21 серпня 2019 • № 33 (1569)
Rss  

Його знали під псевдонімом Сивенький

Володимир Самійленко увійшов в історію української літератури не лише як лірик, перекладач, блискучий гуморист і сатирик, фейлетоніст і драматург, а й передусім як патріот. Адже в якому б жанрі не працював, про що б не писав, у його творах завжди відчувалася любов до Батьківщини, уболівання за долю свого народу.

Син поміщика і кріпачки

Він з'явився на світ 3 лютого 1864 року в селі Великі Сорочинці Миргородського повіту в «убогій селянській хаті», як напише пізніше в «Автобіографії» (на жаль, так і незакінченій) сам Самійленко. Батько – місцевий поміщик Іван Лисевич, однак Володимир був його… позашлюбним сином, тож і одержав прізвище матері – колишньої кріпачки Олександри Кіндратівни Самійленко. Вона була донькою відомих в окрузі музикантів-кріпаків, але й після ліквідації кріпацтва змушена була найнятися на роботу до тих же Лисевичів. Дізнавшись, що дівчина вагітна, 40-річний панич швиденько відправив її подалі з очей – до батьків у Сорочинці. За тодішніми російськими законами, Володимира «приписали» до селянського стану, а сам Лисевич долею сина більше не опікувався. І важко сказати, як би вона склалася, коли б не допомога й підтримка приятеля родини Гоголів, дворянина Олексія Трохимовського (у хаті батьків якого, до речі, народився і сам Микола Гоголь). Завдяки турботам Трохимовського Володимир навчався й у місцевого дяка, і в Миргородській початковій школі, а 11-річним хлопця відправили до Полтави, де він закінчив класичну гімназію.

Після цього Володимир вступає на історико-філологічний факультет Київського університету. Тут він прослухав повний курс, але диплома так і не одержав, оскільки державних іспитів не складав. Кажуть, юнак дещо розчарувався в навчанні, а деякі предмети, які були обов'язковими для «штудіювання», викликали у нього відверту відразу. Та й загальна атмо-сфера, що панувала на той час у стінах цього закладу, де навіть окремі професори не визнавали української мови, викликала протест і обурення в душі молодого патріота. Хай там як, а з університету він вийшов, маючи на руках лише свідоцтво про закінчення восьми семестрів. Тому й не міг влаштуватися на «нормальну» роботу за спеціальністю. Деякий час перебивався випадковими заробітками, працював навіть телеграфістом у Києві, канцеляристом Чернігівської та Миргородської земських управ. З 1905 року – знову в Києві, де працює в редакціях газет «Громадська Думка», «Рада», «Шершень»… Однак і тут його постійно супроводжували матеріальні нестатки, доводилося страждати й від цензури, тож зрештою Самійленко склав відповідні іспити і відкрив нотаріальну контору в містечку Добрянці Чернігівської губернії, сподіваючись на те, що зможе нарешті сам собі бути господарем і зайнятися літературною творчістю.

Слово «Україна» було жахом для цензорів

Ще навчаючись в університеті, Самійленко долучився до української справи. Товаришував з Миколою Міхновським та іншими членами «Братства Тарасівців». Це згодом привело його і до літературного гуртка «Плеяда», яким опікувалися Микола Лисенко, Олена Пчілка, активну участь брала в ньому і Леся Українка. «Плеядівці» поставили собі за мету поширення кращих надбань світової літератури українською мовою, тож Самійленко з ентузіазмом узявся за переклади Данте, п'єс Мольєра й Бомарше, поезій Байрона. Пізніше перекладав він українською й «Іліаду» Гомера, поезії Пушкіна, Жуковського, ранні твори свого земляка Гоголя, українська тематика яких була особливо близькою Самійленку. Цікаво, що перекладав він винятково з оригіналів, адже син колишньої кріпачки знав десять іноземних мов!

