24 червня 2019 • № 25 (1561)
Rss  

Павло Фефелов: Бажаю всім бути здоровими та чесними, адже саме це робить нас щасливими

Полтава завжди була й залишається спокійним та приємним містом для багатьох людей, які шукають своє пристанище. Вона стала другим домом для Павла Фефелова, який цього року відзначив своє 90-річчя. Павло Гаврилович народився в далекому селі Олема Лешуконського району Архангельської області Російської Федерації. Довгожитель розповів про те, як його життєвий шлях привів до Полтави і ким він тут став.

– Дитинство моє було непростим, – починає свою розповідь Павло Гаврилович. – Мій батько після громадянської війни повернувся в рідне село Олема. Він був комсомольцем, і його згодом обрали головою сільської ради, а дещо пізніше – до Лешуконської партійної районної організації. Так він до самої смерті був активним членом партії, а помер дуже рано – у 1932 році від туберкульозу легенів. Тоді мені було лише дев'ять років. Ми залишилися із трьома карбованцями у кишені після смерті батька. Ми – це я, старший брат Михайло, мама батька і моя мати. Жили тяжко, грошей не було. Мати пішла мити посуд у їдальню. А потім, закінчивши курси кухарів, стала старшим кухарем у цій же їдальні. Після смерті батька я пішов до школи. Закінчив її за вісім років. У дитинстві дуже любив музику і сказав мамі, що поїду в Архангельськ у музичне училище. Вона мені дозволила, і я не забарився. Коли мене прийняли, сказали, що маю непогані здібності. На жаль, устиг закінчити лише два курси за спеціальністю диригент. Потім почалася війна, і наше училище закрили, а учнів розпустили по домівках. Від дому до училища – 150км пішки тайгою, я подолав цей шлях рівно за дві доби. Через тиждень після мого повернення додому прийшла телеграма із військкомату: «Терміново з'явитися».

– То ви повернулися до Архангельська?
– Ні, мене «занесло» набагато далі. 20 серпня 1941 року мене призвали в армію і направили навчатися в Лепільське військове піхотне училище. Час тоді був тяжкий, люди помирали, і потрібно було поповнювати фронти. Ми жили в землянках, бо не було більше місця. Там ночували, а інший час проводили на вулиці – з нас робили солдатів. Узимку вмивалися зранку з ополонки, яку самі й робили. Потім у їдальню й на шикування. Ми постійно недоїдали, але розуміли: війна – це війна. У дитинстві я часто хворів, але під час навчання, незважаючи на умови та холод, не захворів жодного разу. Навчалися ми там півроку. 1 січня наступного року нас випустили. На нас уже чекали поїзди на фронт.

– Куди поїхали воювати?
– Ми поїхали на Волховський фронт. Холодно, багато снігу, і хоча у нас були буржуйки, але у вагоні все одно було холодно. Так ми їхали одну ніч. Там нас зустрів один полковник, який наказав знайти собі валянки та кожухи у землянках, що були у лісі. Я потрапив у бригаду Героя Радянського Союзу полковника Угрюмова. У моїй команді було четверо: командир і три лейтенанти. Через тиждень після прибуття ми вже йдемо по лісу на лінію оборони – бити німців. Прийшли, а там – яр, і ми з німцями по різні краї. Мого товариша Василя вбило першою ж міною, що прилетіла з фашистського боку. Ми далі пішли, але нас зустріло мінне поле, довелося йти – дороги назад не було. Це був дуже непростий фронт, нас більше били, ніж нам вдавалося виживати. Нам казали, що назустріч ідуть наші війська, але це було не зовсім так. Командуючий тієї армії полковник Ласов заблукав, і нам довелося власними силами пробиратися через це пекло. Мені випало пробути на фронті 16 днів. Нічого надзвичайного я не робив, просто воював за свою Батьківщину. В одному із боїв мене поранило. Пощастило, що вижив: куля увійшла у спину і вийшла з горла. Вона перебила нервові закінчення правої руки та легені. У госпіталі пролежав чотири місяці. Мене лікувала одна жінка, яка просто витягла з того світу.

– Після цього вас знову відправили на фронт?
– Ні, я поїхав у місто Грязовець Волгоградської області, у запасний полк. Мене призначили командиром кулеметного взводу, де я навчав «стариків» кулеметній справі. У січні 1944 року поїхав до Архангельська на чотиримісячні курси підвищення кваліфікації кулеметників. Після цього знову відбувся перерозподіл, і я потрапив у підрозділ по будівництву оборонних споруд поблизу озера Біломорського, де і пробув до кінця війни. Пізніше опинився у північному місті Петрозаводськ. Мене направили в селище за сто кілометрів від самого міста, де знаходився військкомат, у якому мені наказали працювати. Я не розумівся добре на цій роботі, але згодом звик і пропрацював тут п'ять років. Потім ще п'ять років пробув у Петрозаводську, працюючи у відділі, що займався обліком запасних полків. Після цього два роки навчався у школі офіцерів запасу, а після отримання атестату подав рапорт і поїхав у Ленінград навчатися в Академії тилу та транспорту. Закінчив її у 1958 році й отримав направлення в Золотоношу Черкаської області, куди і поїхав зі своєї дружиною.

