19 серпня 2019 • № 33 (1569)
Rss  

Калинова душа Григорія Левченка

12 серпня свій 80-річний ювілей відзначає людина, все життя якої нерозривно пов’язане з піснею, – Григорій Левченко. За понад 60 років своєї діяльності на ниві творчості він здобув усенародну славу. Сьогодні Григорій Семенович – заслужений працівник культури України, заслужений діяч мистецтв України, лауреат Міжнародного відкритого рейтингу популярності та якості «ЗОЛОТА ФОРТУНА», кавалер орденів Миколи Чудотворця та «За заслуги III ступеня», професор, завідувач кафедри музики психолого-педагогічного факультету Полтавського національного педагогічного університету ім.В.Г.Короленка, автор понад 80 наукових праць, семи підручників, нотних збірок, десятків концертних програм, виданих як в Україні, так і поза її межами.

«Я народився у той час, коли люди навколо помирали від голоду»

Те, що Григорій Левченко – поцілований Богом, стало зрозуміло ще з його появи.
– Я народився у голодному 1933 році, – пригадує Маестро. – У той час, коли люди помирали, я наперекір усьому з’явився на цей світ.

Мати, Марфа Митрофанівна, народила сина в чистому полі.
– Ненька йшла з подругою до сусіднього села у пошуках хоч якихось харчів для родини, мала при собі лише пляшку води, – розповідає чоловік. – Коли почалися перейми, подруга побігла шукати помочі, а мама сама мене народила й сповила. Пуповину перерізала скалкою з пляшки, розбивши її об камінь. Де той камінь узявся на дорозі – одному Господу відомо.

З перших днів Григорій зростав серед пісень.
– У нашому селі люди співали завжди, – згадує він. – Грабарівка (Пирятинський район) на той час була дуже великою, у ній два колгоспи працювали, людей жило чимало. Вечорами молодь збиралася на різних кутках села і співала. На наше подвір’я любили сходитись односельці, постійно лилися пісні. Коли я, бувало, малим губився, сусіди казали матері: прямуй туди, де найгарніше співають, він точно там. Я до сьомого класу навіть не уявляв, що люди можуть не вміти співати.

Після закінчення школи-семирічки Григорій вступає до Ладанського ремісничого училища, що в Прилуцькому районі на Чернігівщині.
– Мав іти, бо вдома були страшенні злидні, – пояснює чоловік. – Батько-коваль повернувся з війни без ноги, тож працювати, як раніше, вже не міг, а його пенсії вистачало тільки на буханець хліба. Мама пропадала в колгоспі за трудодні й отримувала зарплату лише раз на рік, та й то, коли вираховували гроші за зерно, що давали потроху, аби люди животіли, ще й винна залишалася.

Училище стало справжньою школою життя, що багато в чому визначила пріоритети майбутнього Маестро і загартувала його характер.
– Навчання в училищі велося за державний кошт, – веде далі Григорій Семенович. – Нас одягали в добротну форму, годували. Разом з тим ми ще й працювали. Я займався спортом, адже там були всі умови для цього, брав участь у художній самодіяльності, грав на трубі. У Ладані розташовувалася колонія для безпритульних, де перевиховували підлітків. І в нашому училищі викладали колишні мешканці цієї колонії. Дисципліна трималася залізна, а такі поняття як обіцянка, слово честі, відповідальність за свої вчинки були виведені в абсолют. Я звідти виніс не лише фах, а й любов до пунктуальності та вірність даному слову.

Після училища Григорій пішов працювати токарем на військовий завод у Чернігові. Проте спогади про співоче дитинство, мрії про творчість не покидали душу. Тож юнак залишає все і їде на Західну Україну в містечко Камінь-Каширський до свого двоюрідного брата Павла. Там спочатку пішов працювати вчителем фізкультури у школі медсестер, потім його покликали на посаду інспектора райкультвідділу у Палаці культури.

– Саме там я познайомився з Марією Байко, – пригадує Григорій Семенович. – Пізніше у Радянському Союзі гримітиме тріо сестер Байко. Марія була однією з них. Нині вона професор Львівської консерваторії, лауреат Шевченківської премії, народна артистка. Тоді вона мені сказала: «Ну, попрацюєш ти тут рік-два-три, а потім прийдуть люди з освітою і посунуть тебе. Необхідно навчатися!»

