22 серпня 2019 • № 34 (1570)
Rss  

Олександр Пашутін: У Полтаву неможливо не закохатися…

Цими днями, споглядаючи поєдинки тенісистів на корті парку «Перемога» у Полтаві, присутні не могли не звернути уваги на поважного віку гравця у червоній футболці, який так вправно володів ракеткою, що одразу відчувалося: грає професіонал!
Олександр Пашутін на тенісному корті парку «Перемога».

Коли ж у перерві чоловік підійшов ближче, здивуванню не було меж: та це ж відомий кіноактор Олександр Пашутін! Глядачі добре пам'ятають його за фільмами «Премія», «Ходіння по муках», «Екіпаж», «Слідство ведуть ЗНАТОКИ», «ТАРС уповноважений заявити…», «Анкор, ще анкор!», «Графиня де Монсоро», «Небеса обітовані»… На його рахунку майже півтори сотні стрічок, знятих починаючи з 70-х років минулого століття. А в січні цього року йому й самому виповнилося сімдесят! Саме зі спорту і почалося це імпровізоване інтерв'ю.

– Що означає у вашому житті спорт?
– Дружу з ним із дитинства. Свого часу вигравав навіть юнацькі змагання з боксу, а пізніше, граючи в одному з фільмів боксера, навіть обходився без дублера та консультантів, оскільки добре знаю специфіку цього виду спорту. Ракетку ж і м'ячики завжди вожу з собою, аби за найменшої нагоди виходити на корт. Якщо такої можливості нема, то використовую як «спаринг-партнера»… будь-яку стінку. Це допомагає завжди бути у формі. Навіть брати участь у різних турнірах. А найбільше запам'яталася зустріч на корті зі все-світньо відомою тенісисткою Мартіною Навратіловою. Хоча, чесно кажучи, прийняти її подачу неможливо. Принаймні мені це не вдавалось, але Мартіна зізналася, що інакше грати вона просто не може.

– До речі, пригадується ваша чудова спортивна форма у суперпопулярному колись телешоу «Останній герой». Як ви зважилися на таку роль?
– Охоче прийняв пропозицію взяти участь в «Останньому герої». Хоча й справді зважитися на таке у 59 років було нелегко, але тоді подумалося: ну коли ще випаде нагода побувати в Домініканській Республіці, на якомусь острові? А потім, звісно, справді стало цікаво випробувати свій організм, перевірити, так би мовити, коефіцієнт міцності тіла і навіть психіку. Тому що там зовсім інші умови! Не те що вдома, де трикімнатна квартира і варто лише плеснути у долоні: «Любо, подай!», і дружина все подає, як за допомогою казкової скатертини-самобранки… На острові ж, серед океану, серед дикої природи ти про все маєш піклуватися сам, відчуваєш себе ледь не первісною людиною. Але їй було легше: ті люди й гадки не мали про існування багатьох благ цивілізації, без яких ми тепер, здавалося б, і кроку ступити не можемо…

– Тож з якими враженнями ви повернулися звідти?
– З казковими! Уся ця історія – просто чудесна. Якщо в мене ще будуть хороші акторські роботи, то таких пригод у житті вже точно не буде. Я думаю, що Господь Бог кожному дає дуже багато шансів – у житті, коханні, професії, а далі все як у казці: направо підеш – щастя знайдеш, наліво – голови позбудешся… Усе залежить лише від тебе, від того, наскільки зумієш скористатися шансом, який тобі випав. От і мені закортіло відчути себе героєм Жуль Верна. Тим паче, що в душі досі відчуваю себе пацаном, але коли повернувся до Москви, то почув немало компліментів і від жінок. Навіть артисток. Так, Нелі Пшенна підійшла у театрі і каже: «Сашо, я вас бачила, ви у такій чудовій формі! Це все натуральне?». Ну я ж не питаю у жінки з красивими грудьми, натуральні вони чи ні?

