18 листопада 2018 • № 46 (1530)
Rss  

Микола Підгорний: портрет сучасника

19 вересня у Полтавському художньому музеї (галереї мистецтв) імені Миколи Ярошенка відкриється ювілейна виставка полтавця у багатьох поколіннях його роду, заслуженого художника України Миколи Підгорного. Та наш сучасник наголошує: «У жодному разі прошу не вважати ювілейну виставку якимось підсумком! Я сповнений ідей і цікавості до світу».

Культура – це поступ і розвиток. Збереження й примноження духовних і матеріальних цінностей. А мистецтво – це духовна діяльність людини. Тож і митець працює над людською свідомістю, а мистецтво ж до нас, до кожного, промовляє: дивись, краса навколо – краса природи, краса жінки, чоловіка, краса стосунків. Усвідомлення й розкриття цієї краси – це і є мета життя художника.

– Миколо Васильовичу, у чому головний меседж гостям мистецької акції?
– Виставку я роблю, найперше, для того, аби самому побачити в повному обсязі, чим же я займався стільки часу (усміхається). Все одно продовжуватиму писати. Але хочу зрозуміти, куди рухатися далі. Бо ж ідей та напрямів різних багато, а для фізичного втілення потрібен час і ресурси. Маю на чомусь зупинитися, визначитися, що потрібно суспільству. Деякі художники відстоюють тезу, що творять лише для себе. То від лукавого, тоді й виставлятися не має потреби, і визнання таким художникам, за їх логікою, тільки зашкодить. Насправді ж творчість завжди спрямована зовні, до людей.

– Відбудеться щось, чого полтавці ще не бачили? Не чекають? Чи навпаки, чекають із нетерпінням?
– На виставці буде презентовано мій альбом. Хоча я художник досить успішний, та за все життя не зміг зібрати стільки коштів, щоб зробити таке видання. А з іншого боку, мені здавалося, що я зроблю альбом, а згодом напишу щось набагато краще, і воно вже не буде надруковане. Це мене також стримувало. Із людиною, що виступила меценатом та ініціатором цього альбому, ми знайомі давно. Вона – журналіст за освітою, займається бізнесом, я завжди ставився до неї з повагою. Колекціонуючи мої роботи, одного разу Олена Селютіна мене запитала, чому я не видаю альбом, а я звично віджартувався. Адже це потребувало значних витрат, бо робити потрібно було річ вартісну. Але вона наполягла. Остаточно я перестав сумніватися, коли альбом уже був у видавництві. Олена навіть їздила сама до Києва, вникала в макетування. Й альбом з'явився! Мені здається, по якості й дизайну він зроблений на європейському рівні. Усі лаврові вінки з цього приводу – Олені Селютіній. Також хочеться подякувати полтавському дизайнеру Владиславу Радченку – він створив макет. Цікаво, що в альбомі є багато портретів відомих полтавців, то ми вирішили, що буде доцільно, окрім звичного переліку ілюстрацій додати ще й перелік персоналій, аби читач міг зорієнтуватися, чий портрет він бачить перед собою, що собою являє та чи інша особистість.

– Щоразу Ваших поціновувачів найбільше заворожують портрети. Легко знаходите спільну мову з портретованими?
– Живописних портретів пишу досить багато, і вони будуть представлені на виставці. Колеги мені зауважують, що я ідеалізую портретованих. Показую їх дуже благополучно. Віджартовуюся, відсилаючи їх до великих – я на них рівняюся, не будуть же сперечатися з Рафаелем чи Рєпіним. Став свою роботу поряд – й одразу буде зрозуміло, чи варто до тебе дослухатися. Та, на мою думку, кожна цивілізована людина може свої негативи стримати, відсунути на периферію свідомості, і я в кожному, з ким працюю, прагну показати привабливі сторони особистості. У кожному є глибина душі, страждання, ніжність, любов. Завдання мистецтва, на якому я вихований, показати благородство людини.

Усі, кого я писав, – це мої друзі. Дуже рідко випадало, що це був незнайомий. Одного разу зателефонував відомий лікар із Києва, сказав, що чув, «у Полтаві є художник-портретист», і чи не візьмуся я за його образ. Пропонував вислати фото. Я відмовився. Має бути контакт очі в очі. Зрештою він приїхав, і цей портрет я намалював. А ще, буває, минають роки, дивишся, а виявляється, що в людині, як у космосі, відкриваються нові сузір'я рис і особливостей, і я себе картаю, як же не помітив, не зрозумів, треба було писати інакше.

Моя серія графічних портретів людей творчих, вона триває вже досить давно. У мене велика кількість яскравих і непересічних друзів. Є ідея закінчити цю серію в тому вигляді, якою вона є тепер, але продовжити її, можливо, у якомусь інакшому вирішенні. Буде менше реалістичності, а більше авангардизму – такі плани.

