18 березня 2019 • № 11 (1547)
Rss  

Рік Тараса Шевченка в Україні: До якого коріння веде гілочка роду?

Родоводом полтавки Катерини Калініченко зацікавилися працівники Шевченківського національного заповідника в Каневі.

…Майже два роки тому нарешті збулася давня мрія старости хору «Полтавські піснярі» Катерини Калініченко, котра до заміжжя носила прізвище Шевченко: вона побувала в Каневі, де все пронизане величним духом її геніального однофамільця. Там Катерина Андріївна поспілкувалася з науковими співробітниками Шевченківського національного заповідника і показала їм фото свого діда, Федота Дмитровича. Може, збіг обставин, але дід, на їхню думку, був досить схожим на Тараса Шевченка. Та й мешкав недалеко від місць, де народився і виріс Великий Кобзар. Тож науковці дійшли попереднього висновку, що ця полтавка цілком може бути з нащадків когось по материнській лінії Тараса. «А ще з оповідей діда Федота було відомо, що хтось із наших предків так, як і дід матері Тараса, був опришком, побратимом Олекси Довбуша», – говорить пані Катерина.

Катерина Калініченко (у дівоцтві – Шевченко).
А поки наука доходить якогось висновку, просимо пані Катерину розповісти про свою сім’ю і поділитися думками щодо родинного дерева.
– Моє дитинство минуло в селі Землянки Глобинського району, але моя бабуся, батькова мати, яка переїхала з родиною на Полтавщину з-за Дніпра, розповідала, що, живучи на Кіровоградщині, знала багатьох родичів-Шевченків по чоловіку, Федоту Дмитровичу. І на її думку, чоловік таки схожий на Тараса Шевченка, а я – на свого батька – сина діда Федота. До того ж відомо, що Тарас Григорович мав багато прародичів і нащадків по обох лініях спорідненості. Можливо, і справді моє дівоче прізвище – Шевченко – не випадкове?..

– А як ставилися до творчості Великого Кобзаря у вашій родині?
– Дуже трепетно. Навіть «Кобзар» мав «сімейний» вигляд: декілька улюблених творів були переписані власноруч батьком дрібними «друкованими» буквами в товстий загальний зошит, де були ще й українські пісні. Цей зошит завжди у нас зберігався серед документів, та, на жаль, із часом його частина, саме з «Кобзарем», і мої загальні зошити зі студентськими творами зникли. І тоді я вишила панно з портретом Кобзаря – щоб не переривалася ниточка батьківської пам’яті. Ця річ завжди нагадує про нашу, якщо, можливо, і не генетичну, але духовну – це точно! – причетність до прізвища Шевченко. Тож мрію ще раз вишити «Заповіт» – розміром від підлоги до стелі, з усіма словами вірша.

Пані Катерина охоче розповідає про свою родину, маму, яка за що не бралася – завжди все доводила до пуття. Напевне, пішла у свого батька, який був ще й пічником, і чоботарем, і столяром.

Федот Дмитрович Швець-Шевченко.

«Хто ми такі цього року? Чи Борулі, чи Берулі?»

