19 червня 2019 • № 24 (1560)
Rss  

Олег Година: На сцені більш ніж півстоліття

Елегантний, вишуканий, розумний і романтичний – таким завжди виходить на зустріч із глядачем полтавський шоумен Олег Година. Світ вигадав назву, аби захоплюватися такими, – він зробив себе сам! Сприймаючи його тільки як ведучого на концерті, ми часто не замислюємось, що часто Олег Іванович виступає ще й як режисер, а то й співпродюсер заходу.

Я запитала для початку інтерв’ю, чи любить мій співрозмовник людей? Віджартувався. Та знаю сама – любить, поважає, захоплюється талантом і цікавими ідеями. Уміє дружити. І це не тільки про мене, а я завдячую тим, що мене юною Олег Година вивів на сцену за руку. Це про себе може сказати дуже багато наших митців. А сам Олег Іванович не втомлюється розповідати про доленосні зустрічі з неймовірними полтавцями, людьми, які зробили його мудрішим і яскравішим. У моєму житті Олег Година був співрежисером майже всіх моїх творчих вечорів, за що я йому неймовірно вдячна. Олег Година на сцені – отже, свято точно буде гарним і стильним!

– Олеже Івановичу, скільки років ви вже виходите на сцену?
– На сцену? З п’ятого класу. Це ж скільки мені було? Я в шість років до школи пішов. Ось з 11 років і виходжу. Мені 65, мінус 11, виходить, що понад 50.

Перший раз я вийшов на сцену в ролі танцюриста. У школі до нас прийшли з театру керівники, подивилися на мене і чомусь вирішили, що можу танцювати. А вчився я в школі-інтернаті №1, ми там почали репетирувати, а згодом уже й виступати. Спочатку – на шкільній сцені, потім поїхали по інших дитячих будинках. Я навіть співати там почав, на губній гармошці грав в ансамблі. Коли закінчив школу, мене запросили у Будинок культури ПТК. Танцював в ансамблі «Горлиця», а керівниками нашого колективу були Світлана Одинець та Григорій Левченко. Серйозний ансамбль був, ми виступали не лише в Україні, але майже щороку виїжджали до Болгарії на «Золотий Орфей». Але якось я зайшов до зали після репетиції, а там ішов КВН, і так мені не сподобалося, як він був побудований, що я запропонував організаторам зробити цікавіше. І на декілька років включився в цю роботу. Паралельно ж працював ще на заводі і в облміжколгоспбуді, де зараз філармонія, там Валентин Шрамко організував ансамбль бального танцю «Грація». На той час Полтава була танцювальним містом, проводилося дуже багато конкурсів, у яких я брав участь як суддя-інформатор. Логічно, що ми з часом вирішили організувати клуб любителів бального танцю – брали якісь теми, виступали танцюристи, а потім танцювали самі глядачі. У нас грав на цих вечорах Анатолій Розанов. Але його група виконувала щоразу одну й ту ж програму, і люди ж приходили ті ж, ось нам і довелося думати, як урізноманітнити музичний супровід. Ми поставили магнітофон, а потім прочитали в «Кругозорі», що все це називається дискотека. І ось ми розправили плечі – «дискотечники», новий напрям. Обком комсомолу докупив нам нову апаратуру. Ми тоді ходили з Валерієм Руденком домовлятися про фінансування. І на заводі ми дискотекою займалися. Згодом уже свята людина Георгій Георгійович Попков зробив під наші потреби ремонт кафе «Молодіжного». Дискотека в нашому понятті була така: обов'язкова пізнавальна програма, конкурси і танцювальна складова. Ми робили літературні сторінки, для дітей проводили ранки «Клубу ласунів» і традиційні вечори для наших дорогих жінок до 8 Березня. Нам тоді багато допомагала Тетяна Борисівна Грицай.

– «Ласуни» якраз нас із вами і познайомили! Я була вже зовсім дорослою дівчиною чотирьох років! Але було ж іще безліч різних заходів?
– Так. Ми їздили на конкурси дискотек. Перший був у Києві – приїхали й дізналися, що таке контрапункт. Нас покарали за різку зміну теми. А на наступний конкурс у Дніпропетровськ ми зробили програму про Поля Моріа – показали й завмерли, а в залі стояла дзвінка тиша: дивилися ж люди, які самі робили дискотеки, була така напружена хвилина, але потім ця тиша вибухнула овацією. Це був успіх. Наступний конкурс був у Прип'яті. Ми тільки звідти повернулися, а через декілька днів оголосили, що вибухнула Чорнобильська АЕС. Нам запропонували провести серію заходів для ліквідаторів там, у зоні. Я розгубився, бо не уявляв, як це буде. Які можуть бути танці, якщо там самі чоловіки? Але в результаті поїхало вісім чоловік, ми показували програми про Пугачову, Дениса Давидова, Висоцького, «Пінк Флойд». Люди із задоволенням дивилися. Отак вийшло, що побували в самому пеклі.

