21 серпня 2019 • № 33 (1569)
Rss  

Художник Володимир Кривий:

…Коли наше місто відзначало Свято полтавської галушки і біля пам'ятника всенародній страві гуртувався люд в очікуванні «смачної» феєрії, я звернула увагу на групу людей, яка прямувала крізь жвавий натовп у напрямку Білої альтанки – до невисокого бронзово-загорілого чоловіка в окулярах і кепці з козирком, який просто неба розгорнув свій невеличкий «вернісаж на граніті» – міні-полотна з дивовижними пейзажами і пам'ятками архітектури з усіх куточків Полтавщини. Не відразу впізнала в ньому Володимира Кривого, художника, картини якого знають і люблять не тільки на Полтавщині та Україні, а й у понад 25 країнах світу.

«Просто малюю по пам'яті…»

У «телевізорі», в офіційній обстановці художніх «салунів» та урочистих заходів він був, так би мовити, при «краватці», із серйозним виразом обличчя. А тут, на тлі Білої альтанки і зелених полтавських пагорбів, у колі поціновувачів його мистецтва постав іншим – усміхненим і розкутим. Художник підкоряв не тільки сонячністю й тонким ліризмом своїх пейзажів, а й широкою обізнаністю в історії Полтавського краю, не гірше за професійного гіда «супроводжуючи» кожну свою картину розповідями про ідею народження того чи іншого етюду, про кожну «чинну» церкву або старі, не вбережені часом млин і такий же храм, які він відтворив за архівними документами, старими світлинами і кресленнями.
Як і іншим, мені захотілося придбати бодай одну картину майстра.

– Володимире Миколайовичу, порадьте, будь ласка, якусь зі своїх робіт, бо від «жадібності» очі розбігаються, ніяк не можу вибрати. Ось оцю або цю…
– Беріть будь-яку, що на душу ляже. Бо, вибачте, я не бачу.

– Як?.. – замовкаю на півслові. – Зовсім?..
– Та ні, – посміхається художник, так, ніби каже про щось буденно-звичайне. – Тільки одне око останні років п'ять зовсім підводить, а іншим відсотків на двадцять ще бачу, особливо вранці, коли відпочину.
Вражена його словами, розгублено вдивляюся в недавно написаний (на зворотному боці – рукою майстра: 2012 рік) зворушливий пейзаж на невеликій картині, що тримаю в руках: могутній розлогий дуб (Кочубеївський, каже Володимир Миколайович) на березі золотаво-осінньої тихоплинної Ворскли…

– Як же вам вдається вимальовувати оцей кожний листочок і оте відображення у воді дерев і кущів на березі?
– Просто малюю по пам'яті, бо сходив майже всю Полтавську область уздовж і впоперек... Шкода, що не писатиму вже ні портретів, ані ікон – там потрібен особливий, «чіпкий» погляд.

Тернистий шлях любові і творіння

…Він почав втрачати зір після невдалої операції. На повторну, як пропонують лікарі, поки що не наважується: невідомо, як ще повернеться, а йому край потрібно встигнути видати свій найповніший на сьогодні каталог своїх картин під назвою «Благодійність» (він уже в роботі у видавництві «Дивосвіт») – а Володимир Миколайович написав 16000 (!) полотен, із них понад 1000 подарував. «Може, встигну потрапити у Книгу рекордів Гіннесса», – посміхається митець, а я, клянучи своє «статистично-художнє» невігластво, не наважуюся перепитати: чи не жартує?

Та з огляду на те, яку титанічну працю виконав і (дай йому Бог здоров'я) продовжує виконувати художник, меценат і організатор Володимир Кривий, мабуть, і Книга рекордів – це дуже невисока планка для істинно народного митця.
10 квітня нинішнього року Володимиру Миколайовичу виповнилося 75 років. Ось тільки деякі віхи його творчого подвижницького шляху. Володимир Кривий – учасник республіканської виставки «Голодомор-33», благодійної виставки в Італії (провінція Генуя), двох виставок у Санкт-Петербурзі. Величезна кількість його полотен представлена не тільки в музеях Полтави й Полтавської області, а й далеко за межами України в музеях і приватних колекціях. Провів сто персональних виставок, більше 300 робіт знаходяться за кордоном. Відкриті персональні галереї у Полтавській школі-інтернаті для глухонімих дітей, школі «Здоров'я» №14, диканських гімназії №2 і гімназії імені М.В.Гоголя, музеї-садибі М.В.Гоголя, у картинній галереї ім.М.Башкирцевої, школі села Михайлівка (на батьківщині митця) та місті Комсомольську (серія «Церкви і храми Полтави й Полтавської області, зруйновані за радянської влади»)…

Про життя і творчість художника розповідають книги «Тернистий шлях до визнання», «Духовність», «Володимир Кривий: для себе і для всіх», «Православні храми Полтавщини». За благодійну діяльність художник став лауреатом премії імені Панаса Мирного 2005 р., нагороджений грамотою Української автокефальної православної церкви, занесений у книгу «Хто є хто на Полтавщині». З нагоди 70-річного ювілею Володимир Миколайович був нагороджений Предстоятелем Української Православної Церкви Блаженнішим Митрополитом Київським і всієї України Володимиром орденом Рівноапостольного князя Володимира, а також грамотою президії Українського фонду культури. А рішенням Диканської селищної ради цього року Володимиру Миколайовичу присвоєно звання «Почесний громадянин смт Диканька». От тільки звання члена Національної Спілки художників України митець чомусь до цього часу не має.
Воєнне дитинство і «перші університети»

…Важкими випробуваннями доля постійно «екзаменувала» художника. А починався цей життєвий іспит з дитинства, з мальовничого села Михайлівка, що на Вінниччині, де він народився у квітні 1938 року. І, можливо, навіть не пам'ять (бо дуже малим ще був), а відчуття біди й тривоги залишили в маленькому серці перший сумний відбиток: як увірвалася війна в рідне село, як переживали родиною важкий повоєнний час. І на все життя вдячний батькові – за прищеплені любов до праці, наполегливість, чесність у стосунках з людьми, які допомагали здійснити ще дитячу мрію – стати художником.