Олександр Пашутін у телесеріалі «Котовський».
– Ви об'їздили багато країн, побували навіть на безлюдному острові, а чи часто буваєте в Україні?
– Уперше побував тут ще далекого 1953 року у складі дитячого ансамблю пісні й танцю імені Локтєва. Хоча мені тоді було лише десять років, та поїздка назавжди залишилася в пам'яті. Київ, Вінниця, Канів… Тоді готувалися до 300-річчя возз'єднання України з Росією, і ми на честь цієї дати виступали навіть на Центральному стадіоні Києва, тут кожному подарували по коробці цукерок і українські вишиванки, а я, столичний хлопчик, уперше скуштував справжнього українського борщу!.. Назавжди запам'ятав і липневі вишні в селах, які звисали віттям із дворів на дорогу: рви – не хочу! Було дуже дивно…

А тепер для мене, корінного москвича, Україна як друга батьківщина, адже моя дружина – киянка. Тож до столиці України приїжджаю не тільки на гастролі, а й «до тещі на млинці». Познайомилися ми з Любою в театрі, куди вона прийшла працювати адміністратором. Я до цього вже 13 років був холостяком, тут, можна сказати, кохання з першого погляду… А все вирішив один випадок. Ми поверталися з Києва, де я знімався, а Люба гостювала у мами. Квитки, на жаль, були у нас у різних вагонах, але вдалося умовити провідницю, аби нам дозволила їхати разом. Я був страшенно простуджений, весь час кашляв, боліло горло… І от Люба всю ніч сиділа біля мене, поїла чаєм. Тоді я остаточно й зрозумів, що так може поводитися лише справжня дружина. 6 червня 1992 року ми «розписалися», а моя мама подарувала Любі старовинну обручку. Відтоді весь час разом, маємо на двох і двох доньок: моя Маша від попереднього шлюбу і Любина Оленька, але вона для мене теж як рідна, обох люблю однаково. А тепер у нас ще є і два внуки та дві внучки! Вони завжди зі мною, адже їхні фото у мене повсякчас у портмоне.
Кадр із фільму «Я дочекаюсь».

– А які ще у вас є захоплення, крім своєї основної професії і спорту?
– Як ви вже, певне, здогадалися, завдяки «Останньому герою» люблю з дружиною подорожувати.

– І якою вам, досвідченому мандрівнику, видалася Полтава?
– Це чудове місто! У Полтаву неможливо не закохатися. Красива, зелена, охайна… Жаль, що не скрізь вдалося побувати, але принаймні центр я встиг обійти. Тут дуже вдале поєднання новобудов з історичною архітектурою, багато пам'яток, які буквально дихають історією. Не менш приємно мене вразили і люди – добрі, щирі, відкриті, зі своєрідним почуттям гумору. У Москві, на жаль, таких зустрінеш усе рідше. А тут навіть на тенісному корті одразу знайшов нових друзів.

– В одному зі своїх перших фільмів – «Премія» – ви, тоді ще молодий актор, знімалися з елітою авторського цеху – Євгеном Леоновим, Володимиром Самойловим, Михайлом Глузським, Арменом Джигарханяном, Броніславом Брондуковим…
– Так, це пам'ятна для мене стрічка. Звісно, акторський ансамбль тут зібрався, як кажуть, вищої проби. І якщо відкинути «ідеологічну надбудову» фільму, то цю роботу й нині можна використовувати як своєрідний навчальний посібник для студентів театральних вишів. Згадайте: дія стрічки відбувається у «замкнутому просторі», здебільшого це лише діалоги, але яка динаміка, емоційність!.. З подібних робіт в один ряд можна поставити хіба що рязановський «Гараж». На жаль, ця велика радянська акторська школа поступово зникає, відходять у вічність найяскравіші її представники… Згадайте, з якими видатними акторами ми попрощалися лише за останні роки!