Після цього Левченко зібрав свої речі і приїхав до Полтави, де вступив у музичне училище імені М.Лисенка.
– А злидні ніде ж не поділися, – зітхає. – Зі мною приїхали. Тож я через місяць після початку занять пішов у військкомат і попросився, аби мене відправили кудись на навчання. Так потрапив у льотну школу на Вінниччині, де став повітряним стрільцем-радистом. Вивчився, а потім три роки відлітав на перших бомбардувальних реактивних літаках.

Підзаробивши трохи грошей, Григорій знову повернувся до Полтави.
– Фінансові справи трохи налагодилися, – продовжує він. – І батькові пенсію підвищили, і я відклав з того, що заробляв на польотах. Тому вирішив: маю здобути омріяний фах.

Маленький Григорій з батьками.
Юнак знову йде в училище імені М.Лисенка. Серед 17-річних учнів з музичною освітою він, 23-річний, відчуває себе дещо незатишно, але вже за рік наполегливої праці здобуває іменну стипендію Миколи Лисенка, показавши блискучі результати й обійшовши своїх однокурсників.
– Я тоді як запрягся в роботу, то не можу й по цей день зупинитися, – констатує чоловік. – Усе, чого досяг за життя, – не тільки завдяки таланту. Це дар Божий, помножений на шалену працю. Уже багато років поспіль я прокидаюсь о шостій ранку і працюю-працюю-працюю. Сиджу на роботі й у вихідні, й на свята, бо боюся чогось не встигнути, не завершити.

«За любов до рідної пісні мало не поплатився свободою»

Після закінчення училища Григорію Семеновичу давали направлення до Київської консерваторії, але він вирішив, що пора вже працювати, аби досягти у професії чогось, а все, чого ще не знає, опанує самотужки.

Після отримання диплома молодий фахівець їде працювати в Решетилівку. Там він відроджує хор «Решетилівські вишивальниці», котрий уже незабаром зазвучить на всю область.
Обдарованого хлопця помітили в Полтаві. Його запросили до Палацу культури прядильної фабрики. Тут Григорій організував жіночий хор народної пісні і танцю «Горлиця».
– Я двадцять років працював із цим колективом, а паралельно викладав у музичній школі №1, – розповідає Григорій Левченко. – А потім «прислали гінців» з педінституту.

Тодішній ректор Михайло Васильович Семиволос загорівся ідеєю створити у їх закладі колектив художньої самодіяльності, але тривалий час не міг найти людину, яка зуміла б це все організувати. Я погодився на його пропозицію спробувати – і вже скоро в інституті з’явилася хорова капела. Це був потужний колектив із 120 осіб. Під керівництвом Григорія Левченка капела отримувала перші місця на престижних конкурсах, гриміла далеко поза межами Полтавщини.

Проте в один день хормейстер втратив своє дітище.
– То був традиційний огляд мистецьких колективів у міському Будинку культури, – пригадує. – Завершувати виступ мала обов’язково пісня, що прославляла класичне в ті роки «Ленін-партія-народ» і світлий комунізм. Ми ж ризикнули виконати оригінал пісні «Ой зійшла зоря», в якій були слова «Ой вийшла-вийшла Божая Матір та й на хресті стала». Це переповнило чашу терпіння партійних бонз. Після концерту до мене підійшли кілька чоловіків з відповідної служби й потягнули на допит. Почалися гоніння, цькування. Добре, що хоч не посадили чи не розстріляли. З інституту мене попросили. Це був 1974 рік.

Григорій Семенович і досі з болем пригадує ті роки. Говорить, відвернулися всі друзі, не лишилося тих, хто б підтримав. За свою любов до батьківщини і народної пісні він заплатив велику ціну.

Однак, незважаючи на опалу, знайшлися люди, котрі допомогли Григорію Левченку. Талановитого хормейстера запросила працювати на м’ясокомбінат тодішня його керівник Клара Сергіївна Задорожна.
– Вона мені каже: «Знаю, що вас звідусіль женуть. Але мені то байдуже. Йдіть працювати до нас, може, вдасться створити щось путнє і тут», – згадує маестро. – Завдяки їй я знову повірив у себе і у свої сили, за що згадую її добрим словом уже багато-багато літ.

