26 вересня 2018 • № 38 (1522)
Rss  

Віктор Брикулець: 90-річчя патріарха живопису

Сучасний класик живопису, якому 23 листопада виповнюється 90 років, Віктор Брикулець виглядає молодим, енергійним, сповненим планів і задумів! Очі його сяють наснагою й романтизмом. Цей неймовірний чоловік фантастично любить людей, захоплюється характерами й долями. Та його власний життєвий шлях міг би стати основою для трагічної саги.

Випробовували його на міцність голодомори й війна, колективізація й фашистські табори, та й від радянської влади отримував чимало погроз, як і багато хто з митців того часу. Він вижив. Не зламався. Не озлобився. Не зрадив свого покликання.

Це особливе покоління – їх гартувала саме історія. Стражденні, вони взяли на свої плечі творення духовного егрегора нашого суспільства.

Віктор Брикулець став Майстром! Свідомо пишу з великої літери, бо тисячі його колег, людей, яких він зобразив на портретах, говорять про нього із захопленням, повагою й любов'ю. Він вражає своєю енергетикою, спонукає й інших робити більше.

Титани духу живуть між нами, і так важливо підтримати їх розумінням, усвідомленням, що без їхнього внеску ми вже давно пішли б старцями-жебраками по світових мистецьких стежках. Але ж ні – такі, як Віктор Брикулець, продовжують дивувати світ!

Віктор Брикулець (автопортрет).
– Вікторе Михайловичу, якою має бути людина, аби зацікавити вас настільки, щоб узятися за портрет?
– Я повинен знати про неї якомога більше, про її діяння, служіння своєму народу. Я багатьох відомих людей малював, серед них немало й письменників. Мабуть, до півсотні. І майже з кожним зустрічався. Цікавий портрет відомого українського класика Івана Цюпи. Коли він їхав зі з'їзду письменників у Москві, заїхав спеціально до мене, і цілих два дні ми з ним спілкувалися. Я про нього дуже багато знав – написав його портрет. На жаль, Івана Антоновича вже серед живих немає, а син казав, що портрет десь пропав, то так його на великій виставці ніхто й не бачив, на жаль… А коли пишу портрети історичних постатей, то, звісно, доводиться багато читати і про саму людину, і про ту епоху.

Наприклад, портрет Мазепи. Хотів би показати його на своїй виставці, але оригінал купив один чоловік з Києва, з яким домовитися не вдалося – не хоче надати його для виставки. Коли почав писати сам портрет, уже багато знав про Мазепу як позитивного, так і негативного, однак довелося «копати» глибше. Так, французький посланець Ліотар був на прийомі в Петра й розповідав тому, який із себе Мазепа: казав, що він дуже багато знав мов, більше любив слухати, ніж говорити. Коли ж Ліотар на прохання Мазепи приїхав до України, то познайомився з ним ближче: кремезної статури, міцний, що засвідчило навіть рукостискання. Мов і справді знав багато: приходили татари – говорив з ними татарською, з французами – французькою, з італійцями – італійською… Погляд його був світлий, іскристий такий… Ось із таких деталей і складається потім робота над портретом. Складна це річ. Хочеться глибоко вникнути в психологізм свого героя.

Коли за часів Віктора Ющенка мені присвоїли звання заслуженого художника України, то попросили пригадати, скільки полотен я подарував державним діячам, музеям. Підрахував – і вийшло, що десь на 200 тисяч доларів! Отже, я люблю дарувати. Роблю це, коли знаю, що людина цінить, поважає мистецтво. З цими людьми я досі дружу. І намагаюся продовжувати дарувати.

– А коли ви вперше усвідомили себе художником?
«Чайка» (2005 р.)
– Коли був у четвертому класі, вчителька сказала: «Вікторе, я чула, що ти малюєш багато портретів Шевченка, принеси…». Я приніс, вона відправила те в Київ, і через два тижні мою роботу надрукували в центральній газеті. І навіть гонорар прислали – ми з мамою отримали 200 карбованців! Тоді я вперше, можна сказати, власним трудом заробив собі й на одяг, бо то були важкі часи. Відтоді багато й малюю Шевченка.

У Харкові, де я жив, у 1961 році було організовано першу виставку, присвячену Шевченку. На обласний виставком представили понад півтори тисячі творів за цією тематикою. За п'ять турів в області відсіяли 90 відсотків, а кращі роботи відправили в Київ, на Всеукраїнський виставком. І я всі ті тури пройшов, з харків'ян залишилось 72 чоловіки, і навіть мої два викладачі тоді не потрапили до їх числа… До речі, там розглядали самі роботи, а вже потім називали автора. Через чотири роки до 100-річчя від дня смерті Шевченка виготовив ліногравюру й знов подав на виставком. Тоді там обов'язково «сидів» представник обкому партії з ідеології. Показую свою ліногравюру, яку назвав «Встане правда, встане воля…». Бачу, поморщилося обличчя, чиновник незадоволений: «Почему ты так крамольно назвал свою работу?». Я кажу, що немає там крамоли… «А что ты хотел этим сказать?». Життя Тараса, мовляв, було важким при цараті, як і життя всього українського народу. «Что?! А ты знаешь, где Колыма? Узнаешь!». Голова спілки підказує (а він мене поважав, бо я виконував завжди дуже відповідальні завдання, скажімо, на площі Дзержинського малював панно 860 квадратних метрів, найбільше панно в Україні за всі часи): «Вітю, назви «Думи мої, думи»… Кажу, хай буде… «Ну еще поживешь на свободе некоторое время…». Але мене тоді на виставку в Київ таки не пустили. Однак у Харкові роботу визнали кращою, зробили навіть 40 плакатів двохметрових – і таки «Встане правда, встане воля»! Отак!

