21 серпня 2019 • № 33 (1569)
Rss  

Олександр Степанов: У кабінетах сидіти було ніколи

Свій 70-річний ювілей відзначив Олександр Степанов, людина, яка все своє життя присвятила розвитку спорту на Полтавщині. Друзі й колеги характеризують Олександра Павловича як відповідального керівника, доброго товариша. З ювіляром «ПВ» поспілкувався в його улюбленому місці відпочинку – Березовому сквері, де він часто зустрічається зі своїми друзями.

– Олександре Павловичу, вітаємо вас із ювілеєм. У ці дні, безперечно, вкотре згадали своє дитинство і перше знайомство зі спортом. Знаю, що в ігрових видах спорту ви мали хороші здобутки.
– Народився і виріс я в Хоролі, там ходив до школи. З повоєнних років пам'ятаю голод. Тоді з'ясував, що макуха – доволі смачна річ. Коли в Хоролі відкрили спортивну школу, туди прийшов молодий амбіційний тренер Анатолій Трохименко. Для нас він був як другий батько: діставав книги, водив у кіно, постійно тримав зв'язок з батьками. Під керівництвом Анатолія Івановича ми, хлопці, які навчалися у восьмому класі, почали займатися баскетболом. Через рік я потрапив у резерв збірної команди школярів Полтавської області з баскетболу, а згодом був обраний капітаном. У складі тієї команди, пригадую, було п'ятеро полтавців, четверо кременчужан і хорольчанин Степанов. У 1960 році, виступаючи у Львові на республіканській спартакіаді школярів, ми здобули бронзові нагороди, що досі залишається рекордом області. Коли в товариство «Колос» призначили тренером Анатолія Пилиповича Лоська, ми переключилися на гандбол. У період з 1962 по 1966 роки хорольчани ставали чемпіонами Полтавської області. А п'ятдесят років тому наш райцентр приймав змагання центральної ради ФСТ «Колос» і ми здобули срібло.

Цьому фото п'ятдесят років. Гандболісти з Хорола стали срібними призерами Республіканської спартакіади товариства «Колос». Крайній зліва – капітан команди Олександр Степанов.
– Запорукою високого результату, певно, була й підтримка земляків?
– Не те слово! Для Хорола це було свято. Цей день оголосили вихідним, не працювали підприємства, учасників заходу відпускали із занять. Готувалися заздалегідь, на цегельному заводі набрали крихти і посипали майданчик, зробили розмітку. Мама моя шила форму цілу ніч, у всіх гравців зробили написи на грудях «Хорол». Усе було на найвищому рівні.

– Заняття ігровими видами спорту вам допомогли при вступі до вишу?
– Звичайно. Після вступу до Харківського педагогічного інституту мене згодом забрали в армію. Клопотаннями заступника начальника артучилища, який був прихильником спорту, за його домовленості з командуванням Київського військового округу мене перевели в Полтаву. При артучилищі, проходячи службу, тренував команди з гандболу та баскетболу, грав за гандбольний клуб «СКА» (Київ) і… навіть їздив на сесії. На ті часи це було просто нереально. На жаль, з великим спортом не склалося, бо отримав травму руки, але став дипломованим учителем фізкультури. Коли повернувся після служби в Хорол, мене призначили директором рідної спортивної школи. Потім п'ять років працював першим секретарем райкому комсомолу, але зі спортом не поривав. Так, у 1974 році мене рекомендували головою обласної ради ФСТ «Колос».

– Ви і тут стали рекордсменом, але тепер України, адже пропрацювали в «Колосі» 14 років. Свого часу це фізкультурно-спортивне товариство було потужною організацією. Що було зроблено за період вашої роботи?
– На той час фізкультурно-спортивне товариство «Колос» було мільйонером. Наш бюджет у десять разів перевищував бюджети всіх фізкультурних товариств, разом узятих. Можна було не тільки проводити змагання, а й будувати спортивні споруди, вирішувати питання екіпіровки. Свого часу була постанова Кабінету Міністрів про покращення роботи, тоді ще товариства «Колгоспник». Згідно з нею всі підприємства сільськогосподарського призначення (колгоспи, радгоспи, сільгосптехніки, міжколгоспбуди, лісництва і т.д.) платили юридичні внески. У 1980 році («Олімпіада-80». – Ред.) під час факельного пробігу ми для бігунів із супроводу купили 27 тисяч пар угорських кросівок і форму. Я радію досягнутій цілі, яку поставив від самого початку роботи: у кожному районі став функціонувати центральний стадіон і спортивна споруда.

– Яким було спортивне життя області перед тим, як ви в 1986 році очолили обласний спорткомітет?
– Спортивне життя області протікало в спокійному руслі, комітет очолював Іван Михайлович Трегубенко. Людина порядна, старого гарту, але не прихильник інновацій. Передусім я… помирив фізкультурно-спортивні товариства, щоб працювали в одній упряжці. Визначили стратегічні напрямки, і в нас «пішло» плавання, легка атлетика, дзюдо та веслування. Представники Полтавщини стабільно входили до складу збірних на чемпіонатах світу та Європи. Нам ще везло на керівництво обласної та міської влади, серед яких було багато шанувальників спорту.

– Як проходив робочий день начальника облспорткомітету?
– День починався о пів на восьму ранку. Доки не було нікого, планував, що робити, загальні апаратні наради проводили щопонеділка. Протягом тижня обов'язково два-три дні бували в районах чи в колективах Полтави, зустрічалися з тренерами, спортсменами. У кабінетах сидіти було ніколи. Для нас субота й неділя не були вихідними, ми ж повинні були показати свою роботу. А з понеділка збирали відгуки про наші заходи, миттєво реагували на будь-які проколи. Я завів традицію раз на місяць робити доповідну записку ґрунтовного аналізу ситуації в області, проблем і шляхів їх вирішення. По кожному району розсилав окремо характеристики, що так, а що ні. Це було дуже ефективно, бо керівники не хотіли потрапити в неприємну ситуацію перед вищим начальством.

– Правду кажуть, що до вас можна було потрапити на прийом у будь-яку хвилину?
– Єдине, що я просив: приходьте в будь-який день з конкретними питаннями, а не просто «поговорити про життя». Був здивований, коли мої наступники ввели години прийому. Перш ніж прийняти людину, постав себе на її місце і запитай, чому вона до тебе прийшла. Приїхав той же вчитель фізкультури з Чорнух, він же щось хотів мені сказати. Кожну людину треба вислухати й допомогти, якщо не грошима, так порадою. Підлеглим своїм постійно наголошував, щоб жодна людина не поїхала без відповіді.

– Ви вже давно не керівник, і про вас друзі й колеги можуть відверто казати, що думають. Приємний той факт, що вас не забувають і поважають, свідченням чого став ювілей…
– Мій головний девіз – завжди бути з людьми чесним, порядним і допомагати чим можеш, тоді тебе підтримають. Найкращу відповідь отримав на ювілеї: усі, кого запросив, прийшли. Щиро дякую за любов і підтримку дружині Галині Миколаївні та другові й колезі Віктору Пожечевському за чудову організацію свята.
Володимир Сулименко, 15.07.2013, 13:131019
ПнВтСрЧтПтСбНд
1 2 3 4
5 6 7 8 9 10 11
12 13 14 15 16 17 18
19 20 21 22 23 24 25
26 27 28 29 30 31
<липень