Меморіальна дошка на приміщенні Чернігівської ОДА.
Спроби ж видати щось «своє» постійно наражалися на царську цензуру. Так, коли ще студентом він задумав видрукувати збірку власних поезій, то з майже трьох десятків віршів цензура «забракувала» понад третину! Власне, це були всі вірші, де згадувалося бодай слово «Україна». Тому свої патріотичні твори Самійленку здебільшого доводилося друкувати в «зарубіжних» на той час виданнях, що виходили в Галичині: у львівській газеті «Зоря», журналі «Правда», альманасі «Ватра»… За цими публікаціями на поета й звернув увагу Іван Франко, оцінивши не лише патріотичний порив Самійленка, а і його неабиякий літературний хист. Тож разом з Михайлом Мочульським він уклав з надрукованих і недрукованих віршів поета збірку «Україні», яка 1906 року вийшла у Львові з передмовою самого Франка. А от на батьківщині ці твори якщо й публікувалися у якихось «не дуже примітних» виданнях, то під псевдонімом Сивенький.

Михайло Коцюбинський, Василь Стефаник, Олена Пчілка, Леся Українка, Михайло Старицький, Гнат Хоткевич та Володимир Самійленко після відкриття у Полтаві пам'ятника Івану Котляревському (1903 р.).
У Добрянці Самійленко прожив до 1917 року. Там і застала його революція. Звісно, нотаріуси вже більше нікому не були потрібні, і чоловік знову повертається до Києва. Але й, здавалося б, своя, українська влада поставилася до Самійленка не кращим чином. Людину непересічного таланту і величезних здібностей, знавця, як уже згадувалося, десяти мов використовували на посадах діловода у міністерствах освіти і фінансів УНР з такою мізерною зарплатнею, аби чоловік лишень не помер від голоду. Усі, хто бачив у той час Самійленка, звертали увагу, що вигляд він мав нужденний – у старому одязі, якийсь «немов прибитий», а жити мусив у монастирі. У 1920 році з урядом УНР емігрував до Галичини, окупованої Польщею. Там теж жив у нестатках, поховав двох своїх доньок, сам дуже хворів. Через чотири роки Самійленку на його прохання дозволили повернутися в Україну, у Києві він отримав посаду редактора у видавництві художньої літератури. За кілька місяців до смерті взявся за написання власної автобіографії, але так і не встиг її закінчити: останній рядок було написано 12 серпня 1925 року. Поховали Володимира Івановича в Боярці під Києвом.

Ці твори сучасні й тепер

Володимир Самійленко залишив по собі багату літературну спадщину. На жаль, вона мало відома сучасному читачеві. Адже навіть за радянських часів було видано лише його «Вибрані твори» (1926) і «Твори у двох томах» (1958).

Загалом же ця спадщина настільки різноманітна і різножанрова, що митця навіть важко уявити в прокрустовому ложі усталених стереотипів української літератури. Тут і пейзажна та інтимна лірика, як-от цикли віршів «Весна», «Сонети», «Її в дорогу виряджали», «Вечірня пісня» (деякі з цих творів стали, до речі, піснями, які вважаються народними). Тут і драматургія на історичну тематику – «Маруся Чураївна» (1896), «У Гайхан-Бея» (1917), і п'єси «на злобу дня», серед яких – «Драма без горілки» (1895), «Дядькова хвороба» (1896).

У багатьох творах Самійленко повертається й до ролі в суспільному житті мистецтва загалом і митця зокрема: «Пісня», «Елегії», «Орел», «Не вмре поезія». А прикладом служіння народові для нього самого завжди був Великий Кобзар, постаті якого присвячений і цикл віршів «Вінок Тарасові Шевченку» та інші твори.

А ще поета вважали сатириком від Бога. Однак у своїх творах він засуджував не лише самодержавство, шовінізм, а й продажність, ура-патріотизм. Варто згадати його віршовані памфлети «Собаки», «Ельдорадо» (1886), «Як то весело жить на Вкраїні» (1886), «Мудрий кравець» (1905), «Невдячний кінь», «Дума-цяця», «Міністерська пісня», «Новий лад». (1906).

Слова його віршів напрочуд актуально звучать і нині. Навіть у ці дні:

О свободо! В ім'я
найсвятіше твоє
В серці вбили ми все,
що найкращого є,
І в нестямі звертаєм
до тебе, богине,
Тільки дике ревіння звірине...
Віталій Скобельський, 07.02.2014, 02:021805
ПнВтСрЧтПтСбНд
1 2 3 4
5 6 7 8 9 10 11
12 13 14 15 16 17 18
19 20 21 22 23 24 25
26 27 28 29 30 31
<липень