24 квітня 2019 • № 16 (1552)
Rss  

Людмила Герасименко: Я найщасливіша мама у світі

16 листопада – Міжнародний день толерантності. Під цим поняттям розуміють терпиме ставлення до будь-якої людини іншої етнічної, расової, релігійної, мовної, соціальної, сексуальної приналежності, створення умов для комфортного перебування у будь-якому суспільстві. Застосовується поняття і по відношенню до людей з обмеженими фізичними можливостями. Причому це не лише прийняття їх суспільством, а й створення умов для комфортного та повноцінного життя. Саме ставлення до інвалідів багато в чому характеризує рівень розвитку тієї чи іншої країни і показує моральні принципи людей.

На жаль, у нашій державі життя людей, які чимось відрізняються від інших, нелегке. Їм постійно доводиться боротися з осудом су-спільства, доводити, що вони нічим не гірші, вчитися жити і пристосовуватися. Коли в родині з’являється дитина з якимись відхиленнями, мало не нормою стає пропозиція відмовитися від неї, аби не «псувати своє життя». Подальша доля таких малюків незавидна. Проте є люди, котрі не побоялися кинути виклик і довести скептикам: віра батьків у свою дитину і постійний труд роблять дива.

Акушерка радила здати сина в дитбудинок

– Коли я завагітніла втретє, у мене вже були двоє дорослих синів, Юрій і Дмитро, – починає свою розповідь полтавка Людмила Герасименко. – Чоловік, з котрим ми жили у цивільному шлюбі, був дуже пізньою дитиною у своїх батьків, тож запевняв, що народжувати у 40 не страшно і все буде добре. Лікарі ж попереджали про можливі проблеми такого рішення, проте ми вирішили: дитині бути, тим паче, що чоловік мріяв про сина.

Вагітність проходила чудово.
– Я почувала себе у рази здоровішою, ніж молоді дівчатка, котрі постійно лежали на збереженні, – пригадує жінка. – Ніякого токсикозу, ніяких ускладнень. Усе було добре, та й результати обстежень радували.

Пологи минули дуже швидко, о четвертій ранку 8 квітня 2003 року в лікарні на світ з’явився хлопчик.
– Мені відразу, щойно народила, сказали, що дитина з синдромом Дауна, – продовжує Людмила Вікторівна. – Я пам’ятаю, що страшенно закричала.

Хлопчика забрали і не показували матері два дні.
– У мене була істерика. Я спочатку плакала і задавала собі питання «За що? Чому саме я?». І ніхто не міг мене розрадити. До речі, я й дотепер вважаю: у пологових будинках повинен бути досвідчений психолог, адже будь-які пологи – це стрес, у багатьох може розвиватися депресія. Що вже говорити про аналогічні моїй ситуації.
Майже відразу матері запропонували відмовитися від сина.

– Одного ранку до мене у палату зайшла акушерка, побачила, що я ридаю, і цинічно так заявила: «Мамочко, чого ви так переживаєте? У вас двоє здорових дітей. Здасте цього в дитбудинок та й потому», – утирає сльози жінка. – У ту мить я вважала лікарів ворогами, і в мене виникло шалене бажання забрати свою крихітку звідти, захистити від злих людей.

Наступною шокуючою новиною для породіллі стала підозра в дитини хвороби серця. Потрібен був рентген, аби виявити патологію. Але жінка була категорично проти. Тоді в ситуацію втрутився батько хлопчика, який дав дозвіл на проведення маніпуляцій. На щастя, підозри не підтвердилися.

– У нас із Богданом з перших хвилин життя був невидимий зв'язок, – каже жінка. – І коли його забрали від мене відразу після народження, він кричав так, що його не могли заспокоїти, аж посинів. А медики вирішили, що то проблеми з серцем.

Після тривалих перипетій маму з новонародженим сином виписали додому.