Розкажіть про дружину: коли і як ви познайомилися?
– У 1945 році, коли закінчилась війна, мені дали відпустку і я поїхав до мами у рідне село. Там зустрівся зі старими друзями. Коли сиділи, мені захотілося пограти на гітарі, і один мій товариш порадив спитати у сусідки. Я прийшов до неї просити гітару, мовляв, хочемо потанцювати та поспівати, запросив її до нас. Вона як заспівала! Такий голосище! Я такого зроду не чув. Під мою «Циганочку» вона ще й станцювала. Цим вона остаточно мене закохала у себе. Звали її Ірина. Тоді я своїм друзям і сказав, що знайшов дружину. А вона, почувши це, каже: «Ти, певно, пожартував перед хлопцями, що я буду твоєю дружиною?». Я відповів їй, що наміри мої серйозні, і не збрехав. І от, коли все було обговорено, ми поїхали справляти весілля на мою батьківщину. Це був 1945 рік. Виявилося пізніше, що вона закінчила на відмінно курси бухгалтерів в Архангельську і її направили працювати до мене в село. Сама вона родом з України, але їх з родиною вислали в Росію. Ось так доля звела два життя в одне.

– Так чому ж після закінчення академії ви поїхали в Україну?
– У моєї Ірини був туберкульоз, і лікар сказав, що сприятливий клімат саме в Україні. Я поговорив зі своїм командувачем, і він мені дозволив поїхати у братню республіку. На той час там було багато наших. Він домовився зі штабом, і вже через тиждень ми приїхали на Черкащину, у Золотоношу. Я був начальником групи в артилерійській дивізії. Там прожили два роки, поки всю нашу дивізію не направили в інше місце. Залишився лише один полк, з яким я прослужив там ще чотири роки. Одного разу до нас приїхав генерал-майор з Полтавського ракетного училища, з яким я був знайомий. Він мені й запропонував переїхати до обласного центру. Згодом звільнилася посада заступника начальника училища. На той час я був підполковником, і рада командувачів вирішила, що впораюся з таким завданням. Ми приїхали сюди в 1966 році, і я прослужив заступником начальника до 1969 року, а потім звільнився у запас. У 1980 році наказом Міністерства оборони мені присвоїли звання полковника.

– Чим ви займалися після звільнення у запас?
– Мені потрібна була якась робота, Пішов працювати на посаду інженера в Полтавський кооперативний інститут (нині це Полтавський університет економіки і торгівлі). Згодом, коли всі виші створювали кафедри оборони та медичної підготовки, я на цю кафедру і пішов викладачем. Потім став старшим викладачем, пропрацював 15 років до 1995-го. Був дуже задоволений цією роботою. Після важких стосунків у армії тут було людське ставлення, нормальні взаємини з людьми. Коли вийшов на пенсію, займався риболовлею, яку дуже люблю. Сидиш, дивишся на вудку, а все інше забувається. Завжди дотримувався здорового способу життя. Вранці обов'язкова зарядка, не п'ю, не курю. Загалом вважаю, що прожив життя не дарма. У мене є і чесність, і працьовитість. Студенти до мене ставилися добре. Часто привозив їм подарунки. Буває, навіть зараз іноді зателефонують, вітають зі святами. Працюючи з молодими, ніби сам молодшав. Нині починаю сліпнути, сил усе меншає, але завжди з радістю проживаю кожний новий день.

– Що б ви побажали сучасній молоді?
– Бажаю залишатися здоровими та чесними, адже саме це робить нас щасливими. Чесність допомагає психічному здоров'ю, а воно у відповідь – бути здоровим і фізично. Бажаю юнакам та дівчатам бути добрими одне до одного та до старших, пам'ятати історію та поважати її. Також сподіваюся, що всі, кому ще слід народитися на цьому світі, ніколи не побачать війни, бо це справді страшно…
Володимир Оніщенко, 25.12.2013, 14:13825
ПнВтСрЧтПтСбНд
1 2
3 4 5 6 7 8 9
10 11 12 13 14 15 16
17 18 19 20 21 22 23
24 25 26 27 28 29 30
<травень