22 квітня 2019 • № 16 (1552)
Rss  

«Про кожен фарфоровий виріб і кожного працівника можна навіть книгу писати»

Майстер з розпису Лідія Кузнецова за роботою.
Свого часу рубрика «Ретро-погляд» звернулася до читачів з проханням колишніх працівників полтавських заводів розповісти про історію або цікаві факти з життя підприємств. Напередодні п'ятдесятиріччя Полтавського фарфорового заводу редакція отримала листа від Віталія Юхна, який пройшов цікавий шлях на підприємстві завдовжки у 26 років.

За вашим запрошенням хочу розповісти трішки про Полтавський фарфоровий завод, його людей і продукцію, яку ми випускали. Вибачте лише, що багато писатиму і про себе, бо за 26 років роботи на заводі все перепліталося.

Я народився 24 серпня 1931 року в селі Глинськ Роменського району Сумської області. У 1961 році закінчив Глинський індустріальний технікум за спеціальністю технік-технолог керамічної та силікатної промисловості. Був направлений державною комісією на роботу в Полтаву на Малобудищанський цегельно-керамічний завод, де працював чотири роки начальником пічного цеху.

У червні 1964 року в Полтаві почав працювати фарфоровий завод. Торік цьому заводу був би піввіковий ювілей. На жаль, його «продали та пропили». У серпні 1965 року я прийшов працювати на завод, де з 26 років трудився 15 років начальником цеху.

У 1966 році завод вийшов на проектну потужність – випуск фарфорових виробів 7,5 млн на рік. Завод випускав лише плоский товар: тарілки глибокі 240 мм у діаметрі, тарілки глибокі 200 мм, тарілки мілкі 200 мм і 175 мм та блюдця.

Постало питання випуску порожнинних виробів, і з цією метою були прибудовані до основного корпусу відповідний цех і дільниця лиття. Завод почав виготовляти чайні й кавові сервізи, набори для води, молочні й дитячі кружки, чашки, салатники й сільниці. Таким чином вийшли на випуск продукції на 9 млн крб на рік.

Та коли запрацювала і дільниця лиття, вузьким місцем стала піч ПКЧ – з крокуючим черенем за проектом київських інженерів. Тож було прийнято рішення піч ПКЧ замінити на піч Ленінградського інституту кераміки ПАС-1 – піч автоматична швидка. Автор печі – Борис Михайлович Клейнер. Випалювання фарфорових виробів становило шість годин, тоді як тунельна піч працює на 22-годинному режимі. До кінця року завод план виконав, а головне – увійшов у нормативні відходи й одержав продукцію першого сорту за 60% і виробів зі Знаком якості від 15% до 17%. І вже у 1973 році завод вийшов на випуск 14 млн шт. на рік. За високі показники у випуску фарфорових виробів у 1974 році дев'ять працівників заводу були відзначені державними нагородами. Головному інженеру Івану Кириловичу Нечипоренку було присвоєно звання заслуженого працівника легкої промисловості.

Продукція фарфорового заводу. 1974.
У 1973 році цех порожнинних виробів був занесений на обласну Дошку пошани, про що писала газета «Зоря Полтавщини» від 4 жовтня 1973 року.

У 1980 році завод зайняв перше місце в соціалістичному змаганні серед заводів Київського району. А тому керівництво міста надало право Полтавському фарфоровому заводу відкрити Першотравневу демонстрацію. Доручили мені, начальнику цеху, який зайняв перше місце в соцзмаганні серед цехів заводу, і токарю механічного цеху Віктору Супруну, переможцю у соцзмаганні серед токарів, іти в голові колони й нести прапори. Мені – прапор міста Полтави, а Віктору – прапор Київського району.

На пенсію я вийшов 2 вересня 1991 року. При становленні заводу і випуску 14,2 млн шт. фарфорових виробів на рік із випуском за 60% першого сорту директором був Сергій Іванович Бондаренко, головним інженером – Іван Кирилович Нечипоренко, начальниками цехів – Євдокія Іванівна Вишневська, Микола Дмитрович Єщенко, Микола Павлович Курило, Катерина Лаврентіївна Косенко і пізніше – Тетяна Миколаївна Пічугіна.

А продукції випускали 67 найменувань: тарілки, блюдця, кружки, чашки, чайні та кавові сервізи, набори для води, молока та ін. А крім планових виробів, випускали вази п'яти розмірів, форм та рисунків. Зробили навіть вазу в Москву Леоніду Брежнєву з його портретом. Автор вази – народний художник України Іван Михайлович Віцко, на той час головний художник заводу. А портрет на вазі малював Віталій Михайлович. Також випускали скульптуру «Псел – Ворскла» (автор Володимир Іванович Білоус), а голуби і ведмедики на Олімпіаду в Москві (автор Євгенія Григорівна Гулько).

На знімку (зліва направо): Михайло Петрович Рева – модельник, Людмила Петрівна Гурченко – сортувальниця, Зоя Олексіївна Кабашна – формувальник, Валентина Михайлівна Серкіна – живописець, Валентина Пилипівна Бурдюг – приставщик, Таїсія Львівна Манухіна – укладальниця, Віталій Махтейович Юхно – начальник цеху.

Художник Ніна Пилипівна Місюра розробила і розписала чайно-кавовий гарнітур «Лтава» із 72 предметів.

На заводі працювало багато сімейних пар: Нечипоренки, Крочки, Гаряжі, Єщенки, Пічугіни, Луценки, Надтоки, Вишневецькі, Коблицькі, Авраменки та інші. Працювали навіть династії – Камчатови і Юхни. Про кожен фарфоровий виріб і кожного працівника можна навіть книгу писати.

Віталій Юхно
Іван Мольченко, 29.01.2015, 13:451195
ПнВтСрЧтПтСбНд
1 2 3 4 5 6 7
8 9 10 11 12 13 14
15 16 17 18 19 20 21
22 23 24 25 26 27 28
29 30
<березень