Чотири роки вакууму

Але на цьому випробування не закінчилися. Чоловік, людина з двома вищими освітами, педагог за фахом, не розділяв прагнення дружини повністю присвятити себе дитині. Вона ж усі кошти витрачала на літературу, де йшлося про те, як розвивати малюка з синдромом Дауна, посібники та енциклопедії.
– Я ж стільки років бібліотекарем пропрацювала, – говорить Людмила Вікторівна. – Усю інформацію звикла шукати в книгах, багато читати. Тому для мене не стояло питання, купувати літературу чи ні.

Зрештою сімейні конфлікти закінчилися тим, що батько Богдана зібрав речі й покинув родину, мотивуючи це тим, що він не готовий до такого життя з хворою дитиною.
– А я весь час віддавала синові, бо розуміла: у нього, крім мене, немає нікого, – пояснює пані Людмила. – Перші чотири роки я жила наче у вакуумі, постійно плакала та переживала. Відсіяла 90 відсотків друзів, не хотіла, аби мене жаліли.

Мізерної зарплати на роботі не вистачало на виховання дітей, тому коли у 2005 році Людмилі Герасименко запропонували очолити комітет однієї з політичних партій у Зінькові, пообіцявши платню в кілька разів більшу, вона відразу погодилася.
– Ми переїхали, зняли житло, син пішов у садок, усе потроху налагоджувалося, – продовжує пані Людмила. – Мене там оточували мудрі люди. Я від них постійно чула, що все буде добре.

У дитсадку Богданчика любили, але мама бачила, що він відстає у розвитку, та й вихователі все частіше наголошували на цьому, рекомендували перевести дитину у спецзаклад. Така ситуація ятрила душу жінки, і вона почала шукати вихід.

Нове життя

Світло в кінці тунелю з’явилося несподівано.
– Одного разу я пішла в районну бібліотеку, – пригадує мама. – Там відкрила обласну газету й натрапила на статтю про Полтавський навчально-реабілітаційний центр Полтавської міської ради для таких діток, як мій син. Недовго думаючи, зателефонувала його директору Любові Січкар. Уже незабаром я зібрала всі необхідні документи, і мого хлопчика взяли сюди на навчання. Починаючи з 2007 року наше життя змінилося, адже Богдан потрапив у середовище, де про нього не тільки піклувалися, а й навчали та ставилися як до рівного.

Проте директор центру бачила, що мати Богдана перебуває у постійній депресії, і розуміла: треба це припиняти, поки жінка зовсім себе не занапастила.
– Тут так і говорять: спочатку реанімація батьків, потім – реабілітація дітей, – посміхається Людмила Вікторівна. – Я, напевне, ще довго б страждала, якби одного разу Любов Іванівна на чергові мої сльози не притиснула мене до стіни і не сказала: «Хочеш поплакати? Добре! Піди в онкогематологічне відділення, де діти лежать з раком! Отам і поплач! А твій син здоровий, розумієш?! Дуже багато залежить від тебе, а ми вам допоможемо й підтримаємо!».

У центрі Богдан став зовсім іншим.
– У мене просто немає слів, якими я могла б висловити цим людям усю свою любов і подяку, – витирає сльозу жінка. – Вони всю душу діткам віддають, і завдяки їм син уже багато чому навчився. Він сам одягається, їсть, уміє рахувати до десяти, почав краще говорити. Удома він мені допомагає різати салати, миє посуд, розкладає продукти у холодильнику, сам умикає газову плиту. Я не знаю, що це таке – прати його шкарпетки й трусики, Богданчик робить це сам. У нього всі речі лежать на строго визначених місцях, син дуже береже і книги, й одяг, ніколи нічого не псує. А ще він дуже любить краватки, костюмчики й обов’язково парфуми. З дому не вийде, поки не напахтиться.

Гран-прі маленького Колобка

Першою вчителькою Богдана у центрі стала Ірина Острянин, дефектолог і педагог від Бога. Саме вона розгледіла у хлопчика театральний талант, і коли писала сценарій казки «Колобок», то в головній ролі бачила тільки його. Це була адаптована вистава для дітей з особливостями психічного розвитку, але саме вона стала для Богдана Герасименка знаковою. На Міжнародному фестивалі «Шлях до успіху» для дітей з особливими потребами, що проходив улітку в Запоріжжі, юні полтавські актори з центру вразили зал не лише тим, що були наймолодшими учасниками, а й своїм виступом. За виконання головної ролі Богдан отримав Гран-прі фестивалю.

