13 грудня 2018 • № 50 (1534)
Rss  

В актора є можливість бути тим, ким ти в житті ніколи не будеш

Незвичайна людина, яку люблять і поважають полтавці. Мудрий і виважений. Відданий та вірний своїй професії. Усе це про Юрія Попова, народного артиста України, гоголівця, котрий 13 листопада відзначає своє 75-ліття.

Понад 50 років на сцені, він і сьогодні в чудовій формі, наполегливий, працьовитий. Тому й творчий діапазон образів Юрія Попова навдивовижу широкий: історичні персонажі, герої й негідники, царі, боги й селяни. Його запрошували в Київ, але він вибрав Полтаву, бо тут пропонували роботи з головою. Один із його принципів – навіщо виходити на сцену, якщо не дивувати і не вражати глядача. А «ПВ» розпитав у Юрія Васильовича, що його в житті найбільше вразило, здивувало і запам’яталося.

«У мене було три матері. У цьому я щасливий»

Народився він у Харкові. Та коли хлопчику було два з половиною роки, почалася війна, і сім’я переїхала на батьківщину матері – на Сумщину, де і пройшло його дитинство.
– Десь прочитав фразу, яку нібито сказав Хемінгуей, що краща школа для письменника – це важке дитинство. Я б підписався під цими словами і доповнив би, що важке дитинство – краща школа не тільки для письменника, а й узагалі для творчої людини. У мене було важке повоєнне дитинство. Подивіться на фотографії дітей тих років, вони ж як маленькі старі. Їм стільки довелося побачити й пережити. Я теж пережив усе те страхіття.

У мене було три матері, у цьому я щасливий. Моя рідна мама, Марія Корніївна, померла молодою, коли мені було вісім років. Залишилися ми з батьком і молодшим братом. Хати в нас не було, купили якусь комору, облаштували її, посередині поставили буржуйку. Важко було. Нам допомагала сусідка Домна Трохимівна, яка й стала нам другою матір’ю, коли тато з нею одружився. Вона мене виховувала, але теж померла від хвороби, як я був уже трохи старшеньким. Третя мама виховувала моїх сестер. Разом із нею я брав участь у сільській самодіяльності, називав на ім’я – Мура. А коли був уже студентом театрального інституту, вона вийшла заміж за мого батька. Пам’ятаю, він попросив мене приїхати і назвати її матір’ю. А я думаю, як я зможу так її назвати, коли я називав її Мурою, ми були на ти. Їду з Харкова в поїзді й думаю, як я це зроблю, адже мама – це таке трепетне слово, а я не люблю розкидатися словами. І розумію, що якщо не назву її так зараз, то не зроблю цього ніколи. Усю дорогу мучився такими думками. А як приїхав, зустрілися, вона вся в сльозах кинулася до мене, обняла, і в мене мимовільно вирвалося: «Мама». І все. Так завжди її і називав.

Це була надзвичайна людина, її любило все село. Співала, грала в художній самодіяльності. Хоч роботи в селі завжди вистачає, до того ж Мура працювала на фермі дояркою, у ланці, усе ж багато читала, розповідала потім людям, що нового дізналася. Бувало, під’їжджають машини в поле вивозити, люди кричать: «Марусю, давай!». А вона: «Зараз, тільки книжку прихоплю». Такою була моя третя мати.

Я теж дуже любив читати. У школі вже брав участь у художній самодіяльності. Бувало, прочитаю книжку і по вечорах розказую дітям, а тоді й дорослим, що прочитав. Мабуть, робив це образно, бо всім подобалося. Коли вперше отак усіх зібрав, підходить завклубом і каже: «Юро, підійди до бібліотекарки, вона щось для тебе знайшла». Це виявилася гумореска Павла Глазового «Гопак з коровою». Вивчив її і як пішов «гопакувати», так і досі танцюю (сміється).

«Думаю, сцени я б усе одно не минув»

Юрко хотів стати механізатором і по закінченні семи класів вступав у технікум механізації в Охтирці, але не пройшов за конкурсом.
– Може, це доля мене вберегла, – каже тепер Юрій Васильович. – Хоча, думаю, сцени я б усе одно не минув.

Після цього працював у колгоспі, продовжував займатися художньою самодіяльністю. Далі продовжив навчання у старшій школі в Охтирці, щодня ходив по вісім кілометрів туди й назад у будь-яку погоду. Перший виступ на великій сцені відбувся у 1956 році.
– Я брав участь у республіканському огляді сільської художньої самодіяльності. Виступав від Сумської області, у довіднику мене записали для більшої вагомості сільським чабаном, хоча це було не так. Заключний концерт художньої самодіяльності відбувався в оперному театрі. Я вперше потрапив у столицю. Пам’ятаю, вразило те, що вийдеш на вулицю, глянеш на небо, а зір не видно – таке освітлення було на вулицях. А в селі виходиш і щоразу бачиш всипане зорями небо.

