25 серпня 2019 • № 34 (1570)
Rss  

Олексій Петренко: Хто серцем чистий і душею, не потрібна тому війна!

Полтавський видавець, колекціонер і меценат Олексій Петренко у свої 55 каже, що почувається значно молодшим. І з приводу презентації виставки «Український естамп», що відкрилась у великій залі Полтавського художнього музею ім. М.Ярошенка, зазначає, що жодного символізму в даті й цифрах не закладав свідомо. Так сталось. Але це була пречудова нагода для шанувальників мистецтва, родини й друзів розпочати святкування трохи раніше з доброї нагоди, тож привітання з цікавою колекцією поступово й гармонійно перейшли у поздоровлення зі своєрідним особистим ювілеєм.
Виставка бентежить, тривожить, торкається якихось глибинних струн у душі. Естамп із французької дослівно «відбиток» – твір друкованої графіки. Камерні за своєю формою твори полонять і пломеніють такою потужною енергетикою, що навіть відсторонюють глядача від дійсності. Декілька сотень відвідувачів презентації були приємно шоковані потужністю зібрання Олексія Петренка.

Звертаючись до присутніх, директор Полтавського художнього музею Ольга Курчакова звернула увагу на підпис однієї з робіт: «Хто серцем чистий і душею, не потрібна тому війна». Це й варто винести лейтмотивом усього дійства. Саме так бачить своє життя Олексій Миколайович, роботи саме такого спрямування і поповнюють його колекцію. Він збирає живописні символи сучасної епохи, робить це свідомо і його захоплення гідне пошани суспільства.

Звертаючись із привітальним словом і благословенням до учасників зібрання, архієпископ Полтавський і Кременчуцький УПЦ КП Федір зазначив, що Олексій Петренко допомагає постійно й невтомно і не тільки полтавським митцям, до справи волонтерської допомоги бійцям АТО меценат долучився одним із перших у місті.

А наша розмова з ювіляром відбулася напередодні урочистостей і торкнулася багатьох тем, актуальних для Олексія Петренка.

– Олексію Миколайовичу, виставкова діяльність – це такий план, якого Ви дотримуєтеся?
– Нагадаємо читачам, першим презентувався «Український натюрморт», потім «Українська графіка», далі «Український пейзаж» і нині «Український естамп» – це цікаво споглядати саме в такому поданні. Щороку намагаюсь презентувати якийсь розділ своєї колекції. Бо ж сенс не у володінні мистецькими шедеврами, а в оприлюдненні їх для широкого кола поціновувачів. На виставці представлено близько ста українських графіків. Взагалі пік розквіту цього мистецького напряму припадає на часи Радянського Союзу, бо тоді масово друкувалися книжки, і потреба в ілюстраціях спонукала художників до активного розвитку в професійній сфері. Я спеціально досліджував цю тему, то найбільший пік припадає на 60-70-ті роки. Три вищих навчальних заклади готували фахівців – інститути у Львові, Києві та Харкові. Потужну плеяду майстрів саме цього спрямування. На жаль, сучасне книговидання не надає такого грандіозного простору для розвитку й реалізації сучасних художників-ілюстраторів.

– А як у Ваше життя увійшло колекціонування?
– Це з самого раннього дитинства. З багатьма колекціонерами спілкуюся, то розповідають, що всі збирали в дитинстві етикетки від сірників, марки. Так було і в мене, ще в школі. А вже коли навчався в Полтавському інженерно-будівельному інституті, почав збирати книги. До цього багато читав у дитинстві, моя тітка Наталія Ністратівна була вчителем української мови й літератури, а школа була за п’ять кілометрів від села, де я народився й жив, узимку, коли мело й була холоднеча, мене залишали у неї ночувати і я читав, читав… Бачив тоді її бібліотеку і поставив собі за мету – буде й у мене така.

А вже усвідомлено книги почав збирати з 80-х, був тоді книжковий чорний ринок у Горбанівці, він згодом по всьому місту мігрував, там можна було знайти дуже цікаві видання. А з 1991-го, коли став підприємцем, доля пов’язала з поліграфією й з’явилася можливість самому робити книги.
А вже згодом із книг і спілкування з колекціонерами справа систематизувалася: що і як збирати. Наприклад, познайомитися з Віктором Брикульцем, нашим патріархом живопису, мені допоміг Петро Богуш, на жаль, цього колекціонера вже немає серед нас.
Книги з мистецтва орієнтували увагу на шедеври, та я ж розумів, що на такі зібрання у мене просто не вистачить фінансових можливостей. І я звернув погляд на мистецтво рідного краю, сучасників, полотна яких уже нині стають історією, яка дуже колоритно змальовує нашу епоху.
Можу сказати, що в моєму зібранні представлені всі художники, які жили в Полтаві з 60-х років. Це може бути дві роботи або й п’ятдесят. Так склалося, але це відображає об’єктивно тодішню атмосферу.

