26 травня 2019 • № 21 (1557)
Rss  

Війна назустріч молодому дню із гуркотом, із брязкотом котилася…

…22 червня 1941 року, четверта ранку, мить – і шквал крові, болю і смерті ввірвався в життя нашої Батьківщини. Він тривав кілька довгих років, мабуть, найдовших років у житті тих, кому вдалося пережити весь цей жах на нашій землі.
Спогади дітей війни особливі – сповнені як пережитого жаху, так і несподівано світлих вражень і оптимізму. Їх пам'ять, мов янгол-охоронець, навмисне зберегла для спогадів усе найкраще – щоб воно сьогодні новими зеленими пагонами проростало в серцях прийдешніх поколінь.

Катерина Біла: «Звістка про війну, мов чорна хмара, затулила саме сонце»

Того дня, 22 червня 1941 року, нічого не віщувало нещастя, настрій в учнів Василівської середньої школи Полтавського району був піднесений. Готувалися до випускного. Попереду – незвіданий світ, сповнений найсвітліших сподівань. Катерина вже будувала плани щодо вступу в інститут – мріяла стати вчителем…

Але звістка про війну, мов чорна хмара, здавалося, затулила саме сонце, безжально зруйнувала всі плани, як і багатьох тисяч її однолітків – випускників того року…

Ближче до обіду в одному з класів зібрали всіх випускників – по радіо нарком закордонних справ Молотов повідомив про напад гітлерівської Німеччини на Радянський Союз. Та все ж випускний вечір відбувся – і вже вчорашні школярі отримали атестати.

А наступного дня батька Каті забрали на війну... Дівчина залишилася вдома з хворою матір'ю та маленькою сестричкою, уся домашня робота лягла на її плечі. Так і пройшов перший рік війни для її родини.

Чи могла тоді юна дівчина передбачити, яке ще випробування приготувала їй доля?! 16 червня 1942 року разом з іншими хлопцями й дівчатами її села Катерину відправили на примусові роботи до Німеччини.

Про ті дні Катерина Біла згадує:
– Коли оголосили, що молодь забирають на роботу до Німеччини, я якраз поралася на городі. Утекти можливості не було. Нас усіх зібрали в центрі села, де провели реєстрацію, а згодом відправили на чужину.

…У Німеччині вони потрапили працювати на завод «Айзенверк Вангайм», Катерина – токарем. За «домівку», де поселили юнаків і дівчат, слугували бараки. Працювали тяжко. Щоранку пішки ходили на завод. Та й цю невелику відстань долати було нелегко: взуття, що їм видали, було «підковане» важкими металевими набійками (а раптом хтось утече?). Виснажлива непосильна праця забрала два роки життя, тільки думки про рідних допомагали триматися…

Дорога додому виявилася останнім тяжким випробуванням для дівчини. Чимало з тих, хто повертався з німецького трудового полону, побоювалися сталінських репресій, тож добиралися хто як міг: попутним
транспортом, а часом і пішки. Добрі люди давали їм прихисток – у сараях або на горищі, але в дім не пускали. І їх можна було зрозуміти.

…Катерина переступила поріг рідної домівки лише в жовтні 1945-го. Поступово звикала до мирного життя, дякувала Богу, що вижила. Згодом закінчила педагогічне училище у Великих Сорочинцях, вищу освіту здобула в Глухівському педагогічному інституті. Давня мрія здійснилася! А в 1955 році переїхала до сусіднього села Войнівка, де і працювала в місцевій школі вчителем початкових класів аж до виходу на пенсію.

Зараз Катерині Прокопівні 89 років. Вона живе очікуванням кожної зустрічі зі своїми дітьми та онуками. Старенька безмежно вдячна за піклування, турботу про неї. А ще радіє з того, що своє перше в житті інтерв'ю дає мені, своєму правнуку. І вірить: доля молодого покоління нашого роду складеться щасливо.

Федір Гарагуля: «Заснули ще в ярмі, а прокинулися на вільній території»

Тема Великої Вітчизняної для полтавця Федора Гарагулі, як і для багатьох тисяч дітей війни, не тема, а прихований біль, пронесений ними крізь усе життя. Але під час нашої розмови мене не полишає думка: наскільки ж мужнє й сильне духом покоління наших дідусів і бабусь, яке, пройшовши страшні випробування, зберегло в собі щирість, тепло душі і здатність згадувати якісь світлі і навіть, на їхню думку, веселі моменти свого воєнного дитинства.

– Під час війни село Варварівка Миколаївського району, де ми жили на час початку Великої Вітчизняної, було окуповане румунами, а наглядали за всіма німці, – згадує чоловік. – До нас у дім насильно, як було прийнято у той час, заселили двох наглядачів. Одного німця, зараз уже не пам'ятаю його імені, а іншого румуна, його йменували Марком. Хата була невелика – у нашій кімнаті стояло ліжко, з якого нас одразу ж зігнали, там спали наші «гості». Нас же відправили на піч, що стояла поблизу. Для того щоб залізти на піч, потрібно було обіпертися на бильце ліжка, а вже потім заплигнути до спочивальні. Одного разу вночі мені знадобилося вийти на вулицю: уже збирався обіпертися на бильце, але промахнувся – і впав… Але не на підлогу, а на німця, який прокинувся і спросоння почав кричати: «Партизани прийшли!».