– Пані Катерино, ви розповідали, що до початку вашої родинної «шевченкіани» батьки мали прізвище Швець.
– Так. І в нас навіть думки не було міняти прізвище – жили собі Швецями та і все. Але його величність випадок «вирішив» нашу долю по-своєму. Це була майже детективна історія. Для пояснення повернуся у часі трохи назад. Після призову в армію мій батько Андрій Федотович (тоді ще Швець) вступив до військового училища. Провчився два роки, і тут розпочалася війна. Під час боїв на Орловсько-Курській дузі був контужений, потрапив у госпіталь, що і врятувало йому життя. Після боїв їхня 6-а Гвардійська дивізія була розформована: у живих залишилося тільки 11 бійців… Війну Андрій Федотович завершив на Білоруському фронті (був учасником взяття Кенігсберга) у званні гвардії капітана, а пізніше, уже в мирні дні, йому присвоїли звання майора. Служив би і далі, та далася взнаки контузія. Тож повернувся до моєї матері, яка на той час уже проживала в селі Землянки Глобинського району, там і одружилися, – розповідає Катерина Андріївна. – У Землянках Андрій Федотович почав викладати в школі математику і фізкультуру, але довго бути вчителем не дала скрута (треба було здобувати фахову освіту, а вже мав сім’ю, дітей). Тому пішов у колгосп столярувати – любов до цієї справи йому прищепив тесть. Почали будуватися. Так усе життя й працювали: мама – у ланці, на фермі, а батько – столяром. До 1960 року жили під прізвищем Швець. А 1960-го у зв’язку з кількістю допризовників, що зростала, батька запросили у військкомат – допомогти в роботі. Попросили пред’явити посвідчення особи та свідоцтво про народження. Але ці документи були втрачені на фронті. Тож із військкомату відправили запит на батьківщину, у село Вітрівку Новогеоргіївського району Кіровоградської області (назва 60-х років минулого століття – прим. авт.), для відновлення документів. І тут отримали несподівану відповідь, що Андрій Федотович Швець у архівних церковних книгах записаний як… Андрій Федотович Шевченко. Військкомат, а також райком партії направили туди своїх представників, перевірили і наказали: «Розібратися! Змінити! Відродити прізвище!». І почалися митарства родини з документами. Батьки навіть жартували: «Хто ж ми такі? Чи Борулі, чи Берулі?».

– А звідкіля ж узявся «Швець»?
– У нашому роду здавна всі шили й займаються цим досі. Один із моїх прадідів шив шинелі для солдатів ще у Першу світову війну. Тож про наших пращурів говорили: «швеці», «шевці». Знаєте, як у селі розмовляли? «До кого йдеш?» – «До «шевця». – «А ото хто пішов?» – «Швець». Мій батько народився 14 жовтня 1919 року, і того ж року проводився перший радянський перепис населення. Отак по неграмотності, одночасно з правильним записом у церковній книзі, у сільській раді, у книзі перепису написали «Швець» – і виникло «роздвоєння» прізвища. Під час війни єдиний раз зроблений неправильний запис згорів разом із книгою в сільській раді. Коли із запитом звернулися до церковних книг – з’ясували прикру помилку. Але щоб відродити наше справжнє прізвище, потрібно було знайти трьох свідків…

Шукати їх, аби підтвердили, що батько справді Шевченко, тато й мама поїхали влітку 1960 року на батьківщину батька. І там віднайшли, на щастя, ще живу далеку родичку – бабу Варвару. Вона й підтвердила: «Та ви споконвіку Шевченки! Нас тут, по узбережжю Дніпра, Шевченків-родичів дуже багато». Ще двох земляків, які засвідчили те саме, знайшли з її допомогою по сусідніх селах, дивуючись, скільки в нас рідні, про яку ми навіть не знали!.. (Нам ще й пощастило: це був той час, коли створювалося Кременчуцьке водосховище і вже починалося переселення цілих сіл, територія багатьох із них згодом стала дном Кременчуцького моря). Після поїздки батьки в райцентрі Глобино зайнялися виготовленням нових документів. Так ми повернулися до свого справжнього прізвища – Шевченки.

– Але ж не всі ваші родичі перейшли на «правильне» прізвище?
– Справді. 1922 року мої предки переїхали з Кіровоградщини на Глобинщину, де набувала розмаху робота цукрового заводу і можна було підзаробити на вирощуванні цукрових буряків (бо на Кіровоградщині мої рідні дуже голодували). Тут народився батьків менший брат, Іван Федотович. Він став військовим, і все життя мав прізвище Швець (міняти не став, бо військовому це було занадто клопітно). Так брати й жили з 60-го року з різними прізвищами, а на родинних зустрічах традиційно жартували: «Хто з нас Боруля, а хто Беруля цього року?».

