22 серпня 2019 • № 34 (1570)
Rss  

Кобищанський храм в ім’я Вознесіння Христового — втрачена святиня

Вид на Кобищани. З листівки поч. ХХ ст.
З давніх-давен від церковного дзвону залежало життя будь-якого населеного пункту. Він запрошував до молитви, проводжав в останню путь, сповіщав про небезпеку, закликав до оборони або ж приносив звістку про перемогу. В суботу, почувши дзвін, люди припиняли всяку роботу – йшли на вечірню. А в неділю малі, молоді, літні та старі прямували на богослужіння. Особлива атмосфера храму відволікала людину від щоденних клопотів і нагадувала про вічне. Краса й велич церкви контрастувала з убогістю земного життя…
Вознесенський приход. Фрагмент плану Полтави

Вознесенська церква на Кобищанах – єдиний із полтавських храмів, про який не було жодної окремої публікації ні в дореволюційних, ні тим більше в радянських виданнях. Збудований найпізніше – у 1909 і зруйнований у 1934 році, він залишився тільки в спогадах кобищанців-старожилів. До того ж це єдина з міських церков, жодної фотографії якої не збереглося (принаймні поки що не знайдено). Тому, зібравши всі наявні документальні матеріали, згадки про Вознесенський храм, спогади очевидців, спробуємо, по можливості, відновити його історію і таким чином зберегти для нащадків пам’ять про нього.

Місцевість Кобищани та організація будівництва церкви

Хутір Кобищани був заснований, як вважають, у XVII ст. і належав він козакам Першої Полтавської сотні Полтавського полку. Через майже 200 років ця місцевість була вже досить густо заселеною і забудованою. Поділялася вона на дві частини: Ближні Кобищани, включені у смугу міста ще в ХІХ ст., та Дальні Кобищани, які залишалися передмістям до початку ХХ ст. За переписом 1859 року тільки на Ближніх Кобищанах налічувалося 344 двори, в яких мешкало 1739 жителів. Усі вони були парафіянами різних полтавських храмів. Ті, що жили на Дальніх Кобищанах та Очеретянці, постійно зазнавали певних незручностей щодо задоволення своїх релігійних потреб. Через далеку відстань важко було добиратися до церкви або запросити священика додому для виконання якихось треб, особливо в осінню негоду та під час весняної повені.

Вознесенська церква. Мал. Є. М. Купки. 2000 р.
Найближчим і найзручнішим храмом для цієї місцевості був Всіхсвятський, що знаходився по Кобеляцькій вулиці (тепер вул. Фрунзе) на території міського цвинтаря. Але він вважався кладовищенським, тому й використовувався переважно при похованні небіжчиків. У 1865 р. мешканці Кобищанів зверталися до архієпископа Полтавського і Переяславського Іоанна з проханням про перетворення кладовищенської церкви на парафіяльну, але тоді справу було відкладено на невизначений термін. Це питання порушувалося також у жовтні 1900 р., коли полтавський купець Л.В. Колесников виявив бажання влаштувати на свої кошти новий храм на Кобищанах чи іншій, прилеглій до них, території. Під головуванням Преосвященного Іларіона у Всіхсвятській церкві зібралося навіть спеціальне засідання, на якому розгорілася дискусія щодо місця майбутнього будівництва. Серед запропонованих варіантів був і майданчик біля Кобищанського земського народного училища на Трегубівській вулиці. Але врешті-решт віддали перевагу Береківці (чи Новій Слобідці), яку незабаром мали включити до меж міста і де до цього часу не було жодної школи. Новозбудована там Свято-Макаріївська церква (освячена у 1904 р.) змогла лише частково задовольнити потреби місцевого населення, кількість якого постійно зростала.
Протоієрей Михайло Романівський

