21 травня 2019 • № 20 (1556)
Rss  

Микола Степаненко: Сказати, що сучасне суспільство грамотне,  — неправильно. Сказати, що в нього немає змоги для вдосконалення,  — теж неправильно

Напередодні Дня української писемності й мови, який відзначають 9 листопада, ми поспілкувалися з людиною, яку чудово знають на Полтавщині й далеко за її межами. Коли цей чоловік говорить, то хочеться слухати й слухати, адже рідну мову він знає просто фантастично, уміє передати весь її колорит буквально кількома фразами. Микола Степаненко – доктор філологічних наук, професор, ректор Полтавського національного педагогічного університету імені В. Г. Короленка, заслужений діяч науки і техніки України, член Національної спілки письменників і журналістів України, лауреат численних премій.

– Миколо Івановичу, розкажіть, будь ласка, про особливості української мови саме на Полтавщині. От і наш так званий суржик. Чим він відрізняється від інших вузькоговіркових мовних елементів?
– Поняття регіональності мови відносне. Для неї нема кордонів, вона функціонує як повносилий єдиний механізм. Сучасна мова, яка побутує на Полтавщині, органічно вписана в контекст загальнонародної української мови і в контекст літературної української мови. Це природно, бо полтавські говори разом із київськими, сформувавши середньонаддніпрянський мовний масив, стали осердям української національної літературної мови. Основою цього осердя є фонетика, або звуковий лад, звукосполуки, вимова, акцентологічні традиції. Тому нам, землякам великого Івана Котляревського й Панаса Мирного, простіше опанувати літературну мову в усьому її різномаїтті. Важливо наголосити, що основа ця збереглася за мовою Полтавщини й дотепер. Жаль лишень, що і на Полтавщині, і на Київщині, і на Львівщині, і на Закарпатті українська мова сьогодні попсована впливом інших мов. Ми ніяк не здолаємо стихію українсько-російської двомовності, яка була, коли ми ще плекали дві материнські мови, а внаслідок цього загубили й українську літературну мову, і не втягли до себе російську літературну мову. І росіянізми, і суржик, і надмірні запозичення небажані – це все промовисто віддзеркалено у варіанті мови, який утвердився на Полтавщині. Виразно заявляють про себе мова міста Полтави, міста Кременчука, міста Комсомольська і мова віддаленого від обласного центру села. От у тому віддаленому селі послідовно збереглася традиція, там побутує стихія – зі своїми діалектними виявами, орфоепічними особливостями, словесним ресурсом, словотвірним набором. У місті Кременчуці й Комсомольську – переважно російська мова (бо там порівняно з іншими регіонами менший відсоток українців), з виразним українським вкрапленням, яка практично не корелює із суржиком. «Суржикізація» і відхилення від літературної мови тут дуже й дуже відчутні. Якщо мешканці Кременчука чи Комсомольська думають, що спілкуються російською, то вони глибоко помиляються, адже їхня мова далеко не збігається із встановленими впродовж століть нормами російської літературної мови.

– Як змінилася українська мова з часів проголошення незалежності? Чи продовжується процес мовотворення зараз?
– У часи національного розвою будь-яка мова змінюється. Українська мова не є винятком, можливо, цей процес відчутно позначився на нашому досвіді. По-перше, ми прийняли Закон «Про мови», який утвердив за українською мовою статус державної, і вона почала повносило входити в усі сфери суспільного буття. «Нове життя» вимагало вдосконалення мови або, як казав поет, прагнуло «нового слова». Скажімо, у нас не був до кінця завершений процес термінотворення, особливо в тих галузях, які з’явилися в радянський час. Принагідно зауважимо, що українські терміни виформувалися ще у 20-30-х роках, які називають Ренесансом української мови. Одначе в радянський час з’явилися нові галузі у науці, які заповнювалися не українськими, а російськими термінами. У добу незалежності успішно взято курс на активне термінотворення. Якщо сьогодні хтось каже, що в українській мові начебто бракує тих або тих термінів і що ними послуговуватися важко, це, м’яко кажучи, неправда. Хай вони заглянуть у словники, які вийшли останнім часом, і переконаються – з нашою термінологією все гаразд. Знати ці терміни – обов’язок того, хто повинен ними оперувати. По-друге, ми оновили український правопис, «завдяки» взятому в 33-му році курсу на зближення української та російської мов, унаслідок чого українська правописна традиція зазнала – без перебільшення – непоправних втрат. Нині ми взяли курс на відновлення тих правописних норм, які визначають самобутність української мови. Суспільство почало активно обговорювати всі мовні проекти та пропозиції. Є надія, що ми колись дійдемо згоди й наведемо лад «у своїй хаті». Зараз процес прийняття нових або забутих старих норм продовжується.

