

Сергій Олександрович Котов народився 12 березня 1961 року в місті Глухів Сумської області у родині службовців.
У 1978 році закінчив школу із золотою медаллю і вступив на лікарський факультет Полтавського стоматологічного інституту.
Після отримання диплома у 1984 році півтора року відслужив в армії, у військовому госпіталі.
З червня 1986 року по березень 1987 року навчався в інтернатурі.
У березні 1987 році прийнятий у першу міську клінічну лікарню на посаду дільничного лікаря-педіатра.
Вересень 1987 року – призначення на посаду завідуючого дошкільно-шкільним відділенням лікарні.
1988 рік – завідуючий дитячим поліклінічним відділенням першої
міськлікарні.
1990 – 2000 рр. – заступник головного лікаря першої міської клінічної лікарні.
Жовтень 2000 – травень 2002 рр. – головний лікар першої міської дитячої клінічної лікарні.
З травня 2002 року – начальник відділу з питань захисту здоров’я населення виконавчого комітету Полтавської міської ради.
З 2006 року обіймає посаду начальника управління охорони здоров’я Полтавського міськвиконкому.

Одружений, має доньку.
Оксана Ханас, 13.06.2013, 16:191457
ПнВтСрЧтПтСбНд
1 2 3 4 5 6 7
8 9 10 11 12 13 14
15 16 17 18 19 20 21
22 23 24 25 26 27 28
29 30
<березень