– Мені було б цікаво побачити юного Підгорного, ось дійсно, на тлі нинішнього, зрілого й самодостатнього. Плануєте показати ретроспективні роботи?
– Планую на цю виставку залучити деякі з робіт, які я сам не бачив років із 20. Колекціонер Олексій Петренко розповів, що знайшов мою роботу 1984 року, періоду соцреалізму… Якесь підприємство зробило замовлення, це тоді курирували парторги, до мене прийшов один із них, побачивши, як я працюю, вирішив, що в рамках, звісно, але не буде мені нав'язувати свою думку. І я написав «Зустріч»: хлопець із дівчиною – на зупинці, й у дзеркалі автобуса відображаються старий зі старенькою, може вони у майбутньому, а може й ні. Який же це соцреалізм?

На виставці також будуть представлені тематичні картини різних періодів, але не дуже давні. Хоча у мене 50 років творчого стажу, та я всі ранні роботи, за дуже рідкісним винятком, знищував. Вважав, що маю зростати. Кожна наступна робота здавалася кращою, отже, щоб попередня не ганьбила мене, просто прибирав. Випадково щось залишалося. Тепер колекціонери приносять. Найстаріша робота буде 1966 року, мій автопортрет, де в мене ще немає бороди, я тоді ще навчався. Виконаний у техніці пастель, то довелось дещо поновити, бо крейда обсипалась за 48 років. Але часова аура там все одно залишилася.

Автопортрет.
– Кого чекаєте на виставку? Хто Ваш потенційний глядач?
– Відвідувачі виставок підсвідомо, а іноді й свідомо, порівнюють художника із його великими попередниками, класиками, яких вони бачили в оригіналі чи в репродукціях. Не дуже великий процент від загалу людей цікавиться живописом – так було, так є і так буде. У радянські часи намагалися якомога більше людей залучити до високої культури, можливо, дещо й вдалося, та загалом це не може бути широкий процес. Новий росіянин виходить із Ермітажу, потягується, позіхає й каже: «Ну, ніякого задоволення, окрім естетичного!».

Масова культура ж завжди була, але зараз із розвитком мас-медіа, вона взагалі забила все. І багато художників, моїх колег, яких я абсолютно не засуджую, бо й сам таке іноді роблю (для мене маскультура – синонім розваги), так ось пишуть красиву природу з реалістичною річкою-водичкою, чи натюрморт, де досконало виписано срібло-золото. Але мені важливіше інше – я досліджую людину. І в тому ж пейзажі чи натюрморті я показую не стільки технічність втілення, не акцентуючи на примітивній розвазі глядача красивою колористикою, рельєфом, мені хочеться донести й торкнутися душі й розуму людини. Аби задумалися: що це? Чому? Де в цьому я?

– Митець завжди бачить світ різкіше, глибше, до нутряного осереддя, завдяки цьому й може донести щось, іще не побачене загалом. Це на рівні внутрішнього звучання. Що нині для Вас актуально?
– Це своєчасні запитання. Чому сталася нинішня криза в Україні? У мене написана зараз картина «Актуальний маргінал» – молодий озброєний чоловік. Я показую, дивіться, думайте, чи є сенс у всеозброєнні, аби нести свої ідеї на вістрі багнетів. Це ж жахливо, до чого ми йдемо!

На виставці буде портрет Шевченка. А він для нації – своєрідна ікона, його писали великі художники. Мене Google також числить серед великих, то мав написати на рівні. Щоб не соромно було перед Рєпіним, і не йти второваним шляхом. Побачив Тараса Григоровича в незвичному ракурсі. Незвична постать у кожусі, навіть не героїка його полум'яної поезії. Адже він був набагато глибшим, наприклад, чудово володів французькою мовою, вільно перекладав Брюллову книжки, бо сам Брюллов знав італійську. Мій Шевченко у білому літньому костюмі тримає в руках капелюха. На тлі плаского чорного фону. Такою й була ця неординарна постать у своєму часі.

Також будуть інші портрети – Мазепи, Миколи Гнєдича, Петра Могили і дуже цікавий портрет людини, незаслужено призабутої – Леоніда Позена, а ми, полтавці, багато чим йому завдячуємо. Ось порівнюючи з Шевченком, який є конфліктним і напруженим внутрішньо, то Позен навпаки, цілком розслаблений і гармонійний на полотні, вирішений у модерні, органічному для нього, аристократичний і вишуканий, це полотно – мій подарунок Полтавському краєзнавчому музею. Планую подарувати свою роботу й Полтавському художньому музею. Ювілей передбачає подарунки! І набагато приємніше дарувати самому!

Марія Бойко
Іван Мольченко, 12.09.2014, 09:531411
ПнВтСрЧтПтСбНд
1 2 3 4
5 6 7 8 9 10 11
12 13 14 15 16 17 18
19 20 21 22 23 24 25
26 27 28 29 30
<жовтень