– За сюжетом казки Колобок усіх обнімає і радіє, а Богданчик таким і є по життю, він дуже любить людей, – кажуть педагоги хлопчика та його мама. – Тому в цій ролі він почувався органічно. Та й дітки всі дуже музичні, вони під мелодію передають свої емоції, бо словами їм це зробити складно.

Аби надалі популяризувати творчість таких дітей, на базі центру створена громадська організація «Самодіяльний театр «Дзвіночок» для дітей з особливими потребами та їхніх батьків». Зараз триває оформлення всіх необхідних документів.
– Тепер ми матимемо можливість возити наших дітей на різні фестивалі на абсолютно законних підставах, – упевнена Людмила Вік-торівна. – І спонсори зможуть допомагати, і статус дає певні преференції. Тож надалі буде тільки краще.

Зараз Богданчик навчається у третьому класі. Його та ще сімох дітей виховує Вікторія Коляка, молодий педагог, який відчуває своїх учнів наче рідних. Батьки говорять про неї тільки найкраще, дивуються її вмінню організувати і навчати досить-таки складних малюків. А ще вони мріють, аби саме вона вела їхніх дітей до закінчення навчання, адже ті дуже прив’язалися до неї.
– Кращого педагога годі й шукати! – висловлює думку всіх мам і тат Людмила Вікторівна.

«Завдяки міському голові ми маємо житло!»

Ще одним серйозним випробуванням для родини Герасименків стало те, що кілька років тому її виселили з кімнати в гуртожитку. Мати з трьома дітьми фактично опинилася на вулиці.
– Ми виграли всі суди, всі рішення були на нашу користь, але кімнати нам не повернули, – зітхає Людмила Вікторівна. – Мешкали на дешевих зйомних квартирах. Зараз, озираючись назад, я навіть не уявляю, як ми змогли тоді взагалі вижити.

У всіх труднощах жінку підтримували старші сини.
– Я не хотіла навантажувати їх своїми проблемами, але вони не відвернулися від мене. І Юра, й особливо Діма дуже люблять молодшого брата, допомагають нам.

На щастя, історія з житлом мала щасливе закінчення.
– Коли ми залишилися без даху над головою, я зверталася в усі інстанції, – пригадує пані Людмила. – Писала й Президенту, і чиновникам, просила допомоги в однопартійців, але всюди натикалася на стіну байдужості. І тільки після особистої зустрічі з міським головою Олександром Мамаєм крига скресла. Він дуже перейнявся нашою історією, і протягом року ми отримали житло.

«Мрію показати синові всю Україну»

Мама і син Герасименки по можливості намагаються подорожувати.
– Богдан дуже любить їздити, а я мрію показати йому всю Україну. Ми побували і на морі, і по святих місцях поїздили, а тепер плануємо у харківський зоопарк гайнути, – говорить мама. – Мрію звозити його на Західну Україну, побувати у Львові, але поки що все упирається в кошти. Та сподіваюся, все у нас вийде. Ми ж разом! Я зараз абсолютно щаслива людина. З появою сина я стала сильною, навчилася любити всім серцем і не осуджувати нікого, повірила в Бога, стала радіти кожній маленькій перемозі й бачити добро. Син навчив мене всьому цьому.

Наприкінці розмови заходимо у клас, де навчається наш маленький герой. Побачивши маму, Богдан радісно засміявся. Коли жінка підійшла до сина, він поцілував їй руку і приклав до своєї щоки. Оточений такою любов’ю, сонячний хлопчик обов’язково буде щасливим. Інакше й бути не може!
Оксана Ханас, 18.11.2013, 15:031316
ПнВтСрЧтПтСбНд
1 2 3 4 5 6 7
8 9 10 11 12 13 14
15 16 17 18 19 20 21
22 23 24 25 26 27 28
29 30
<березень