– Раніше за підручниками, газетами та іншими ЗМІ можна було визначати правильність написання слів, вони були еталоном грамотності, а зараз помилки просто поглинають нашу сучасність. З чим це пов’язано?
– Сказати, що сучасне суспільство грамотне, – неправильно. Сказати, що в нього немає змоги для вдосконалення, теж буде неправильно. Сталися дуже дивні речі. Їх, на жаль, породило саме суспільство, коли держава втратила контроль над мовним життям (не йдеться, звичайно, про цензуру). Колись у нас було два телеканали, на яких працювали висококваліфіковані спеціалісти. Вони достеменно знали норми української мови. Для них допустити помилку було непрощенним гріхом. Сьогодні ситуація принципово інша: каналів – безліч, радіохвиль – порахувати неможливо, така ж ситуація і з друкованими ЗМІ. Спеціалісти, які працюють у редакціях, забувають про гармонію змісту і форми: вони намагаються донести ту або ту інформацію, не дбаючи про мовне представлення її. Часто буває, що журналісти просто «буквально» перекладають з російської мови на українську і, зрозуміло, при цьому допускають сонмище жахливих помилок. Окрім того, зараз з’явилися десятки видавництв, які за гроші згодні видати будь-яку книгу. Раніше над поданою до друку продукцією працював літературний і художній редактори, коректор. Вони унеможливлювали найменші помилки. Нині ж уже утрадиційнилось, що автор поєднує в собі всі ці професії і книга виходить у світ з величезною кількістю помилок. Саме так ми самі породили тотальну неграмотність, яку викорінити украй нелегко. Якщо грішить телебачення, якщо преса дозволяє собі відступи від норми, то що вже говорити про пересічного громадянина. Поміркуймо трохи над літературною мовою. Раніше її витлумачували як унормовану загальнонародну мову, мову вищих і державних громадських установ, мову преси, радіо, кіно, телебачення, мову, яка обслуговує всі сфери суспільного життя. Нині в її обсязі не знайти рядків, де йдеться про мову преси, радіо, кіно, телебачення. Отже, вони зійшли з дистанції правильності. Держава зобов’язана мати орган, який би вивчав мовну ситуацію, аналізував її і сприяв формуванню правильної мовної політики (без примусу, без насилля, помірковано, злагоджено та зважаючи на інтереси всього населення). На основі мовної політики має поставати мовне законодавство у вигляді Закону «Про державну мову» або якогось іншого. Якби ми вивчали мовну ситуацію, формували мовну політику і представляли її в мовному законодавстві, то були б уже високорозвиненою європейською державою. Проте не варто думати, що такі проблеми існують лише в нашій країні. Навіть педантичні німці й скрупульозні чехи зараз стикаються з подібними проблемами. Ми ж, на велику смуту, далеко зайшли у «степ безграмотності». Майже щодня з’являються нові медійні проекти, які не демонструють зразки літературних норм. Зараз важливо робити ставку не на кількість, а на якість. Суспільство стане грамотним лише тоді, коли пера у руках будуть тримати знавці мови, а медіа повернуть собі статус еталонів грамотності.
Володимир Оніщенко, 13.11.2013, 17:062740
ПнВтСрЧтПтСбНд
1 2 3 4 5
6 7 8 9 10 11 12
13 14 15 16 17 18 19
20 21 22 23 24 25 26
27 28 29 30 31
<квітень