26 серпня 2019 • № 34 (1570)
Rss  

Вікторія Ємець: Коли є крила, треба летіти, а якщо немає, то й не починайте

Півтори години розмови з цією жінкою пролетіли зовсім непомітно. Слова лилися й лилися з неї рікою, як лине пісня – дзвінка, широка, щира… Маленька на зріст, але велика душею, струнка, енергійна, з доброю посмішкою, сильна духом вольова особистість. Вона володіє даром випромінювати любов до оточуючих. І помічає в людях невидимі іншим струни доброти, ніжності, любові. Усі ці слова стосуються прекрасної жінки – Вікторії Ємець – лауреата міжнародних конкурсів, викладача відділу хорового диригування Полтавського музичного училища імені М.В.Лисенка, керівника Українського народного самодіяльного хору «Жайвір» і вокального ансамблю Полтавського музучилища «Веселкова доля».

Не так давно вона відзначила гарний ювілей – 70 років, 45 із яких – творчих. Про життя, улюблену роботу, власні колективи та про музику в душі й навколо – у цьому інтерв’ю.

– Вікторіє Леонідівно, народилися ви в донецькому краї, деякий час жили на Вінниччині, потім був період у Харкові. Як потрапили до Полтави?
– У Полтаву я приїхала в 1969 році. Оскільки мій чоловік звідси, зрозуміло, поїхала сюди. Так стала полтавкою. Отримала в музичному училищі місце, і ось уже пішов 45-й рік, як працюю. Я навіть на двох факультетах викладала, бо теоретичний у нас був дуже маленький, а студентів поступово більшало. І вийшло так, що мене взагалі запросили працювати й на теоретичне відділення. Викладала теорію музики, сольфеджіо й гармонію. Щороку випускала одного-двох учнів, хоча бувало й по п’ять-шість випускників, хоч це дуже складно.

– Як працюєте зі студентами, маєте спеціальні методики чи навчаєте за своїми? Складно передати учням суть вивченого?
– Я взагалі така людина, яка вчиться все життя. Коли тобі здається, що ти вже Бога за бороду схопив, це неправильно. Людина й приходить у це життя, щоб учитися, працювати і свою душу зберегти, дати їй поштовх до вищого життя. Мама з дитинства не залишала мені вільного часу. Та мені завжди цікаво було, окрім музики, все: і в театральне ходила, і на танці, і малювала, і грала, і співала. Це мені допомагає зараз у житті. Працюючи з дівчатками, я ламаю стереотипи, що не треба просто стояти співати. Певні рухи в такт музиці допомагають краще усвідомлювати її зміст.

До будь-якої дитини можна достукатися і дати їй зрозуміти, чи в правильному напрямку вона рухається. Крім уроків за фахом, це ще й уроки індивідуальності. Головне – ставлення до учня, загалом творче ставлення. Важливо не тільки навчити знаходити образ і формувати його, а й вкладати у нього душу. Важливий момент, коли діти перебувають у пошуку, а ти як учитель допомагаєш їм, даєш поштовх.

– Що у своїй роботі любите найбільше? Як практичний хормейстер як організовуєте роботу своїх колективів?
– Я дуже люблю свою роботу, своє училище, свої класи! Оце вже в мене третій кабінет. Роботу починаю з оформлення класу. У нинішньому сама навіть фарбувала стіни і стелю, покривала лаком паркет, трішки допомагали студенти. Серед обов’язкових речей, які завжди зі мною, портрет мого вчителя, фото із садиби Котляревського і картина «Граки прилетіли». Вона мандрує за мною ще з тих часів, як я тільки прийшла в училище. Атмосфера в приміщенні має надихати на творчість.
Веселка – знак, що поєднує нас із Богом, а веселкова доля – та ниточка, яка грає всіма кольорами райдуги, віщує гарну долю. Тому для свого першого ансамблю й обрала таку назву – «Веселкова доля». Я навіть сукенки для дівчат шила сама, потім почала робити їм українські вишиваночки, спіднички. Оскільки працюю з молоддю, то намагаюсь витримувати молодіжну форму.

Колективу вже сьомий рік пішов. Щороку він оновлюється начисто, адже випускники йдуть з училища, тому щороку починаємо майже з нуля. Але я стала розумнішою в цьому плані: зараз, коли в ансамблі студенти третіх-четвертих курсів, підключаю другий. Вони ще не виступають, але на репетиціях, виступах уловлюють атмосферу, манеру виконання. За рік навчаються і плавно входять в ансамбль.

Виконуємо твори акапельно, без супроводу, це чудові пісні легкого жанру, українські, російські… Наш колектив знають не лише на Полтавщині. Буквально наприкінці вересня отримали гран-прі Міжнародного конкурсу-фестивалю «Зірки ХХІ століття». Їхали на нього з певним острахом, адже колектив дуже юний, не має достатнього досвіду. Ні на що не претендували, просто хотіли спробувати свої сили. Слава Богу, показали достатній рівень, що надихнуло моїх дівчат, додало професіоналізму.