Уже через кілька років хор народної пісні «Барвінок» Полтавського м’ясокомбінату на обласному огляді посів перше місце.
– Тоді на подібні заходи збиралася вся керівна верхівка, – пригадує Маестро. – Сиділи на концертах до самісінького їх закінчення. Влада вже змінилася, і на мене звернув увагу перший секретар обкому партії Федір Моргун. Саме він рекомендував Івану Зязюну, котрий став ректором педінституту, забрати мене до себе під його особисту відповідальність.
Так, у 1979 році відбулося моє «друге пришестя» у стіни цього закладу.

Знову очолити капелу Григорію Семеновичу не судилося. Людина, котру він залишив по собі і котра обіцяла відразу ж поступитися місцем у разі повернення майстра, тепер навіть розмовляти з ним не захотіла.
– Я тоді запропонував ректору створити хор народної пісні, – пригадує чоловік. – Іван Андрійович спочатку довго думав, але зрештою погодився. Так у педінституті з’явилася «Калина».

«Я без «Калини» не уявляю свого життя. У ній – моя душа»

Ось уже 34 з половиною роки Григорій Семенович лишається незмінним керівником колективу, що сьогодні відомий не лише в Україні, а й за кордоном. «Калина» гордо носить звання народного, а співати у ній мріє ледь не кожен студент університету.

Успіх колективу і його визнання – заслуга керівника. Проте сам він вважає, що це – наполеглива робота не тільки його, а й соратників та хористів. Григорій Семенович уже багато років підбирає репертуар, радиться зі своїми вихованцями, прислухається до їхньої думки.
– Коли я знаходжу пісню до душі, я закохуюся в неї, – говорить Маестро. – І коли вона мені вже життя не дає, ділюся нею зі своїми калинянами. Якщо бачу, що і в них очі загораються, розкладаємо пісню на партії, «приміряємо». Буває, що вона не йде, недостатньо ми сильні для неї. Але коли вгадую, що буває частіше, – це справжня втіха.

На думку Григорія Семеновича, кожна пісня має нести в собі такий заряд позитиву, таку силу, щоб людина, вийшовши з концерту, хотіла творити добро, щоб трохи наблизилася до поняття Людина з великої літери.
– Моя місія на землі – не створювати колективи, моє завдання – нести людям добро і творити його, – впевнений майстер. – Бог дав мені такий талант – через пісні пробуджувати в людях ті грані душі, що змушують їх ставати кращими, добрішими. І поки я живий – продовжуватиму це.

Щовечора, перед сном, Григорій Семенович просить у Бога тільки одного – провести його по життю так, щоб не соромно було за свій слід на землі.
– Мені не потрібні статки й золото, я просто хочу завжди відчувати, яке це благо – бути Людиною, – підсумовує Маестро. – Завдяки «Калині» я маю таку можливість. Без неї я не уявляю свого життя, бо вся моя душа – у ній!

Цікаві факти з життя Маестро

У 80-х роках Григорія Левченка запрошували переїхати у Нью-Йорк (США). Представники діаспори хотіли створити при українському народному хорі «Думка» молодіжний хор. Григорію Семеновичу пропонували котедж на околиці міста та автомобіль, гідну оплату. Відмовився, бо вважав неприпустимим, навчаючи своїх дітей любові до батьківщини, їхати за кордон у пошуках ситого життя.

У 1991 році під час гастролей «Калини» в Австрії Григорій Семенович потрапив на операційний стіл. Складне оперативне втручання проводилося без наркозу вночі, перед концертом. Хормейстер пояснив: якщо буде відходити від наркозу, не зможе правильно диригувати, тому відмовився від анестезії. Незадовго до виступу йому змінили пов’язку та зробили кілька знеболювальних уколів. Концерт пройшов з великим успіхом, на ньому був присутній президент Австрії з дружиною.

У 2003 році Григорій Левченко заснував пісенний фестиваль «Калинові гуляння». Він проходить у рідному селі майстра – Грабарівці Пирятинського району. Цього року свято народної пісні відзначило своє перше 10-ліття.