Але час минав, ми з командою перебралися в Будинок політпросвіти, нас запросив Володимир Голуб. Там дискотеки проводити не виходило, то ми стали організовувати конкурси – аеробіки, «Анумо, бабусі!», «Холостяк». У ті часи була популярна телевізійна програма «Музичний ринг», то ми такий ринг зробили з нашими рок-музикантами, що його учасники досі згадують. Адже багато хто з хлопців до того моменту тільки по підвалах грав, а тут сцена! У цей час доля звела мене з Геннадієм Рагуліним, він запросив мене провести ювілей колективу «Архів ресторанної музики». І це вилилося у довгий період співпраці у проведенні великих цікавих концертів. Мені навіть на одному з фестивалів Рагуліна неочікувано вручили статуетку премії «Метр полтавської естради». Приємно було отримати таку нагороду разом з Олегом Шеременком.

– Окрім фестивалів, були ж ще й аукціони?
– Аукціони мої почалися з Наталією Захаровою. Навіть заставка була на «Лтаві», де я з молотком. Анатолій Кукоба якось навіть сказав: «Годино, тебе частіше ніж міського голову по телевізору показують!». З благодійних запам'яталися аукціони, проведені на прохання Ольги Курчакової в Полтавському художньому музеї. Тоді до ювілею Миколи Ярошенка збирали гроші, щоб «одягнути» картини в нові рами. І ось зовсім нещодавно з благословення архієпископа Полтавського і Кременчуцького Федора провели аукціон для збору коштів для воїнів в АТО.
Мушу сказати, що завжди й скрізь мені зустрічалися хороші люди, у яких багато чого я міг навчатися і з якими було дуже цікаво працювати. Великою школою стали концерти в міському Будинку культури, які ми проводили спільно з Ларисою Борисівною Семенягою. Це були найрізноманітніші за спрямованістю й динамікою заходи. Це було здорово!

– Мені ось запам'яталися дивовижні міські бали, які ви вели. Усе ж ви все життя не байдужі до танців?
– Ми добре дружимо з народним хореографічним колективом «Міленіум» під керівництвом Олени Таранцевої, я вже років -надцять проводжу їхні творчі вечори.

Як особистий провал мені запам'ятався ювілей футбольної команди «Ворскла» на стадіоні. Мені довелося самому озвучувати це спортивне свято. А я не фанат полтавського футболу, не ходжу на матчі, не дивлюся їх по телевізору. Був я в машині озвучення сам, а текст дали рукописний. І я спотворив прізвища гравців. Отоді й почув голосне обурення трибун. Мене тоді надовго «відлучили» від великої сцени, я дуже переживав.

Але були люди, які продовжували мені вірити, скажімо, Микола Григорович Суткович, директор «Полтавапиво». Ми робили драйвові 13-годинні фестивалі пива! І людям це сподобалось, вони із задоволенням відпочивали на цьому святі. Я запрошував колективи, які змінювали на сцені один одного щогодини, проводили різноманітні конкурси, вікторини, а під кінець – тригодинні дискотеки. А якось я вирішив зробити оригінальний хід і запросив на фестиваль пива симфонічний оркестр. За сценарієм ми сперечалися з ведучою, молодою дівчинкою, чи варто слухати на пивному святі класичну музику. І коли хтось із глядачів вигукнув: «Агов, що ж ти дівчину перебиваєш, вона музику представлятиме!», зрозумів, що витівка з оркестром удалася.

– Ви й нині займаєтеся дуже цікавим проектом?
– Чотири роки тому відродили дискотеки. Опосередковано цьому посприяла моя дружина Алла, до якої прийшов лікуватися Юрій Бойко. Вони розговорилися на дискотечну тему. А я й сам довго до цього думав, що добре було б їх відродити, зібрати друзів. І коли енергія двох збіглася, нас підтримали друзі, знайомі. Із вдячністю хочу назвати цих людей – Олександр Ячнєв, Віктор Кисіль, Станіслав Таран, Анатолій Гребінник, Роман Година.

Першу відроджену дискотеку ми проводили в ресторані «Мотель». На неї зійшлися люди, які не бачили одне одного по 10-20, а то й по 30 років. Прийшли успішні люди, які досягли певних висот, покидали на столах дорогі телефони, на стільцях – сумки, барсетки і нумо танцювати! Ніколи не забуду цю картину: вже 12-та година ночі, я починаю умовляти: «Чуєте, бабусі, дідусі, чи не пора вам онуків спати укладати? Досить! Давайте по домівках!», а ніхто й не думає розходитися. Зустрічаємось на дискотеках раз на місяць, ми робимо їх під брендом «Дискотека 80-х» з обов’язковою тематичною програмою. Ось наступна буде «Дискотека в капелюхах».

Якщо замислитися, то на моєму довгому особистому шляху було дуже багато цікавих моментів, добрих зустрічей. Вдячний долі, що вона в мене так склалася!
Марія Бойко, 11.11.2014, 13:271600
ПнВтСрЧтПтСбНд
1 2
3 4 5 6 7 8 9
10 11 12 13 14 15 16
17 18 19 20 21 22 23
24 25 26 27 28 29 30
<травень