Перший раз на великій сцені, як же без хвилювання.
– Але зараз, мабуть, я більше хвилююся, ніж тоді, – каже Юрій Васильович. – Може, це була юнацька нерозсудливість. Але було таке відчуття, ніби тебе веде невидима сила. У мого персонажа Тев’є із «Тев’є-Тевеля» є такі слова: «Не по своїй волі живе людина». Я весь час це відчуваю. Людина не сама по собі існує, є незрима сила, яка веде її по життю, є доля, рок. Не буває випадкових зустрічей, подій, усе закономірно.

На республіканському конкурсі Юрій отримав почесну грамоту Міністерства культури.
– Поки їздив на огляд, у школі пропустив два тижні. Приїхав, а мені кажуть, що мене виключили зі школи за прогули. Думаю: як це? Мене ж нагородили почесною грамотою, я брав участь у заключному концерті! Як відро води холодної на мене вихлюпнули. Пішов до директора. Уже в ході розмови зрозумів, що вони взяли мене на арапа – хотіли, щоб я виступав у художній самодіяльності не за село, а за школу. Я тоді й схитрив – і за школу виступав, і за село.

Через рік поїхав на перший республіканський фестиваль молоді і студентів, де теж отримав диплом. Життя вирувало, художня самодіяльність захоплювала. Одна із зустрічей могла б раніше змінити долю сільського хлопчака. Але не склалося…
– Коли вчився у дев’ятому класі, в Охтирці відзначали річницю смерті Остапа Вишні, бо в Києві заборонили це робити. Мене викликали у райком комсомолу, наказали за два тижні вивчити гумореску Вишні. Я взяв і вивчив великий твір – «Відкриття полювання». На захід тоді з усієї України з’їхалися письменники. Через тиждень після виступу директор районного Будинку культури питає: «Юрко, а тобі передали, що дружина Остапа Вишні, яка була присутня на заході, у величезному захваті від тебе? Сказала, що тому хлопчику треба вчитися, хай він приїздить у Київ, я йому допоможу». Це якби я з нею сам поспілкувався, а так передали через когось, де я буду її шукати в Києві? Так і не поїхав.

«Студентське життя. Веселе і яскраве»

Після закінчення школи пішов працювати – у селі якраз почали зводити новий Будинок культури. Усі питають: чого ти не вчишся ніде? Тобі треба вчитися.
– Надумав я через рік поїхати спробувати вступити у Харківський театральний інститут. Спеціально не готувався. Коли почалися екзамени, усе чекав, коли мене виженуть, адже не готувався. Треба було прочитати байку – згадав якусь зі шкільної програми, прочитав «Каменярів» Франка і пройшов перший тур. А тоді мене врятував уривок з твору Михайла Стельмаха «Кров людська – не водиця». Я колись почув на концерті уривок із неї про вбивство двох дітей. Він мені так запав у душу, я його вивчив. І тут прочитав на екзамені. Страшний, трагічний, сильний уривок. Чоловік 20 із державної комісії кожного абітурієнта слухали по дві-три хвилини, а я читав чверть години. Робив це на такому душевному підйомі, що аж не втримався і плакав. Прочитав, сів, а вся комісія озирається.

Після виступу хлопець поїхав додому, не знаючи, чи вступив. А потім з інституту прийшло повідомлення, що Юрій Попов зарахований на перший курс інституту.
– Моєму щастю не було меж, адже конкурс був 25 чоловік на місце! Так я і став студентом, – говорить він.

Студентське життя було насичене і яскраве.
– Для мене, звичайного сільського юнака, усе було нове, невідоме, цікаве, неординарне, – згадує Юрій Васильович. – Студентське життя було веселе. Жив у гуртожитку в кімнаті з 29-ма хлопцями з усіх курсів. Дівчата приходили до нас прасувати. Валя Дідик, по фактурі така, як я, прийшла прасувати речі, я одягнув одне її плаття. А вона каже: «Юро, тобі личить. Давай ми тебе переодягнемо». «Давайте», – кажу. Одягли, зробили зачіску, підмарафетили, взули туфлі на підборах. Ходжу по гуртожитку – ніхто не впізнає. Тоді пішли в другий наш гуртожиток. Хтось запропонував розіграти однокурсника. Покликали Васю Сливку, він виходить, а я до нього: «Васєнька, ти ж обіцяв одружитися». Він шокований. А ми перед цим попередили хлопців зі студкому, ті нам підіграли, почали йому докоряти, мовляв, обіцяв – одружуйся. Допекли Васю до живого, він кричить: «Це повія, я її вперше бачу!». А я увійшов у роль – і плакав, і вмовляв. А тоді хлопці кажуть мені: роздягайся. Я починаю скидати кофту, сорочку – і тут у нього широко розкриваються очі. Коли ж побачив волохаті груди, у нього взагалі очі на лоба полізли. Весело було.