У хаті, де народився Маестро, нині – музей, присвячений його діяльності і творчості, українській пісні, культурі нашого народу.

Народний хор «Калина»

Український народний хор «Калина» створено в 1979 році. Першими учасниками колективу були студенти і викладачі навчального закладу. До 1998 року колектив складався з двох груп: хорової та оркестрової. До репертуару хору традиційно входять хорові твори, виконувані як народною, так і класичною манерами співу, оркестрові, інструментальні твори, а з появою танцювальної групи колективу – музично-хореографічні композиції. Оркестр хору, крім класичних інструментів, таких як скрипка, віолончель, флейта, має ряд суто національних музичних інструментів: бандуру, кобзу, цимбали, сопілку.

Нині учасниками українського народного хору «Калина» є студенти та викладачі Полтавського національного педагогічного університету імені В.Г.Короленка, вчителі, вихователі, студенти, учні багатьох навчальних закладів м.Полтави. Кількісний склад хорової, оркестрової й танцювальної груп хору – 138 осіб, окрім того, колектив має жіночу та чоловічу хорові студії. Репетиції хору відбуваються в корпусах університету.

За час свого існування український народний хор «Калина» взяв участь у багатьох регіональних, всеукраїнських і міжнародних конкурсах і фестивалях, оглядах художньої самодіяльності, фестивалях народної творчості, побував із концертами у Києві, Кіровограді, Керчі, Тернополі, Чорнобилі, Севастополі, Херсоні, Чернівцях, Дрогобичі, Кам’янці-Подільському, Луцьку та інших містах України, був учасником телеконкурсів «Сонячні кларнети», «Товариш пісня». Хор неодноразово презентував Полтавщину на творчих звітах майстрів мистецтв і художніх колективів області в Національному палаці мистецтв «Україна».

Надзвичайно широка географія закордонних гастролей колективу: Росія (1981, 1983, 1985, 1993, 2006), Болгарія (1984, 1989), Польща (1990, 1993, 1996), Австрія (1991, 1992, 1994, 2000), Бельгія (1994, 1997, 2003), Франція (1994, 1997, 2011), Швейцарія (1994, 1998, 2000, 2003, 2006, 2010), Італія (1996), Німеччина (1992, 1994, 1997, 1999, 2000, 2003), Туреччина (2003, 2004, 2005, 2009).


У репертуарі «Калини» – хорові твори українських та зарубіжних композиторів минулого й сучасності, обробки українських народних пісень, багаточастинні музично-хореографічні композиції, створені на основі народної творчості полтавського краю. Значну частину репертуару становить творчий доробок керівника колективу Г.Левченка: обробки українських народних пісень, пісні, записані митцем у різних районах Полтавщини, а також оригінальні музичні композиції.

Український народний хор «Калина» є лауреатом обласної премії імені П.Артеменка (1980), республіканської премії імені М. Островського (1982), премії Міжнародного фестивалю міст-побратимів (1992), має вищу відзнаку Фонду Міжнародних премій імені академіка Касьяна, а також численні грамоти і дипломи лауреатів всеукраїнських і міжнародних фестивалів.

Крім численних наукових статей, газетних і журнальних публікацій, фондових записів на радіо і телебаченні, діяльність колективу відображена у продукції студії грамзапису «Мелодія» (Москва, 1987), короткометражному кінофільмі із серії «І хліб, і пісня» студії «Укртелефільм», швейцарському кінофільмі (Лузанна, 1995), у дев’яти компакт-дисках із записами творів у виконанні хору, видані у Франції (2), Швейцарії (1), Німеччині (1), Австрії (1), Бельгії (1), Україні (1), десяти відеофільмах.

У 2010 році у Швейцарії засновано Асоціацію «Калина», президент – Катрін Азад. До складу асоціації ввійшли відомі митці та громадські діячі, які високо оцінили рівень виконавської майстерності колективу та поставили завдання підтримувати мистецьку діяльність хору «Калина» з метою популяризації українського народного музичного мистецтва в країнах Західної Європи.
Оксана Ханас, 09.08.2013, 12:481901
ПнВтСрЧтПтСбНд
1 2 3 4
5 6 7 8 9 10 11
12 13 14 15 16 17 18
19 20 21 22 23 24 25
26 27 28 29 30 31
<липень