А до своїх «небес» у мистецтві, згадує свої юні роки художник, почав готуватися на одному… сільському горищі. Поки душа тягнулася до малярського пензля, життя вимагало боротьби за елементарне виживання. Тож одного разу в районній газеті прочитав про набір абітурієнтів до Тульчинського зооветеринарного технікуму, узяв нехитрий домашній «торбинковий» скарб – і подався пішки 80-кілометровим шляхом складати вступні іспити.
– Готувався до них на горищі якоїсь хати, серед… місцевих котів, бо грошей винаймати якийсь більш «людський» куток у господарів просто не мав, – з гумором згадує Володимир Миколайович. – Але навчався успішно, отримував стипендію. Так і вижив, та й від любої серцю природи знову-таки далеко не відійшов: корівки, свинки серед буяння полів і лісів.

Після закінчення технікуму Володимир працював за фахом у своєму селі, а згодом призвався до війська – аж у Підмосков'я. І саме там доля зробила несподіваний подарунок: під час служби Володимир Кривий дістав змогу розвивати свій художній талант у художній студії імені видатного майстра російського радянського живопису Митрофана Грекова у Москві. Під час служби пощастило бути і членом бібліотечної ради, яка працювала в Калінінському районі Москві. На її засіданнях відбувалися зустрічі з відомими письменниками, акторами, співаками. Зокрема з Михайлом Шолоховим, який читав уривки з «Піднятої цілини» і розповідав, як писав книжки: це був той важкий для письменника час, коли його звинувачували у плагіаті. Присутніх розважав також актор Савелій Крамаров; для них співала і Клавдія Шульженко, яка на той час повернулася зі сталінського заслання. А от із Левом Кассілем зустрітися не пощастило, але Володимир із ним деякий час листувався (на жаль, ті листи не збереглися).

Після служби Володимир Кривий їде у Знам'янку Кіровоградської області, де працює на різних посадах у колгоспі. А згодом, у 1963-му, переїжджає до Полтави, де йде працювати художником-оформлювачем. І знову вдосконалює свій малярський талант – спочатку в студіях Я.Ніконенка та О.Журбія, потім – у Московському університеті народної творчості (факультет станкового живопису), який закінчує 1985 року.

«Приречений» на служіння людям

Якесь по-особливому трепетне, не по-дитячому зріле, ставлення ще маленького Володі до природи, загострене відчуття її краси у подальші роки набуває в серці й розумі вже зрілого майстра ознак вищих людських якостей – щирості, природності у стосунках, врешті – вищої духовності.
– Коли я виступаю перед дітьми у школах чи інтернатах зі своїми невеличкими «лекціями» про природу нашого краю, дарую їм свої роботи, а потім до мене підходять кілька з них з «природоохоронними» питаннями, я радію: це ростуть справжні люди! – говорить художник.

Особливо розчулено Володимир Миколайович згадує, як одного разу подарував свої картини школі для глухонімих дітей у Полтаві. А згодом дізнався, що вони завели спеціальний зошит, де щодня (!) ведуть облік його робіт – щоб, не дай Боже, хтось не дуже совісний не поцупив бодай однієї!..
– Заради цього варто жити і творити! – говорить він.

«Моя муза і соратник Софія з Диканьки»

– Володимире Миколайовичу, хто допомагає вам із близьких у ваших мандрах – дружина, друзі, адже долати будь-який шлях вам сьогодні дуже нелегко?
– Якби ще раз одружився, – сміється, – то, мабуть не писав би книжок і не став художником. Син, що живе у Санкт-Петербурзі, чим може, звісно, допомагає, організував там дві мої виставки. Але він далеко, тож намагаюся все робити сам. Натомість маю чудового друга, Софію Миколаївну Пасиногу, виховательку дитсадка, що проживає з родиною в Диканьці. Іноді полишає свої домашні справи і супроводжує мене на виставках, у моїх виїздах на етюди піклується про мене, шашличок на природі, буває, готуємо. Ми ж, митці, душею як діти! Дякую їй уклінно за її безцінну допомогу.

– Ваші роботи зберігаються у приватних колекціях громадян багатьох країн світу. Хто найбільше шанує вашу творчість?
– Італійці. Вони близькі нам по духу, добре знаються на живописі, а в житті дружніші за нас, українців. Останнім часом мене найбільше засмучує в наших земляках байдужість: до прекрасного, до свого ближнього. Чи це тому, що і весь світ такий став? Утрачаємо Бога в душі? Це запитання, мабуть, риторичне, та я все ж думаю, що не втратимо. Завдяки таким подвижникам духу, як він, художник Володимир Кривий.
Світлана Тренич, 15.07.2013, 12:371686
ПнВтСрЧтПтСбНд
1 2 3 4
5 6 7 8 9 10 11
12 13 14 15 16 17 18
19 20 21 22 23 24 25
26 27 28 29 30 31
<липень