19 липня 2019 • № 29 (1565)
Rss  

«Ставати вчителем слід тільки за покликанням, інакше хорошим педагогом ніколи не будеш»

Світлана Миколаївна Грабко – вчитель початкових класів ЗОШ №2 міста Полтави. Тут вона практично все життя: пішла у перший клас, отримала атестат, сюди повернулася після інституту. Ця людина – одна з кращих у своїй професії. Аби записати до неї у клас дитину, батьки готові чекати . Її колишні випускники приводять своїх першокласників саме до неї, бо знають: вона дасть їхнім дітям хороший життєвий старт. Нині у класі Світлани Миколаївни 36 дітей.

– Я мріяла стати вчителем саме початкових класів, – розповідає педагог з понад 30-річним досвідом. – Маленькі діти – це наче чаша, яку потрібно наповнювати, це величезна відповідальність. Саме вчитель початкових класів засіває чисту душу малечі зерном добра та милосердя, справедливості та чесності. Моя мета – не тільки дати знання учням, а й навчити їх учитись. Навчити дитину читати, наприклад, неважко, а читати й мислити, висловлювати своє ставлення до прочитаного – це вже набагато важче й цікавіше. До того ж, працюючи з маленькими школярами, ти маєш змогу поступово бачити плоди своєї праці, коли вчорашні дещо злякані малюки перетворюються на вихованих і поміркованих учнів.

Сама Світлана Миколаївна росла у родині службовців. У батьків, які пережили війну, вона була єдиною донькою.
– І мама, і тато пройшли багато випробувань, – згадує жінка. – Але вони завжди вчили мене доброті, порядності, а ще часто з любов'ю розповідали про своїх учителів. Це було перше, що сильно запало в душу. Другим чинником, який спонукав у майбутньому обрати педагогічну стежину, стала моя перша вчителька Валентина Володимирівна Омельченко. Вона мені, маленькій дівчинці, здавалася ангелом, настільки ж доброю і вимогливою, справедливою і ласкавою.

Як гартуються майбутні педагоги

Світлана росла активною та творчою особистістю.
– Я відвідувала театральну студію, ходила на акробатику, займалася гімнастикою. Мала перспективу стати повітряною гімнасткою в цирковій студії в Палаці культури ПТМЗ. Правда, коли одного разу затрималася на репетиції до 11 години вечора, тато, співробітник міліції, подав на розшук. Після цього довелося зав'язати з трюками та сальто. Недовго думаючи, записалася та стала активно займатися народними танцями у заслуженому ансамблі пісні й танцю «Лтава» при МБК, – продовжує вчителька. – Не раз замислювалася, аби вступити до хореографічного училища. Але після нього я б працювала з більш старшими учнями, а мені хотілося до маленьких дітей. Тому вирішила піти у педагогічний інститут, до того ж там саме відкрився новий факультет «Методика і педагогіка початкового навчання» (1977 рік). І ми з подругою Іриною вступили саме туди. Декан, дуже шанована мною Нінель Степанівна Литвиненко, особисто влаштовувала абітурієнтам «оглядини», тобто, крім успішно складених іспитів, вступники мали показати і свої таланти. Цим самим вона перевіряла, чи можемо ми якось зацікавити дітей, дати їм щось, крім знань. Ми співали, декламували вірші, а потім, як зараз пам'ятаю, з подругою представили молдавський танець.

Студентські роки промайнули дуже швидко. В інституті Світлана зуміла повністю розкрити всі свої творчі та педагогічні таланти.
– Мені було цікаво навчатися, – посміхається вона. – Я брала активну участь у всіх заходах інституту, студентське життя захоплювало. Навіть побувала у Польщі за програмою обміну між студентськими загонами, на той час це було почесно та відповідально.