У 1907 р. жителі Кобищанів, Очеретянки, Курилівки, Куликів порушили клопотання перед єпископом Полтавським і Переяславським Іоанном про будівництво в їх місцевості окремої церкви, на що той дав згоду. Уповноважені громади І.Є. Шефер, І.М. Луценко та інші звернулися також до Полтавської міської управи (її головою тоді був П.І. Кулябко-Корецький) з проханням про виділення для цього ділянки міської землі. Після обговорення даного питання гласні міської думи на своєму засіданні, що відбулося 19 червня 1907 р., одноголосно постановили: «Уполномочить городскую управу совершить и выдать Епархиальному ведомству дарственный крепостной акт на 704 кв. саж. городской земли на Кобыщанах по Трегубовской улице, предназначенной по плану города для церковного погоста...». Ця земельна ділянка розташовувася в кінці вулиці на міській площі, поряд із початковим училищем ім. І.Д. Стефановича та дитячим притулком-яслами Кобищанської опікунської ради про бідних.

Протоієрей Володимир Трипольський
Майбутня парафія хоч і була досить численною, але складалася переважно з найбідніших верств населення, які не мали змоги спорудити церковний будинок за власні кошти. Тому мешканці цього району подали до Губернського земства заяву, в якій просили відпустити їм 100 тис. штук цегли. 9 жовтня 1907 року міська дума ухвалила: «Для постройки церкви на Кобыщанах... отпустить из городского завода (знаходився на Колонії. – Авт.) 100 тис. штук кирпича по заготовительной цене и 10 кубов щебня бесплатно, без доставки». Головою будівельного комітету обрали колезького асесора Овксентія Павловича Бужинського, один із будинків якого розміщувався в кінці Садової вулиці (тепер там обласний санаторій для дітей з порушенням опорно-рухового апарату). Він і взявся за організацію цієї справи. 22 грудня 1907 р. Полтавська духовна консисторія видала на його ім’я книгу під № 32324 терміном на один рік для збору добровільних пожертв на території Полтавської єпархії для будівництва «новой колонной церкви в г. Полтаве на Кобыщанах по Трегубовской улице».

4 травня того ж року, в неділю, у Полтавській Всіхсвятській кладовищенській церкві Преосвященний Іоанн відслужив Божественну літургію, після якої відбувся великий хресний хід Трегубівською вулицею до місця спорудження нового храму, де й було здійснено закладини його в ім’я Вознесіння Христового. Через деякий час після початку будівництва стало зрозумілим, що зібраних коштів не вистачить для його завершення, тому Овксентій Бужинський мусив знову звернутися до Полтавської духовної консисторії… Таким чином, майже за півтора року церкву збудували і вже 8 листопада 1909 р. Преосвященний Іоанн, єпископ Полтавський і Переяславський, урочисто освятив її. Тоді ж тут уперше відбулася Божественна літургія та молебень у присутності кількох тисяч полтавців.

Діяльність церкви до 1917 року

Новозбудований храм був мурований, теплий, в одному зв’язку із дзвіницею, хрестоподібний у плані, однопрестольний. Його розміри (дуже приблизні) становили: 8–15 м завширшки, 25–27 м завдовжки; висота дзвіниці – близько 16–20 м. Розмістився він на ділянці 200 кв. саж. (426 кв. м), а загальна площа церковної землі була 500 кв. саж. (1067 кв. м). Церква мала п’ять бань: одну велику головну – посередині та чотири маленькі – над кутами другого ярусу. Їх, а також дах, притвори та дзвіницю вкрили листовим залізом і пофарбували в зелений колір, стіни – в жовтий. Хрести були металевими, визолоченими.