– У зв'язку з цим і дещо провокаційне питання. Як ви почуваєтеся на знімальному майданчику, де партнерка начебто й у військовій формі зразка 1943 року, але з-під пілотки у неї «проглядає» сучасне асиметричне каре у стилі «пойтинг», а на пальцях – манікюр? Або партнер, який одночасно знімається у «Ментах» і «Бригаді», носить якось «по-босяцьки» офіцерський картуз, а ордени у нього на мундирі з… іншого боку?
– Так, сучасний непрофесіоналізм вражає. Тут, звісно, і вина акторів, і режисерів, і художників по костюмах… Але загалом усе це йде від того, що тепер усе поставлено «на конвеєр», на деталі мало хто зважає, та найсумніше інше: вже й глядачі звикли до подібного… (Сумно посміхається і безпорадно махає рукою).

… А ввечері того ж дня полтавські глядачі, які заповнили залу театру імені М.В.Гоголя, разом з актором пережили маленький відрізок життя легендарного Джакомо Казанови («Казанова» за поемою М.Цвєтаєвої) у постановці Московського незалежного театру. У кожного залишилося своє враження від вистави: для когось антураж не зовсім відображав сам мотив п'єси, хтось не зрозумів динаміки дійства з танцювальними па, інші наголошували на складнощах сценічного відтворення поетичного твору… Та кожен вихід на сцену Олександра Пашутіна заворожував залу, глядачі зустрічали його оплесками, а під завісу потягнулися до сцени з квітами…
Воістину правий Костянтин Станіславський: «Єдиний цар і володар сцени – талановитий актор».

З біографії

Олександр Пашутін народився 28 січня 1943 року в Москві, у звичайній родині. Коли батько йшов на фронт, мати була на шостому місяці вагітності, ніхто не знав, чи повернеться він, чи побачить дитину. Тому ім'я вибрали «універсальне», яке підійшло б і хлопчику, і дівчинці – Саша (батько, на щастя, повернувся, хоча й інвалідом). У спектаклях хлопчик грав ще починаючи з дитсадка, мав добрий голос, тому вже у школі його взяли до дитячого ансамблю пісні і танцю імені Локтєва. Сім'я жила бідно, а Сашко був дитиною неспокійною, тож його й віддали до суворовського училища. Там відвідував театральний гурток, а затим вступив до студії при театрі Станіславського. Тут, до речі, навчалися в той час Микита Михалков, Інна Чурикова, усі два роки студійці були задіяні в спектаклях театру, де грав тоді і Євген Леонов. Саме завдяки йому Пашутін зрозумів: театр – це його кредо.
Свою професійну кар'єру починав у театрі імені М.В.Гоголя, де з 1968-го пропрацював 13 років. З 1985 року в театрі імені Єрмолової, а затим – у театрі імені Моссовєта, де працює й нині.

У кіно дебютував 1970 року в фільмі Петра Тодоровського «Міський романс» (доктор Крич). Відтоді на його рахунку близько 150 різнопланових кіноролей. Продовжує зніматися і нині. З останніх робіт – ролі у фільмах «Стомлені сонцем-2», «Котовський», «Золото скіфів», «Я дочекаюсь», «Ржевський проти Наполеона» та інші.

Народний артист Росії.

Р.S. До речі, і на свій спектакль нас запросив сам Олександр Пашутін: «Приходьте, місця будуть!». Вийшло доволі кумедно. Як у «12 стільцях» Ільфа і Петрова, коли Іполит Матвійович Вороб'янінов пішов купувати квитки на спектакль театру «Колумб» у… касу. Пам'ятаєте? «Як я не люблю, – зазначив Остап, – цих міщан, провінційних йолопів! Куди ви полізли? Хіба ви не бачите, що це каса?». «Ну а куди ж? Адже без квитка не пустять!». «До віконечка каси звертаються лише закохані й багаті спадкоємці. Інші громадяни (їх, як можна помітити, переважна більшість) звертаються у віконечко адміністратора». Так і тут. Московський адміністратор відразу оцінив обстановку: «То ви тенісисти? Олександр Сергійович забронював вам три місця в партері…».
Віталій Скобельський, 14.06.2013, 12:541088
ПнВтСрЧтПтСбНд
1 2 3 4
5 6 7 8 9 10 11
12 13 14 15 16 17 18
19 20 21 22 23 24 25
26 27 28 29 30 31
<липень