У 1981-му Світлана Миколаївна повертається у школу №2 і набирає свій перший клас. За понад 30 років через її руки пройшли сотні учнів. Кожен новий клас – це абсолютно інші маленькі люди.
– Якщо говорити про дітей, котрі були 30 років назад, і тих, які нині, – різниця колосальна, – вважає педагог. – Та навіть щочотири роки малюки інші. Вони зараз дуже багато знають, й іноді ця інформація шкодить їм. Саме тому слід максимально контролювати, що дивляться і читають діти в інтернеті, намагатися більше акцентувати їхню увагу на навчальних та розвиваючих програмах.

Батьки – першооснова виховання

І багато років тому, і зараз першоосновою виховання дитини залишалися батьки. Від того, як поставлені стосунки у родині, залежить соціалізація учня.
– Я практикую збирати батьків своїх дітей у неформальній обстановці, – пояснює педагог. – Спілкуючись з ними, краще починаю розуміти своїх дітей, знаходжу відповіді на питання. Добре, коли батьки дружать, – тоді дружать і діти. А якщо вони дружать, то й менше сваряться. Менше сваряться – більше слухають. Слухають мене, звичайно. А я тоді маю змогу викласти більше інформації. А батькам я завжди раджу: слухайте своїх дітей, не ігноруйте їхні прохання щось прочитати чи показати, розповісти чи разом погратися, помайструвати. Якщо дитина буде зараз чути лише «Мені ніколи», то у майбутньому вона не буде з вами відвертою.

На виховних годинах Світлана Миколаївна проговорює певні ситуації або випадки , що сталися у класі, слухає маленьких співрозмовників, які висловлюють свої думки і бачення до тієї чи іншої історії, вчить давати оцінку подіям.
– Дітям потрібно давати можливість ставати самостійними і нести відповідальність за свої слова, вчинки, – вважає педагог. – Я вчу їх з будь-якого конфлікту виходити правильно. Потрібно вміти домовитися або обійти гострі кути. Якщо вони чогось не вивчать, це не страшно, можна наздогнати, але якщо вони не вмітимуть спілкуватися і знаходити спільну мову, то навряд чи навчаться цьому, ставши дорослими. Таке потрібно виховувати змалку.


Проблема сучасних батьків, на думку вчителя, – переважання матеріального.
– Звичайно, коли є гроші, це дає впевненість, – резюмує Світлана Миколаївна. – Але слід пам'ятати, що за гроші неможливо купити честь, гідність, совість, любов зрештою. Тому моя порада – любіть своїх дітей і вірте у них, не шкодуйте на них ні часу , ні сил.

Успішний учитель – це учитель, котрий пішов у школу за покликом душі, вважає жінка.
– Якщо ти не любиш дітей, якщо ти не готовий миритися з їхніми темпераментом, характером, активністю, то краще пошукати іншу роботу, – впевнена вона. – І вчителем, і лікарем потрібно бути тільки тоді, коли маєш щире бажання навчити або допомогти. Цинізм і очікування матеріальної нагороди тут неприйнятні.

Поза роботою Світлана Миколаївна – любляча дружина й хороша мама. З чоловіком вони виховали двох дітей, доньку Юлію і сина Андрія, котрі вже стали самостійними й успішними людьми.
– Вдома я дуже люблю затишок, а ще – готувати, – говорить про себе. – Фірмові страви: млинці з грибами та сиром і яблучна з рисом запіканка. Залюбки займаюся шейпінгом, обожнюю активний відпочинок, подорожі, зустрічі з друзями.

Рух для Світлани Грабко – це все її життя. Завтра вона традиційно прийде до своїх дітей, кожного запитає, як справи, допоможе підготуватися до уроку, а посеред занять покличе їх на фізкультхвилинку. Вони знову будуть говорити про звичайні людські цінності: доброту, милосердя, взаємодопомогу. І кожне слово вчителя – це ще одна цеглинка, що вибудовує Людину – гідну, чесну, щиру. Така вона, нелегка і неоціненна робота справжнього Педагога!
Оксана Ханас, 03.10.2013, 15:174052
ПнВтСрЧтПтСбНд
1 2 3 4 5 6 7
8 9 10 11 12 13 14
15 16 17 18 19 20 21
22 23 24 25 26 27 28
29 30 31
<червень