– Ваш другий колектив – антипод «Веселкової долі»?
– У хорошому значенні цього слова. Це змішаний народний хор, дорослий, чотириголосний, співає у народній манері – український самодіяльний хор «Жайвір» Полтавського управління ВАТ «Укрнафта». У нас тут різні учасники: від механіка до бухгалтера. Є жіночка, яка має академічний голос і виступає як солістка, в дуеті співає, а сама за фахом економіст. Практично всі не співають за нотами, зате мають гарну пам'ять. Головне – чути голос та інструмент. Наступного року цьому колективу буде 25. Співають українські народні пісні в обробках сучасних і несучасних композиторів. Ми бували на конкурсах і фестивалях регіонального та обласного значення. «Жайвір» також виїжджав на міжнародні конкурси в Туреччину в 2001 – 2002 роках, 2005-го їздили до Сербії, де стали лауреатами. На «Козацьких шляхах» отримали гран-прі. На міжнародному конкурсі «Самородки-2012», що проходив у Криму, відчули свою справжню силу. Конкурсанти були дуже «зубаті», а ми все одно здобули перше місце. Думаю, це завдяки курсу, якого постійно дотримуємося, – щороку хор має вивчити хоча б одну акапельну пісню. Таке виконання добре показує рівень професіоналізму.

– Улітку ви з «Жайвором» виступали на престижному хоровому конкурсі в Росії «Поющий мир» імені Юрія Фаліка. Як туди потрапили?
– Знайшли спонсора й поїхали на цей фестиваль. Він тривав з 2 по 9 серпня в Санкт-Петербурзі. Тільки приїхали і майже одразу провели репетицію в залі, де мав бути конкурс, потім були репетиції на місці відкриття, яке пройшло у соборі Петра і Павла. Я вже давно не відчувала радості співати без мікрофонів. Вони дуже часто псують те, над чим працюєш довгий час. Мікрофон дає штучний звук, не такого тембру, а на цьому конкурсі був тільки живий звук. Береш акорд – і він звучить ще кілька секунд, поступово згасає. Чекаєш, доки він повністю не затихне, і тільки потім продовжуєш. Таке можна відчути лише в церквах. В Україні немає жодного подібного залу, де було б таке звучання. Ми мали нагоду в заключний день виступити в Петербурзькій капелі, де посіли третє місце й одержали нагороди за наші гарні українські костюми. Таких ні в кого не було. Так, як нас, глядачі більше нікого не зустрічали. Дуже щасливі і досі під враженнями. Я думала спочатку, але нікому не говорила: «Боже, на що ми замахнулися?». Там же були майже всі професійні колективи з 15 країн. Але ж ми не гірші за інших. Були єдиним колективом, який вийшов у своєму національному вбранні та зі своїми традиційними інструментами.

– Творча робота забирає багато сил, звідки ж черпаєте натхнення для роботи, життя?
– Натхнення дає Господь Бог, можеш сприйняти – приймаєш. Він дає його не тільки мені, а й усім, хто не байдужий до мистецтва, хто себе якось реалізує, хто перебуває в пошуку. Завжди дякую Богові та Божій Матері, що вони почули мене, дали змогу знайти те, що я шукала. Головне, не забувати вчасно сказати спасибі. Люблю працювати в різних жанрах, з моїми вихованцями. Успіхи завжди має той, хто небайдужий, шукає щось нове, працює. З того, хто спочиває на лаврах, ніколи толку не буде. Є така особливість у нашої професії: або ти щось робиш, або відходь від справи. Вчасно піти зі сцени дуже важливо. Буває, люди переживають самі себе і своє мистецтво, і всі чекають на те, коли ця людина вже піде. Не хотіла б до цього дожити, воліла б бути затребуваною. Педагогом набагато довше, а от тим, хто виступає, виходить на сцену… Якось мій учитель у консерваторії сказав: «Чим ти мене сьогодні здивуєш?». А я йому: «Щоразу?» – і він мені: «Так». Для мене це було відкриттям. Я вперше тоді задумалась, що маю дивувати й аудиторію, і себе щоразу, а не задовольнятися досягнутим. Коли є крила, треба летіти, а якщо немає, то й не починайте.

– А як щодо Долі? Вірите у неї, у випадкові події, зустрічі, людей?
– Вірю і в Долю, і в Бога. Адже Він керує видимим нам і невидимим світом. У кожного є своя доля, і ніхто, крім Бога, не зможе її змінити. Після трагедії, що сталася в моїй сім’ї, почала розуміти: все те, що збувається і готує нам Доля, треба приймати як належне.

– Що найбільше цінуєте в людях, а що, навпаки, не сприймаєте категорично?
– Ціную порядність, відданість професії, дружбі, товариству, родині, близькість по духу. Для мене це близьке, особливо бачу ці якості у своїй родині. Не сприймаю зради, хамства, відмови від Бога. Не вибачаю тих, хто порушив Заповіді Божі. Адже нині часто убивають як не словом, так ділом.

– Вікторіє Леонідівно, ви майже весь час проводите то з учнями, то з колективами. А лишається час для себе, власного хобі?
– О, це питання досить складне (посміхається)! У юності, крім музики, захоплювалася різними видами мистецтва. З часом полюбила велосипедну їзду. Досить часто з родиною вибиралися на природу, гриби збирали. Нині життя «змінило» пріоритети. Років з десять допомагаю онкохворим діткам. Готую подарунки для них. Причому такі, щоб іграшка розвивала дитину, допомагала вчитися мислити. Також підтримую батьків у відділенні онкогематології, бо сама пройшла через це і знаю, наскільки морально тяжко справлятися з подібною ситуацією. Так вийшло, що бачила в житті багато дитячих страждань, що просто серце рветься! Тому співчуваю всім, хто має якесь горе.
Тетяна Лемешко, 04.12.2013, 16:001629
ПнВтСрЧтПтСбНд
1 2 3 4
5 6 7 8 9 10 11
12 13 14 15 16 17 18
19 20 21 22 23 24 25
26 27 28 29 30 31
<липень