«У страху очі великі»

Після розподілу молодий актор разом із колегою Володимиром Лук’янцем спочатку жили в театрі, де їм виділили кімнату.
– Нам дали диван, простирадла, подушки. Так і холостякували. Прати треба було самим, тож ми якось зібрали свої манатки і поїхали на Ворсклу прати і засмагати. Розмістилися, випрали речі. Дивлюся, з боку лісу до нас із явним недружнім наміром мчить пес розміром із теля, – розказує Юрій Попов. – Я як стояв, так і підстрибнув угору, схопився за гілку. Собака стрибав-стрибав, навіть до черевиків не дістав. Лук’янець у цей час відвернувся, а потім як глянув назад – і у Ворсклу, переплив на той берег. Тоді собаку господарі покликали. Я чи зліз, чи зістрибнув, не пам’ятаю. Ми так і не збагнули, як я зміг дострибнути до такої висоти.

Отоді і зрозумів, що таке страх. Як казав Шельменко, видюща смерть страшна.

Щось подібне відчув потім не так давно, як ми з дружиною їхали до мого брата на Кубань з пересадкою в Харкові. Поїзда треба було чекати півтори години. Пішов я скупитися, пройтися містом, у якому народився і вчився. Купив по дві порції морозива, прийшов на перон, стоїть мій поїзд Мінськ – Адлер. Дружина дзвонить, питає, де я, бо не бачить мене. А я, кажу, тебе теж не бачу, а поїзд бачу. Тоді вона дзвонить і каже, що поїзд уже їде. А той, що стоїть переді мною, стоїть. І тут мене як тіпоне! Кинувся до провідниці, а вона каже, що цей з Адлера приїхав. Виявилося, що майже одночасно на перон приходять два состави одним сполученням, тільки з різних боків. Що я пережив, поки на таксі наздоганяв поїзд до наступної станції за 240 кілометрів, де він стоїть тільки дві хвилини, словами не описати. Коли догнав, сів у поїзд, мені увесь вагон аплодував. Кажу, аплодисменти вийшли дуже дорогі. Думаю, це нас Бог покарав за те, що перед цим ми з дружиною дуже серйозно посварилися. Мало того, коли ми збиралися їхати назад, виявилося, що повинні були відбути ще день тому. Сім’я брата зібрала нам гроші на квитки, так і повернулися. Тоді я взяв ці квитки в рамку і повісив на стіні на пам’ять, щоб не грішити.

«Усі ролі рідні, як діти»

За свою творчу кар’єру Юрій Попов зіграв понад сотню різнопланових ролей. Кожна з них дорога й особлива по-своєму.
– В актора є можливість бути тим, ким ти в житті ніколи не будеш. Можливо, саме це і підштовхнуло мене до цієї професії, – говорить він. – Є ролі, які даються дуже важко. А є такі, що лягають на душу зразу, ти відчуваєш їх. Той же Боруля. Здавалося б,
42 роки я його граю, але він мені не набрид, і щоразу я знаходжу, відчуваю в ньому щось нове. І це чудово. Ролей багато, вони всі рідні, як діти. Але думаю, найбільше мені вдалися Тев’є, Боруля, Шельменко, Галушка зі «Степів України», Черевик із «Сорочинського ярмарку», Санчо Панса. Роль пройдисвіта Підмьоткіна у виставі «Під чорною маскою» взагалі зробила мені ім’я. Вона була дуже складна: п’ять вокальних номерів, складні кульбіти, на руках проходив усю сцену. Ми з дружиною щойно побралися, у нас медовий місяць, а я приходив додому виснажений, у синяках. Але після цієї ролі про мене заговорили, словечка мого персонажа повторювали як афоризми.

У день народження людині традиційно бажають здоров’я, успіхів, натхнення. «ПВ» також вітає Юрія Васильовича з ювілеєм і зичить многая літа. Ми також запитали, що б актор побажав собі сам?
– Одного – нової роботи, цікавої, хорошої ролі, якої мені ще не доводилося грати. Прикро, що до такої дати я не можу вийти до глядача з новою роботою, звітувати про те, що я зміг і на що ще здатний. Але так складаються обставини. Театр не має на це фінансових можливостей. Хотілося б зробити ще щось, поки є сили.
Наталія Вісич, 17.11.2014, 12:28894
ПнВтСрЧтПтСбНд
1 2
3 4 5 6 7 8 9
10 11 12 13 14 15 16
17 18 19 20 21 22 23
24 25 26 27 28 29 30
31
<листопад