– Пані Катерино, а ви самі, може, на якомусь містичному рівні відчуваєте, що пов’язані з Шевченковим родом?
– Загалом хотілося б, звичайно! (Сміється). А чи відчуваю?.. У зв’язку з цим згадую дитячі роки і спогади бабусі Дуні, татової мами, що переїхала з-за Дніпра з родиною на Полтавщину. Як вони на підводі, запряженій волами, їздили до своїх родичів, теж Шевченків, на храмове свято кілометрів за сто, у село, яке звалося чи Тибульці, чи Цибульці на Черкащину… Принаймні, так я сприймала ці назви в дитинстві. Уже дорослою віднайшла це село на карті – село Тубельці. Це зовсім близько від батьківщини Кобзаря. У дитинстві переплутувала я й інші назви. Дуже любила, щоб бабуся повторювала назви сусідніх від свого рідного сіл – Ломове, Телески. Для мене з бабусиних уст ці назви звучали як щось казкове, загадкове і єдино правильне. А вже дорослою з’ясувала, що їх справжні назви – Ломовате, Леськи, інші… Сумно, але вони вже на дні рукотворного моря.
Повертаючись до свого прізвища, не беруся щось напевне стверджувати. Адже Шевченків тисячі!.. Хочу лише зазначити, що наштовхнув мене на таке дослідження тепер уже покійний громадський діяч і великий український патріот Володимир Петрович Степанюк, який, як і моя мама, за що брався, то все доводив до пуття. Він мені говорив: «Раз я взявся, то все підтвердиться, така схожість на фото не випадкова!». Може, його мрія здійсниться?...

…Відтоді, як родоводом Катерини Калініченко зацікавилися шевченкознавці, вони з чоловіком ще тричі бували в Каневі, у Моринцях, де народився Великий Кобзар. Підтримували групу пішої ходи полтавців до Канева, яка відбулася кілька місяців тому. Ходи, яка стала останньою світлою і найвизначнішою віхою в житті Володимира Степанюка, людини, яка була закохана в Шевченка.

Талановитому роду немає переводу

Катерина Калініченко сама пише вірші й розробляє програми концертів самобутнього народного хору «Полтавські піснярі». А ще вона залюблена в українську пісню (чудово співає й сама), українську мову. Якось на відкритті виставки портретів Тараса Шевченка у Мистецькій крамниці в Полтаві прочитала власного вірша під назвою «Спадковість» – про своє дівоче прізвище Шевченко, яке змінила на Калініченко, коли виходила заміж. Там є такі рядки: «Хоч жаль мені було його міняти, та чоловіка треба поважати!».

Коли у житті виникла складна ситуація – через стан здоров’я пані Катерина залишилася без роботи в улюбленій бібліотеці, замість суму раптом усвідомила, що Бог у такий спосіб посилає їй більше часу для творчості, самоудосконалення. Катерину Андріївну вкотре виручили її висока освіченість, природний артистизм, багатогранний талант.
– Стала писати віршовані сценарії, поезії до різних розважальних заходів, щоб людям було цікаво. І все це «вилилося», несподівано навіть для мене (сміється), у чотири видані збірки.

…А четверта збірка Катерини Калініченко побачила світ два місяці тому – під назвою «Пророк і Майдан». По суті, це написана нестерпним болем душі на тлі останніх подій у державі молитва за Україну:

Крім волі, нічого
Вкраїні не треба.
Над нами хай буде
прозора блакить.
Молюсь за Вкраїну
до самого неба,
Почуй же нас, Боже!
Дай вкраїнцю пожить!

...Може, тільки здалося?.. Але у цих рядках далеким відлунням зазвучали такі знайомі Тарасові й біль, і надія на щасливу, вільну Україну.

Наталія Жовнір, Світлана Тренич
Світлана Тренич, 04.09.2014, 13:311160
ПнВтСрЧтПтСбНд
1 2 3
4 5 6 7 8 9 10
11 12 13 14 15 16 17
18 19 20 21 22 23 24
25 26 27 28 29 30 31
<лютий