26 серпня 2019 • № 34 (1570)
Rss  

Фотографія: мистецтво, професія, хобі

Цими днями в усьому світі відзначали День фотографа. Незважаючи на міжнародний і давній статус свята, багато фотографів про нього не знають або просто не пригадують точної дати. Можливо, «майстрам об'єктива» ніколи зважати на такі речі, а може, навіть професіонали вважають свою справу мистецтвом і не люблять професійних свят. Про свій професійний шлях, робочі курйози і погляд на сучасне фотомистецтво ми запитали в тих, хто провів не один рік із фотоапаратом у руках.

Анатолій Улицький: «Щоб зробити гарний кадр, потрібно вміти опинитись у правильному місці в правильний час»

Фотокореспондент газет «Вечірня Полтава» і «Полтавський вісник». Займається фотографією з 1959 року, професійно знімає майже десять років. Каже: «Хоч зараз і не працюю, проте на будь-які події з фотоапаратом ходжу, як і раніше, без фотографії не можу». Крім репортажного жанру, захоплюється портретами. Перший фотоапарат – «Зоркий».

– Із чого почалося ваше захоплення фотографією?
– Початок цього захоплення у мене був символічним: перший фотоапарат купив з першої зарплати, – пригадує Анатолій Улицький. – Пам'ятаю, як зараз: це був «Зоркий» із об'єктивом, який складався. Нині про них уже мало хто пам'ятає, але для того часу це був зовсім непоганий варіант.

Після цього професійне життя складалося по-різному, але у вільний час намагався не розлучатися із камерою. Про те, щоб піти працювати фотокореспондентом, я задумався тільки, коли вийшов на пенсію. Подумав: чому б і ні? Ще не старий, 56 років (пішов я рано, оскільки працював електрозварником), сили і здоров'я є, що ще робити?

Почав працювати у «Вечірній Полтаві», згодом перейшов до «Полтавського вісника». Велику роль у цьому виборі зіграло те, що тоді в «Вечірці» не було своєї фотолабораторії. А це були не жарти: щоб надрукувати одне фото, потрібна була власна фотолабораторія та реактиви. Прибігаєш зі зйомки додому – і відразу починається: темна кімната, проявник, фіксаж, сушіння плівки. На кожному етапі контролюєш час, концентрацію розчинів, загалом процес займав близько години. А це все відбувалося в моїй квартирі, на Алмазному: і від редакції далеко, і завдання в різних частинах міста. Якщо зйомка була терміновою, ризикував не встигнути.

Полтавський коровай.
Щоправда, розповів Анатолій Улицький, у «Полтавському віснику» фотолабораторія також була не в приміщенні редакції (тоді «ПВ» знаходився біля будівлі ОДА). Лабораторію прилаштували у підвалі міської ради, і якщо фотографам випадали термінові завдання, наприклад футбольний матч, вони прискорювали проявку як могли: кілька разів виходили сушити плівку на ґанок.

– Не так давно багато суперечок викликав перехід від плівки до «цифри». Що він дав фотографам і аматорам, чи «не розлінив» людей?
– Думаю, що цифровий фотоапарат для журналіста – величезний прогрес. Адже часто бувало: на завдання вийшов із плівкою однієї чутливості, для денних умов, а тут ситуація раптово змінюється, потрібен кадр у приміщенні, а там темно. Хоч носи два фотоапарати з різними плівками. Нині тільки позаздрити можна сучасним фотокорам: зручно, оперативно.

Хоча зараз знімати стали інакше. Раніше, особливо коли кольорова плівка тільки з'явилася і була дорогою, потрібно було постійно стежити за тим, скільки кадрів лишилося, чекати правильного моменту, навіть трохи розвивати інтуїцію, щоб передбачати розвиток подій і робити менше зайвих кадрів. А тепер фотографи, особливо початківці, часто ставлять серійну зйомку і роблять по 100-200 кадрів: мовляв, щось та й вийде.

Не було раніше і фотошопу, комп'ютери при обробці фотографій не використовувалися. «Зайвих» людей із кадру прибирали, затуляючи їх папірцями на етапі друкування фотографії. А от коли потрібен був колаж, навпаки, сиділи з ножицями. Було складно, тому фотографу треба було більше думати.

Зараз багатьом не вистачає знань із основ композиції, правил побудови кадру. А хороша фотографія має бути такою, щоб глядач із першого погляду бачив головну деталь і розумів, що діється на фото.

– Чим подобається вам робота фотокореспондента і чому продовжуєте знімати досі?
– Вона цікава своєю непередбачуваністю. Дуже точно це підмічено у виразі «у фотографа повинні бути сильні ноги та міцна шия», адже ніколи не знаєш, на яке завдання вирушиш завтра. Також люблю її за те, що встигаєш побачити багато цікавого. Наприклад, колись до Полтави приїздив міністр державного рівня. Після якогось засідання він вийшов на площу перед ОДА поспілкуватися з людьми: його обступили з усіх боків, почали про щось розпитувати. Одна жінка пробилася до нього зовсім близько і почала йому щось емоційно розповідати. Він нахилив голову, щоб краще її чути, – слухає. А я бачу цю сценку через об'єктив, без зайвих деталей, і подумки сміюся: у кадрі виходить, ніби сувора вчителька сварить високого старшокласника, а він насупився, опустив голову і лише киває винувато, і на міністра він уже зовсім не схожий.

