11 грудня 2018 • № 49 (1533)
Rss  

Син землі, він знав, що таке війна...

До 90-річчя від дня народження Федора Моргуна, який дав свою відповідь Путіну.

Федір Моргун – видатний державний діяч, агроном, доктор сільськогосподарських наук, еколог, перший міністр з охорони природи СРСР, академік УААН, фронтовик, письменник. Він – колишній керівник Полтавщини: на посаді першого секретаря обкому КПУ працював з 1973-го по 1988 рік. У липні 2008 року трагічно загинув в автокатастрофі на 85-му році життя.

Та Федір Моргун залишив після себе велику наукову й історико-публіцистичну спадщину, серед якої і книги «Задовго до салютів. Правда про генерала Кирпоноса» (1994 р.), «Безсмертна душа України» (1994 р., 1995 р.), «Переорані покоління» (1998 р., 1999 р., 2001 р.), «Прокляття війні. Слідами сфальсифікованої історії» (2001 р., 2004 р., 2005 р.), «Хто і де зірвав бліцкриг?» (2006 р.), «Сталінсько-гітлерівський геноцид українського народу: факти і наслідки» (2007 р., 2008 р., 2010 р.). Остання перевидавалася п’ять разів, зокрема й під егідою Українського інституту національної пам’яті.

Президент Росії Володимир Путін неодноразово повторював, що «Россия победила бы и без Украины…». Відповідь на цю псевдоісторичну сентенцію Федір Моргун давно дав у своїй книзі «Сталінсько-гітлерівський геноцид українського народу: факти і наслідки».

Найбільша битва Другої світової війни – між Києвом і Лубнами – обеззброює Гітлера на Московському напрямі

У ставці Гітлера думки розділилися. Багато генералів і сам фюрер вважали, що на цьому етапі бліцкригу треба здійснити перегрупування військ, розгромити армію Кирпоноса й оволодіти Києвом. Фельдмаршал фон Бок, а особливо генерал-полковник Гудеріан, навпаки, категорично наполягали на більш рішучому наступі на столицю Радянського Союзу. Головне командування сухопутної армії всіма засобами прагнуло, використовуючи активну підтримку Йодля, переконати Гітлера в помилковості його думки. Йодль переконував, що «порівняно з найважливішою метою – захопленням Москви – уся решта доволі заманливих оперативних можливостей сусідніх груп армій відходить на задній план». Він пропонував зробити наприкінці серпня загальний наступ на Москву, маючи польові армії в центрі, а танкові групи – на крилах.

Маршал Якубовський, колишній заступник міністра оборони СРСР і депутат Верховної Ради СРСР від Полтавської області, розповідав цікавий факт, який повідав йому один із воєначальників Німецької Демократичної Республіки, що служив у війну в штабі Гудеріана, який нібито навіть заявив фон Боку, що за жодних обставин він свої танки з Московського напряму не зніме. Про це стало відомо Гітлеру.

У зв’язку з цим Гудеріана викликали до Гітлера, але і тут генерал дотримувався свого переконання. Фюрер дійшов до істерики. Кричав, тупав ногами, загрожував розжалуванням і зняттям з посади. Після цього Гудеріан здався і запевнив фюрера, що поставлене завдання виконає.

Незабаром на південь з гуркотом помчали панцирні дивізії, німецькі танки, тягачі з гарматами й автомобілі, що рушили потужними колонами дорогами Брянщини, Чернігівщини, Сумщини. Частини Червоної Армії, завданням яких було розгромити Гудеріана, були розбиті й розпорошені. За декілька днів захопили багато територій, а незабаром і Чернігів, Бахмач, Ніжин, Конотоп, розташовані на найважливіших залізницях, що поставляли військам Київського угрупування зброю, боєприпаси, пальне й вивозили в тилові госпіталі десятки тисяч поранених бійців і сотні тисяч цивільного населення.

Кирпонос і його штаб одразу ж оцінили навислу загрозу і шифровкою звернулися до Сталіна, щоб урятувати армії, відступивши з Києва. Верховний Головнокомандувач назвав Кирпоноса боягузом і панікером, заборонив і думати про відступ, вимагав насмерть стояти на зайнятих рубежах правого берега Дніпра. Через декілька днів німецькі танки захопили Ромни і Лохвицю. Залишалося лише 40 кілометрів до старовинного міста Лубни, через яке проходила єдина, що залишилася, залізниця у східному напрямку. Кирпонос знову звертається до Сталіна дозволити здати столицю України, вивести війська у бік Полтави й Харкова і зайняти оборону на річці Псел. Його знову, але з ще більшим цинізмом, звинувачують у панікерстві і забороняють відступати.