Розповіла мені цю історію мама кілька років по тому, бо на час пригоди я ще був зовсім маленьким і не запам'ятав свого «героїчного» польоту. Хоч збоку все це виглядало смішно, та нас тоді мало не вбили. Адже німець схопив гвинтівку й хотів уже стріляти, однак на заваді йому став румун.

А одного разу ми з двоюрідним братом Віктором, який був молодшим за мене, гуляли селом. Бачимо: до двору під'їхала велика чорна машина з якимось німецьким «чином». Водій вийшов, а ми, не гаючи часу, підійшли до автомобіля й почали роздивлятися й вивчати небачене технічне диво. Довивчалися, поки не відірвали один із двірників. Добре, що хоч утекти здогадалися, бо, за розповідями мами, «пошкоджувачів» німецької техніки довго шукали. Звичайно, односельці бачили, хто грався поблизу машини, але не виказали. Адже якби нас знайшли, невідомо, що зробили б. Так нам знову пощастило залишитися живими.

…А пішли німці з нашого села якось ураз – за одну ніч. Вони чекали ворогів, тобто наші війська, з боку річки. Попередили всіх, щоб світла не вмикали та на вулицю не виходили. Але наші підійшли з північної сторони, і німці змушені були тікати. Тож ми заснули ще в ярмі, а прокинулися на вільній території.

Довелося пережити й чимало важких моментів свого обпаленого війною дитинства. Але я вдячний долі, що вдалося все подолати і зберегти оптимізм та любов до життя.

Віктор Бородай: «Страх, який я пережив ще малим, забути неможливо!»

«Погані були часи. Бідно жили ми, дуже бідно. Ось я зараз тримаю ручку, а тоді писали пером, що було ниткою прив'язане до олівця. І чорнила робили самотужки: давили достиглі плоди бузини. Їли, що Бог дасть: улітку вирощували та збирали овочі й фрукти і консервували їх, щоб протриматися взимку…».

Так розпочав свої спогади мій дідусь, полтавець Віктор Бородай. Коли почалася війна, йому було лише два роки, тому про події воєнних і повоєнних років йому переповідали батьки.

– На одяг грошей також бракувало. Ходили напіводягнені, у чому завгодно: десь черевик старий знайшов, десь ганчірку, так у школу і пішов, – говорить він. – Уже в юному віці ми були змушені дуже багато працювати, допомагали сім'ям, у яких батько не повернувся з фронту. У школу приходив голова колгоспу і просив бажаючих допомогти – кукурудзу ламати, картоплю саджати.

Пам'ятаю, як у наше село Братешки, що в Решетилівському районі, в'їхали німці: на мотоциклах, у касках, за спинами рушниці, рукави, підкочені по лікоть. Палили все навкруги, розстрілювали людей без жалю. Одного разу вбили безневинну бабусю, що стояла на їхньому шляху. Вони ходили по хатах і відбирали в людей усе, що було: їжу, одяг, худобу. Останню крихту забирали, щоб прогодувати себе та своє військо. Бувало, вийдеш на дорогу, а там розстріляні коні, вівці лежать. Не довезли, мабуть, чи недоїли…

Ховалися від фашистів у яру за селом. Сиділо нас там понад сто чоловік. Брали з собою їжу, худобу. Одна жінка з двома дітьми привела корову, щоб хоч якось прогодувати малюків. Якось приїхали в наше сховище німці на мотоциклах. Навіть малеча розуміла, що жити нам залишилося лічені хвилини. А ні, совісні виявились. І серед ворогів знайшлися такі, що по-людськи ставились. Декілька разів німецькі солдати повідомляли нас про небезпеку. Це були ті люди, яких Гітлер силоміць змусив убивати, ті, на яких дома чекали такі ж діти. Різні були німці, різні… Але милості ми не чекали, були готові до всього.

Отож сиділи у яру два дні, доки не прибіг чоловік і повідомив, що Червона Армія жене німців на захід.

Як зараз пам'ятаю гуркіт німецького літака, котрий почав бомбити залізницю, щоб зупинити наші війська. Викинули три бомби, але в колію все одно не влучили. До речі, і зараз можу показати те місце, ями, що лишилися як наслідок розрухи, спричиненої фашистами. Такого не забудеш…

Після відступу німців, що спалювали все на своєму шляху, скрізь валялися різні снаряди, порох, зброя, патрони. А через два роки за селом пролунав сильний вибух. Потім було чути, як плачуть і кричать жінки. Того трагічного дня мої однокласники пасли худобу в степу і знайшли невідомий снаряд. З цікавості вони розпалили багаття та кинули його туди… Снаряд вибухнув, загинуло п'ятеро людей.

Скільки вже років минуло, а нещодавно чув по радіо, що в тому районі знову знайшли якусь вибухівку. Але зараз хоча б є змога попередити та застерегти людей від жахливих наслідків, а тоді нас, відчайдухів, це лихо застало зненацька.
Розруху, що залишили за собою фашисти, ми всім народом подолали, і не доведи Господи пережити таке знову!
Віталій Скобельський, 20.06.2013, 13:231164
ПнВтСрЧтПтСбНд
1 2 3 4 5
6 7 8 9 10 11 12
13 14 15 16 17 18 19
20 21 22 23 24 25 26
27 28 29 30 31
<квітень