Траплялись і неприємні моменти. Колись знімав на ринку, а поряд цигани обманули чоловіка на якихось азартних іграх. Він почав обурюватись, а тут я з камерою, вирішив вловити цікавий кадр. Тут уже обурилися цигани – насилу від них відбився, пощастило, що поряд були міліціонери. Та хоч там як, але я досі не можу без цієї роботи: вона тримає в тонусі.

Віктор Матосов: «Художнє фото має «зачіпляти» душу людини з першого погляду»

Голова Полтавської обласної організації Національної спілки фотохудожників України, працював фотокореспондентом обласної газети «Довір'я». Організатор багатьох міських фотовиставок. Перший фотоапарат – «Смена».

– Як ви познайомилися з фотографією? Які перші спогади?
– Пам'ятаю, як друг у ванній проявляв плівку: майже в темряві, світила тільки одна червона лампа. Та картина справила на мене неабияке враження, пам'ятаю її досі. Звісно, я зацікавився, випросив у друга фотоапарат познімати, зіпсував його, знайшов гроші, відремонтував у годинникаря, віддав назад. Це було ще в сьомому класі, а господар того фотоапарата, до речі, про той випадок не знає й сьогодні.

Вірні друзі.
Потім фотографував для друзів, однокласників, а у 1980-х роках почав працювати у фотоклубі, який тоді був у приміщенні нинішньої філармонії. Там познайомився з багатьма цікавими людьми, з ними почали робити й перші фотовиставки. У 1991 році я зібрав першу серйозну виставку в Художньому салоні. Досі дивуюсь, як упорався з підготовкою: фотографій багато, для кожної потрібна рама, усе необхідно правильно скомпонувати.

– У ті ж часи в Полтаві з'явилося власне відділення спілки фотохудожників, так?
– 1992 року зорганізувалася спілка фотохудожників, а 1994 року я очолив Полтавське обласне відділення. Уже майже 20 років там працюю, незабаром у спілки ювілей.

– Як тоді розвивався фотолюбительський рух і який він у Полтаві сьогодні?
– Діяльність тоді була дуже активна, за рік ми у спілці проводили до 20 виставок. Відчувалося творче піднесення, багатьом було цікаво експериментувати, створювати щось таке, чого раніше не робили. Активна робота тривала до 2002 року, потім у діяльності була перерва, але ми відновили роботу, і нині стараємося проводити не менше десяти виставок на рік. Наприклад, виставляли зарубіжних фотографів: англійських, австрійських, німецьких, російських. Нині у спілці близько 13 чоловік.

Сьогодні у нас в області працюють два фотоклуби: один у Миргороді, другий у Лубнах. У Полтаві теж є такий, але функціонує в інтернет-варіанті: нам поки не щастить із приміщенням, кілька разів виділяли, але воно не підходило для роботи. Зараз є певний спад у роботі, проте рух іде, наші виставки можна побачити в Будинку профспілок.

– А як щодо молодої зміни?
– Молодих фотографів сьогодні у спілці небагато, більшість із них зайняті заробітками. Вони займаються своєю справою, і мені здається, їм не дуже цікаво об'єднуватись у клуби. Молоді таланти в Полтаві «змінили прописку» і роботи свої виставляють переважно в інтернеті. Загалом Полтава сьогодні нарівні з іншими містами, нам є що показати, хоча зараз фотографія добре розвинена у Львові, Рівному, там проходять міжнародні виставки фотомистецтва.

– Вам часто доводиться займатися організацією виставок: що потрібно знати, щоб глядачам вона сподобалась?
– Виставка – сама по собі мистецтво, потрібно вміти сумістити фотографії, щоб вони гармоніювали між собою або розповідали якусь історію. Фотовиставка – як книга. Якщо роз'єднати і перемішати сторінки, читати її вже не вийде, так само і на фотовиставці. Щоразу ми думаємо, як досягти гармонії, радимося і сперечаємося з фотографами, іноді можна компонувати кілька фотографій близько години, а іноді вони всі стають одразу. Творчий процес у нас триває і після того, як фотографія вже надрукована. Думаю, хоч нині і є невеликий спад, але полтавські фотографи ще не раз здивують полтавців своїми роботами.
Сергій Лещенко, 29.07.2014, 13:381449
ПнВтСрЧтПтСбНд
1 2 3 4
5 6 7 8 9 10 11
12 13 14 15 16 17 18
19 20 21 22 23 24 25
26 27 28 29 30 31
<липень