А тим часом танкові армади генерал-полковника Клейста форсували Дніпро в районі Кременчука і, розбиваючи наші досить слабкі заслони, рушили через Глобине, Семенівку, Хорол на північ, назустріч Гудеріану, щоб замкнути кільце в Лубнах і Лохвиці.

Це вже була смертельна загроза, і Кирпонос утретє просить дозволу відступити на схід. У цій останній телеграмі Сталіну він і його штаб із усією прямотою чесних воїнів переконують, якими страшними будуть наслідки оточення. Адже армії перестануть отримувати пальне і боєприпаси, сотні тисяч поранених не можна буде відправити в госпіталі.

Цей документ не можна читати без валідолу. Але Сталін знову забороняє, принижує й ображає. Нині вже є багато документів, які підтверджують, що в ті дні зі Ставки одна за одною в штаб Південно-Західного фронту надходили директиви: «Будь-що утримувати Київ!», «Київ не залишати і мостів не підривати!». Однак фатальний час настав. У лічені дні й години танкісти Гудеріана з півночі, а Клейста з півдня увірвалися до Лубен і Лохвиці. Клітка зачинилася 15 вересня. А наші ж війська через злочинну безвідповідальність Сталіна і раболіпство перед ним Генштабу не лише в цей трагічний день, а ще шість діб – до 21 вересня – перебували в Києві.

Київ був охоплений кільцем протитанкових ровів, окопів, траншей, бліндажів тощо. Сотні тисяч киян добровільно йшли в народне ополчення. Війська Червоної Армії й ополченці стояли насмерть 70 днів. Цей героїчний захист зробив багато. Але Сталін і Верховне головнокомандування так і не зрозуміли (або вдавали, що не зрозуміли) того, що було зрозуміло Кирпоносу і його штабу: до яких наслідків призведе з’єднання танкових армад Гудеріана і Клейста в глибокому тилу військ Кирпоноса. Ішла страшна Вітчизняна – тут, очевидно, буде правильним визначення Всенародна, – війна. Питання стояло про порятунок цілої держави і народу, і що більшими були втрати військ у певній битві, на певному фронті, то все менше й менше залишалося шансів вистояти, вціліти.

Тільки-но танкові війська Гудеріана з’явилися на півночі, а до них із півдня, успішно форсувавши Дніпро, помчали танкісти Клейста, стало абсолютно зрозуміло, що настав кінець боям за Київ. Ставка зобов’язана була знати, що їй нічим протистояти Гудеріану і Клейсту. Основні сили Кирпоноса розміщувалися на правому березі Дніпра, вони тримали фронт більш ніж за 200 кілометрів на захід від Лубен, куди прагнули головні німецькі танкові армії.

Німці програли війну 1941 року в Україні

Учасник тих грізних боїв, двічі Герой Радянського Союзу генерал-лейтенант артилерії В. Петров у своїй книзі «Минуле з нами» пише: «Гітлерівське командування, призупинивши наступ на головному стратегічному – Московському – напрямі, кинуло проти військ Південно-Західного фронту на допомогу групі армій «Південь» близько половини сил групи армій «Центр». У результаті зустрічних ударів, завданих 2-ю танковою групою з півночі і 1-ю – з півдня, противникові вдалося оточити наші війська.
У районі між Києвом і рубежем річки Сули розгорнулася грандіозна битва, що тривала безперервно понад місяць. У ній брало участь майже півтора мільйона солдатів, близько половини всіх танкових з’єднань противника, що були на Східному фронті, велика кількість артилерійських і авіаційних частин. Генерал Михайло Кирпонос відмовився покинути оточених воїнів на літаку і загинув у бою 20 вересня 1941 року у Шумейковому урочищі біля Лохвиці.

Гудеріан, цей найбільший на той час знавець танкового бою, добре розумів обстановку, у якій перебували німецькі війська, що вторглися в нашу країну, і його армія також. Від Лубен і Лохвиці, де опинилися всі його танки й автомобілі обслуговування, до Москви – близько тисячі кілометрів, а не 340, як у липні було від Смоленська. А на порі, вважай, жовтень, коли вже і день став коротшим, і ніч – довшою, і похолодало. Ось-ось підуть затяжні осінні дощі, а там – і сувора зима.

