23 березня 2019 • № 12 (1548)
Rss  

«Полтавський батальйон небайдужих»: боротьба триває!

Цю підступну, неоголошену війну вже навіть велемовні політики не називають АТО. Зрозуміло цілому світу, що коли не боронити Вітчизну, то України – соборної й незалежної європейської держави – просто не стане. Її розтопче чужий чобіт, як це вже сталося з гідністю Криму й життєвою інфраструктурою Донбасу. Тяжко, скрутно, боляче, попри втому й депресію мусимо всі гуртом підтримувати бійців на передовій. Вони боронять наш мир, наш уклад життя, наше майбуття, зрештою. І найбільше це усвідомлюють ті, хто вже ось рік допомагає фронту всіма своїми силами, духовними, душевними й фізичними, – «Полтавський батальйон небайдужих». Молитвою й ідеями, творячи маленькі щоденні рукотворні дива, – пакують продукти й ярмаркують, збираючи кошти на ґрунтовніші придбання – амуніцію, обладнання для життєзабезпечення бійців. У хід іде все – від ляльки-мотанки до відремонтованого БТР. Як вони витримують?! Просто, буваючи на фронті, вони бачать, як там нашим захисникам в окопах серед зими під обстрілами з «Градів». Це не дає зупинитися, опустити руки й сказати: «Усе. Я своє зробив». Вони такого не скажуть ніколи. Натомість діють з кожним днем усе рішучіше!

Архієпископ Полтавський і Кременчуцький Федір, неофіційний лідер «Полтавського батальйону небайдужих»:
– Для бійців 92-ї і 93-ї механізованих бригад, полтавців, ми сьогодні благословили 21 портативну радіостанцію, які допоможуть їм захистити Батьківщину і вбережуть життя. Ми у волонтерській організації «Полтавський батальйон небайдужих» маємо цілий підрозділ підприємців, які постійно, деколи абсолютно не публічно допомагають забезпечувати армійців. Це Леонід Гонтар, Сергій Михайлик, Петро Герасименко й Анатолій Шулик. Без них ми не змогли б реалізувати задуми, вони з літа долучаються до перевезення, фінансування більшості великих закупівель. Нещодавно вони відремонтували БТР, а сьогодні закупили партію рацій. Уже сьогодні або завтра, не гаючи часу, ми передамо це обладнання на передову.

На запитання, як удається не опускати рук, Леонід Гонтар дав вичерпну відповідь:
– Глибоко переконаний, що зараз відбувається становлення української нації! Нині є величезний історичний шанс відбутися Україні. Коли країна в біді, вважаю, кожен повинен долучитися до її захисту. Дивлячись, як бідні люди віддають свої останні копійки, те, що й віддати вже не можна, але діляться цим з бійцями, немічними, пораненими, то люди забезпечені мусять зробити все, аби країна вистояла й перемогла.

І хочеться навести без коректив два невеликих пости з «Фейсбука», де волонтери «Полтавського батальйону небайдужих» звітують та координують свою роботу:
«Полтавський батальйон небайдужих» Поїздка в Дебальцеве

Це була, мабуть, найсерйозніша наша поїздка за весь час. Чому найсерйозніша? Тому що ніхто і гадки не мав, як будуть розвиватися події. На початку подорожі в нас було лише завдання: доставити вантаж, виконати яке можна було кількома шляхами (розвантажившись у певних точках). Ми пішли найскладнішим, але не жалкуємо.

Виїхали рано-вранці, зібралася ціла команда, ми давно не їздили командою.

Доїхали добре, тільки дорога вже розбита зимою та технікою, тому вийшло дуже довго в один бік, відповідно і в інший. По дорозі зв’язатися з хлопцями в Дебальцевому не вдавалося, тому що постійно не було зв’язку. Його не було аж до Артемівська. А в Артемівську трапилося диво, і Андрій вийшов на зв’язок (до речі, постійно згадуйте його у своїх молитвах). І почав нам розповідати, що в них стріляють і по перехрестю біля них теж стріляють, і кругом стріляють, і взагалі щоб ми не їхали сюди!

Оскільки вся дівчача половина команди проголосувала за те, щоб їхати в саме Дебальцеве і передати хлопцям продукти та тонну води з рук у руки, то вибір у хлопчачої половини був не дуже великий, ви зрозуміли який. Тому слова Андрія, що там дуже страшно, ми сприйняли просто як залякування нас, щоб ми не поїхали туди, де може трапитися будь-що і будь з ким.

Жарти жартами, але, мабуть, усе, що з нами відбулося, ми починаємо усвідомлювати лише зараз. Те, як Бог про нас попіклувався, точніше не про нас, а про хлопців, а оскільки ми робили добру справу для ближнього, то і про нас попіклувався, тому що добро завжди повертається добром, навіть якщо ми його не очікуємо!

У нас було відчуття, що Господь ніби повідкривав нам усі блокпости, прикрив нас від обстрілів на дорозі та в самому Дебальцевому. Нас лякали, що на блокпостах не пропустять, тому що цивільних не пропускають у такі зони: того дня наші друзі були під Донецьком, далі певної точки їх не пропустили.