Наприклад, я поставив собі за мету знайти картини Андрія Андрійовича Сербутовського. Але не можна було купити жодної роботи! Рідні від початку не схотіли зі мною навіть говорити про продаж. Але в підсумку вийшла ґрунтовна мистецька монографія, яку я ініціював та видав, а з’явилася вона на основі мого власного зібрання.

– Чи обмежуєтесь колом полтавських художників у колекції?
– Тепер уже орієнтуюся на багатьох українських митців. Особливо стосовно графіки: це й класики Касіян, Мироненко, Дерегус, імена яких широко відомі. Але не обмежуюся лише картинами, цікавлюсь і листівками, фотографіями, історичними документами.

– Ви були одним з ініціаторів створення Гільдії полтавських колекціонерів?
– Вона створювалася не просто для спілкування, а для людей, які остаточно визначилися, що вони колекціонери, а більше з метою об’єднатись у співорганізації оприлюднення власних колекцій. Це є однією з головних умов Гільдії – мусиш хоча б раз на рік презентувати виставку з фондів свого зібрання. Популяризація важлива, бо часто трапляється так, що колекція існувала напівтаємно, а пішов з життя її збирач і вона помалу десь розчинилась. У нашому випадку ми не знаємо, як складеться доля зібрань, але вони залишаться в каталогах виставок. Ми запускаємо наші набутки в науковий обіг, це найважливіше як для збирачів, так і для художників.

Окрім колекціонування живопису й графіки, мене цікавлять старовинні фото. У Полтаві фотографія з’явилася приблизно з 70-х років XIX ст. – з Йозефа Хмелевського. Мене цікавить тема Полтави і полтавці в фотографії. Особливий напрям – навчальні заклади: це й Маріїнська гімназія, і чоловіча гімназія, приватні гімназії, документи, які їх стосуються. Колись, можливо, у співпраці з Євгеном Анічиним і Олегом Денисенком (у них теж ця тема широко представлена) видамо альбом і презентуємо виставку. Постреволюційний період і 30-ті роки дуже мало представлені у фотодокументах. З періоду війни теж є фото, які взагалі не демонструвались. У філокартії мене цікавлять листівки за тематикою україністики: Полтава, Диканька, Гоголь. Є цікаві добірки професора Кніповича «Малоросійські типи і види». Можливо, я не все знаю, але, спілкуючись із колекціонерами, зрозумів, що у мене одна з найширших збірок у цій царині.

– Багато художників можуть сказати, що Ви допомагаєте у проведенні їх виставок? Спілчанські заходи, друк художніх каталогів?
– У плані прикладної допомоги художникам більше згадуються пленери. Зокрема й «Мальовнича Котелевщина». Також видавництво АСМІ започаткувало і проект «Художники Полтавщини» (нині він налічує вже 46 імен сучасників). Ми й справді долучаємося до видання каталогів та інших цікавих і значимих для суспільства видань.


У нас потужна поліграфічна база – самих лише газет друкуємо три десятки! Книжкова палітра теж дуже широка – від поезії до наукових і енциклопедичних видань. Ця робота поцінована – за 2013 рік на конкурсі «Краща книга України» ми отримали в номінації АРТ-книжка диплом ІІ ступеня за монографію «Андрій Сербутовський», а в номінації «Поезія» – диплом третього ступеня.

Ми активні, незважаючи на складний час, у якому живемо. Є проекти, які друкуємо власним коштом. Українці – нація, яка читає, тож будемо сприяти в міру можливостей, аби нові книжки були якісними й цікавими, молодь хотіла взяти книгу до рук і вона припала до душі.
Марія Бойко, 24.11.2014, 13:481492
ПнВтСрЧтПтСбНд
1 2 3 4
5 6 7 8 9 10 11
12 13 14 15 16 17 18
19 20 21 22 23 24 25
26 27 28 29 30 31
<липень