Зібравши своїх підлеглих командирів і вислухавши їхні доповіді, Гудеріан із сумом констатував, що в його колонах залишилася лише половина танків із тих, що рвонули після Смоленська на південь. Половина була знищена військами Кирпоноса у важких боях у київському котлі. Та й ті, що залишилися на ходу, були зношені, багато танкістів загинули або дістали поранення. На той час німці на Східному фронті втратили 117 тисяч убитими і 409647 солдатів і офіцерів пораненими. Передчуваючи ще тяжчі проблеми в майбутньому, Гудеріан віддав наказ негайно вийти з боїв за остаточне знищення оточених (у Рундштедта були свої війська, серед них і знаменита 6-та армія Рейхенау, якою пізніше командував Паулюс) і оперативно готуватися до походу на Москву. Уже 30 вересня з району Лубен він розпочав наступ, який урешті-решт виявився для нього фатальним і останнім.

Шлях на північ пролягав через Полтавську, Сумську, Брянську, Бєлгородську, Курську, Орловську, Тульську області, а далі – Москва. На всіх величезних просторах цих областей багато річок, крутих балок, глибоких ярів, широких прирічкових заболочених долин. Єдина надійна дорога: Бєлгород – Курськ – Орел – Тула – Москва. Але вона до останнього часу майже всюди була в наших руках.

Німецька техніка опинилася у неймовірно скрутних умовах бездоріжжя. Та і нашим військам теж було нелегко. Але ми, відступаючи, тепер уже не поводилися так безглуздо і безвідповідально, як у червні та липні, залишаючи цілісінькими мости через Буг, Німан та інші ріки. Тепер наші сапери акуратно підривали всі переправи, мінували дороги і залишали їх після себе непроїжджими. Німецька техніка буксувала, грузнучи в багнюці до самого днища. Боєприпасів Гітлер приготував достатньо, але підвезти їх до наступаючих військ у жовтні й листопаді часто було неможливо.

«Насправді ж війська загрузли в багнюці й мають бути задоволені тим, що за допомогою тягачів їм якось удається забезпечити доставку продовольства», – це записав Гальдер 5 листопада 1941 року.

Попри все танки Гудеріана доповзли до Тули і майже оточили її. Тулу штурмували. Та штурм був відбитий. Місто встояло, а Гудеріана Гітлер зняв із посади і відправив на пенсію. Така ж доля спіткала головнокомандуючого групою армій «Центр» генерал-фельдмаршала фон Бока, генерала армії Гепнера і багатьох інших воєначальників – за поразки, яких завдала їм Червона Армія в грудні, відігнавши окупантів далеко від Москви і визволивши велику територію.

У своїй книзі «Записки солдата» Гудеріан докладно доводить, що Другу світову війну німці програли 1941 року під Києвом. Категорична вимога – відмовитися від походу на Москву в липні, після взяття Смоленська, і спрямувати танки Гудеріана в обхід Києва – була фатальною помилкою Гітлера. Між Смоленськом і Москвою радянський Генштаб не мав надійної оборони. Тут були окремі розрізнені військові частини, які, як упевнено вважав Гудеріан, не змогли б стримати його натиску.

Для завершення цієї історичної полеміки Путін – Моргун, зробити висновки з якої довіряємо читачеві, наведемо останні рядки з розділу «Дорога ложка до обіду», у якій Федір Моргун дає оцінку ролі основних учасників Другої світової війни, зокрема допомозі союзників з антигітлерівської коаліції: «...Якби армії Кирпоноса не затримали німців біля Києва, то крах міг би статися наприкінці осені, і тоді б нам допомога союзників не зарадила. Та оскільки вистояти в 1941 році Червоній Армії вдалося, а американці здійснили подвиг біля Мідуею (розбили могутній японський авіаносний флот), то все відбулося так, як відбулося, але втрати наші, хоча й величезні, могли б бути просто катастрофічними.

(З книги Федора Моргуна «Сталінсько-гітлерівський геноцид українського народу: факти і наслідки»)

Отже, на боці Путіна – короткочасна політична кон’юнктура, на боці Моргуна – наша вічна Перемога, героїзм у Великій Вітчизняній війні представників усіх республік СРСР, серед яких саме Україна й українці стали першою серйозною перепоною на шляху ворога.
Наталія Вісич, 28.05.2014, 14:29986
ПнВтСрЧтПтСбНд
1 2
3 4 5 6 7 8 9
10 11 12 13 14 15 16
17 18 19 20 21 22 23
24 25 26 27 28 29 30
31
<листопад