Але – о диво! – на блокпостах перше запитання було: «Ви хто?» – «Волонтери, їдемо в Дебальцеве!». Наставала тиша, потім нам бажали доброї дороги і казали: «Проїздіть!». На пропозицію щось залишити з продуктів діставали відмову: «Їм там важливіше! Передайте їм!».

А ще в нас було відчуття, що на нас дивилися як на смертників, але при цьому з повагою глибокою. Уперше відчували її якоюсь особливою. Вдячні хлопцям, що змогли пережити це відчуття, воно укріпило нас у наших «подвигах». Не будемо приховувати, що по дорозі в Дебальцеве всі мовчали. Ми піймали себе на тому, що в автобусі стоїть повна тиша, усі були в очікуванні. А по дорозі назад напруга спала. Навіть коли ми були в небезпечній зоні й почувся сильний свист від обстрілів, десь поруч з нами, усі стали говіркішими. Водій чомусь вирішив зменшити швидкість та почав налаштовувати GPS, не зовсім зрозуміло, для чого він був, там була одна дорога, дорога до свободи. Потім Наталя Святцева вирішила, мабуть, що адреналіну мало, і запропонувала водію прокоментувати на камеру, як ми виїздимо з-під обстрілів (для тих, хто не знає, у тій зоні менше 80-90 їхати не радять, навіть якщо дорога дуже погана). Усі наші бурчання, що цього робити не варто, виїдьмо з-під обстрілів, її не переконали, і вона увімкнула камеру!

Отже, на під’їздах до Дебальцевого, як і по дорозі назад (до 20 км до найближчого блокпосту), машин не тільки цивільних, але і військових не було взагалі. При в’їзді в Дебальцеве на повороті стояло декілька людей. Коли ми їхали назад, їх уже не було: усі поховалися від обстрілів.

Ви вже читали в наших коротких постах, як ми були у хлопців 128-ї бригади, як нас приймали як рідних, хоча багатьох ми бачили вперше, як вони раділи воді, як ми окроплювали техніку і приміщення, як заскакували в бліндаж по команді «Повітря!», як роздивлялися воронку від нічного обстрілу радіусом до трьох метрів. Хлопці сказали, що розриви були від нас за 300 метрів. Усе це було! Це був особливий час!

Хлопці 128-ї бригади настільки були раді нам, що лише коли ми від’їздили, додумалися запитати: «А хто вас узагалі сюди пропустив? Як ви сюди потрапили?». Ми здогадалися, що вони нічого не зрозуміли, тому що таких, як ми, не спинити.

Після виїзду в нас було ще одне спецзавдання – доставити продукти та речі в 101-шу бригаду, яка стояла трохи далі. Хлопці нас чекали, хоча нормально вийти з ними на зв’язок не вдавалося.

Виїхали на 101-шу бригаду, місто було вже мертвим, ніде нікого, тільки ми їхали в центр, шукаючи своїх друзів. Під’їхали до блокпосту, а тут з бліндажа вибігають хлопці і здалеку починають нам махати, щоб ми швидше їхали звідти, поверталися назад! Дискутувати не було з ким, та й навряд чи це було б мудрим, тому ми розвернули авто і нумо з Дебальцевого!!!

Милістю Божою без пригод ми виїхали з міста, ще трохи помовчали, а потім забубоніли всі: «Ну подумаєш, у Дебальцеве з’їздили!».

Продукти 101-й бригаді передали вже в Артемівську, але це інша історія.

Якщо ж серйозно, то щиро дякуємо вам за молитви, вони відчувалися, відчувалося, як Господь дітям двері відкрив, а потім за ними закрив, що навіть ніхто і не зрозумів, що відбулося. Весь командний склад «Полтавського батальйону небайдужих» був разом, усі навіть жартували, що оце поїхали всі разом, а коли що – то що далі?

Не стільки були під обстрілами, як тепер будемо розповідати про це!

І другий пост буквально через декілька днів:
Нещодавно тільки повернулася додому...
Старий-новий біль, скорбота.
Думала, прийду додому, нічого написати не зможу, лише викладу фотографії.

Але писати потрібно, писати для того, щоб ви знали, що життя продовжується, що тут ми ховаємо, служимо панахиди, а через годину запаковуємо повний мікроавтобус на фронт, а за годину до того відправляли інший в інший бік. І так постійно. Ми працюємо, ви працюєте, усі працюємо для нашої перемоги, щоб наша земля була вільна, щоб мій край міг співати моїх українських пісень.

Ось і Олександр загинув за те, щоб я вільно могла йти вулицями додому, не ховаючись від снарядів, щоб я могла вільно розмовляти моєю дорогою мовою, щоб я вільно могла жити в моїй країні. Жити, вчитися, відпочивати, служити іншому. Мати мою Україну.
Вічна пам’ять моєму новому герою...
Марія Бойко, 12.02.2015, 14:251022
ПнВтСрЧтПтСбНд
1 2 3
4 5 6 7 8 9 10
11 12 13 14 15 16 17
18 19 20 21 22 23 24
25 26 27 28 29 30 31
<лютий