Ікона святителя Миколая з Вознесенського храму
Перед входом до дзвіниці поставили невеликий ґанок, який підтримували дві цегляні колони. На його фронтоні розмістили ікону «Вознесіння Христове». Всередині дзвіниці, ліворуч, починалися сходи, що вели нагору. Там, на другому ярусі, висів один великий дзвін, що важив 101 пуд (1654 кг) і три менших, вагою по три пуди (по 49 кг). Сама церква була дуже світлою, до того ж ще й стіни та вікна пофарбували в білий колір, дерев’яну підлогу – в червоний. Вгорі розмістили оригінальної роботи люстру зі свічниками. Головний купол та стіни прикрасили малюнками на біблійні сюжети. Зверху, біля західної стіни, встановили досить великі й місткі хори, вхід на які був тут же, праворуч. Ліворуч, ближче до дзвіниці, знаходився лоток, де продавали свічки, іконки, листівки тощо. З південного боку вівтаря влаштували ризницю, а з північного – паламарню, вхід до якої був ззовні. Як згадують старожили, храм мав великий двоярусний різьблений іконостас із дуже гарними позолоченими царськими вратами. Крім того на стінах було багато інших ікон, серед яких кілька досить дорогих, старовинних, а також списки з місцевих святинь – Божої Матері Козельщанської, Горбанівської, «Всіх скорботних радість» та ін. Ці ікони, так само як і решта церковного начиння – різні хрести, лампадки, свічники, рушники, посуд, килими, богослужбові книги, були переважно пожертви для церкви від місцевих жителів.

Спортивний майданчик середньої школи № 8 ім. Панаса Мирного. Саме на цьому місці стояв Вознесенсь
Після відкриття храму його парафіяни звернулися до місцевої влади з проханням про виділення для їх потреб додатково невеликої ділянки землі. Саме на ній – зі східної сторони храму – спорудили для священика великий довгий будинок, вкритий залізом (пізніше тут мешкали також і псаломщики). Від церкви його відділяв високий дерев’яний паркан. Тоді ж збудували і невелику сторожку – із західного боку храму, майже над самим яром. Усю цю територію впорядкували і обнесли красивою огорожею – мурованою з металевими ґратками. Вздовж Трегубівської вулиці та понад яром висадили ряд молоденьких лип і тополь. Після відкриття Вознесенської церкви з’явився і Вознесенський провулок (колишня вул. Успенська), що проліг між Трегубівською і Нижньомлинською вулицями через землю домовласника Гажієнка, яку той подарував місту (цей провулок інколи називали Успенсько-Вознесенським, у 1930-і роки він перейменований на пров. Санаторний).

Першим настоятелем Вознесенського храму призначили протоієрея Михайла Вікторовича Романівського – поважного і досвідченого пастиря. При Вознесенському храмі він прослужив лише кілька місяців і вже на початку 1910 р. його знову перемістили на старе місце, у Зіньків. На його місце призначили Володимира Трипольського, який і залишався настоятелем храму впродовж 20 років – аж до його закриття.

Хоч Вознесенська парафія і відзначалася своєю чисельністю, але більшість жителів цього району не були багатими. До того ж тут, порівняно з іншими церквами, був значно менший прибуток від виконання різних треб. За даними метричних книг, того ж 1912 р. у прихожан Вознесенської церкви народилося і було охрещено 97 дітей, померло в цей рік 18 чоловік, а також здійснено 47 шлюбних обрядів (наприклад, у Макаріївському храмі ці показники були у кілька разів вищими). Тому з самого початку після відкриття церква відчувала нестачу коштів і потребувала матеріальної допомоги.

Під час Першої світової війни при церкві діяв парафіяльний лазарет для поранених воїнів. Він розміщувався у церковному будинку в одній із кімнат священика Володимира Трипольського й утримувався на церковні кошти. Відомо, наприклад, що 17 жовтня, а потім і 20 жовтня 1914 р. від Свято-Вознесенського храму було передано в діючу армію по 200 м полотна. Також церква опікувалася дитячим притулком, будинок якого стояв поряд із нею.

(Продовження в наступному номері).

За матеріалами історичного нарису краєзнавця Юрія Гужви, «Полтавська Свято-Вознесенська (Кобищанська) церква»
Віталій Скобельський, 14.06.2013, 12:312072
ПнВтСрЧтПтСбНд
1 2 3 4
5 6 7 8 9 10 11
12 13 14 15 16 17 18
19 20 21 22 23 24 25
26 27 28 29 30 31
<липень