– Це були тяжкі часи, та все починається від своєї родини, батьків, виховання. Якими були ваші батьки?
– Від діда-прадіда Брикульці в селі були авторитетними й поважними людьми. Надзвичайно добрі, релігійні. Батько співав у церкві, був регентом, бо коли служив у Петербурзі, то відвідав багато курсів, де вивчав музику, іноземні мови, і в селі своєму він був дяком. Колись Брикульці мали багатство, але й дітей багато, і зрештою всі одержали невеличкі наділи землі. Батько куркулем не став, але його вважали таким, бо… мав бібліотеку з понад дві тисячі томів. Він Бальзака, Лондона читав в оригіналі, знав усі слов'янські мови. У 33-му всіх з роду Брикульців, його двоюрідних братів, у Сибір вислали як куркулів. Батько хворів на епілепсію і туберкульоз (це все дали роки колективізації), але і йому наказали, щоб через три дні збирався до Сибіру. Зрештою батько поїхав у Харків до тодішнього керівника України Постишева. Той теж був жорстокою людиною, та до батька поставився, я б сказав, з розумінням і написав записку, що Брикулець не куркуль – не чіпати! Та коли прибув поїзд на станцію, а організатори колгоспу вже знали, що батько поїхав скаржитися, мати забігла у вагон і каже: «Михалку, тебе ждуть…». Батько відповідає: «Ось у мене документ, не тронуть…». Батько зійшов, а вони – чоловік 15! – із залізними прутами почали його бити… Перебили руки, ноги, цей папірець порвали… І через чотири дні батько помер. Отак жили Брикульці.

«Гриби» (1965 р.)
Мій старший брат Іполит, який помер два роки тому, написав книгу «Привид у червоній свитці» – це про голодомор. Я цими днями говорив з Олексієм Петренком, аби допоміг видати книжку про життя селян у ті жахливі роки. І конкретно про сім'ю Брикульців. Повмирали всі в нашому роду, я опух, у мене ступні були – суцільний пухир. Пам'ятаю, батько вже помирав, каже, що хотів би хоч раз укусити хліба чи хоч понюхати... Мати оббігла все село, а в селі вже половина вимерли, нарешті принесла шматочок хлібця, а він каже: «Уже я його не хочу». І тут же помер… Я вижив, хто його знає як… Багато горя було й у колективізацію, і за фашистської Німеччини. Я в шахті працював, утікав, у штрафний табір найжорстокішого режиму потрапив, і перед шибеницею стояв, уже хотіли судити за втечу… Довго розповідати… Не буду… Жахливі часи!...

Майстер не хоче говорити про горе. На його полотнах стільки сяйва, радості й відтінків білого кольору, що не одразу вдається це добре усвідомити. Роботи Віктора Брикульця стали перлинами приватних зібрань і музейних фондів. Особистим другом його вважає внучка Карла Фаберже, очільниця всесвітньо відомого ювелірного дому Тетяна Фаберже. «Епохою Брикульця» назвав його внесок у сучасне мистецтво голова Полтавського відділення Національної спілки художників України Юрій Самойленко. Про ювіляра могли б говорити тисячі людей – і кожен знайшов би щось особливе, аби характеризувати цю особистість. Та я наведу лише деякі цитати.


Юрій Самойленко, голова Полтавського відділення НСХУ, заслужений діяч мистецтв України:
– Віктор Брикулець – патріарх живопису. Але дивовижно, як він активно працює. Я скажу, що друга половина його творчого життя ще активніша, адже його полотна вже стали надбанням музеїв не тільки України. Він настільки володіє формою, одночасно надаючи цьому кольору, що всі його живописні твори – це як виплеснуті на полотно почуття. Думаю, у живописі вже є таке поняття – епоха Брикульця.

Олексій Петренко, колекціонер, видавець:
– Він молодий. У своїх творах, у своєму житті. У думках! Тому це відрізняє його від інших художників. Проект «Художники Полтавщини» відкривав Віктор Брикулець. Я вважаю, що це один із кращих портретистів і живописців Полтавщини. А також графік. Тому один із моїх проектів «Видатні українці» в графіці я замовляв саме Віктору Михайловичу. А графіка – це папір, вугілля. У цій техніці не можна схибити, якщо ти хоч одну лінію повів не в ту сторону, то все, портрет не вийде. За словами Брикульця, ним створено кілька тисяч портретів. Я вірю в це, тому що тільки за час нашої дружби він написав їх сотні.

Валентина Матієшина, меценат:
– Коли Віктор Михайлович писав троянди, то на кожній квітці була росинка. Він писав на темному фоні, і здавалося, що це не роса, а сльози, спогади переплітаються з його минулим життям і сьогоденням. Якщо він писав своє улюблене село і людей, то там було стільки ентузіазму і величі душі людської! Для мене це людина приголомшливої долі – дуже талановита і багатогранна. У мене є друзі-художники, які зобразили мене в портретах, – Микола Підгорний, Нікас Сафронов, але тільки Віктор Михайлович настільки глибоко передав глибину характеру, погляд на життя. І мені здається, він пише не зовнішність, а саме характер. Такій людині хочеться побажати жити і творити й надалі, а для цього потрібно, щоб ближні віддавали йому більше тепла й уваги.
Марія Бойко, 24.11.2014, 14:061147
ПнВтСрЧтПтСбНд
1 2
3 4 5 6 7 8 9
10 11 12 13 14 15 16
17 18 19 20 21 22 23
24 25 26 27 28 29 30
<серпень