24 червня 2019 • № 25 (1561)
Rss  

Більшість продукції взуттєвої фабрики робили для жінок

За адресою Фрунзе, 57, розташований комплекс, який утворився з трьох будівель. Двоповерховий будинок посередині з напівкруглим фронтоном, у якому нині розміщені аптека та відділення одного з банків – найстаріший. Свого часу в ньому діяла відома в Радянському Союзі взуттєва фабрика, яка на початку 1970-х переїхала далі від центру міста. Арка, що веде на автостоянку, була головним входом на підприємство з відповідною вивіскою (дивіться старе фото).

12-та полтавська державна взуттєва фабрика, яка підпорядковувалася Народному комісаріату легкої промисловості СРСР, була заснована в 1923 році. Діяло підприємство в центральній частині міста на вулиці Радянській, 8/12, у 1930-х перебралося на околицю міста. Тоді, та й навіть до кінця 1950-х, територія далі в’язниці (Фрунзе,49) не освітлювалася вуличними ліхтарями. Першу згадку в пресі вдалося знайти в «Більшовику Полтавщини» за 1930 рік, де розповідається про виробничі успіхи фабрики «Полтвзуття»: «Підприємство промфінплан 1929–1930 років перевиконало, випущено продукції на 111,5%». У звіті за 1940 рік обласного управління народного господарства зазначено: на 12-й держвзуттєвій фабриці середня кількість робочих наприкінці 1930-х складала 400 чоловік, а в 1940 році – 800.

За відбудову фабрики, зруйнованої під час війни, узялися в 1947 році. В архіві управління головного архітектора Полтави зберігається «Технічний проект реконструкції Полтавської взуттєвої фабрики», розроблений Київським технологічним інститутом. Є кілька викопірів генплану Полтави з чималенькою територією: склади, майстерні, кузня, виробничі цехи, садок, гаражі й навіть конюшня «на трьох коней». Постало питання розширення території. Для цього мали знести чи переобладнати два будинки по вулиці Фрунзе і три (в одному з яких містилася кіноремонтна майстерня) по вулиці Підмогильній (нині Макаренка). Саме з цієї вулиці був в’їзд для транспорту на задній двір фабрики. Переселення мешканців пройшло гладко, пручався лише один житель будинку на Підмогильній,10, – такий собі Браженко. Згідно з побажаннями органів безпеки у підвалі складу №7 мало бути бомбосховище на 100 чоловік. Серед цікавих розрахунків: підлога другого поверху мала витримувати вагу пресів «Ідеал» по 750 кг кожен, швейних настільних машин до 75 кг, вагу сировини до однієї тонни. Проектна потужність підприємства – 1000 пар на зміну або 600 тисяч пар на рік у дві зміни. У документах директором взуттєвої фабрики значиться С. Герман.

На фото 1953 року: робітники Полтавської взуттєвої фабрики на недільнику скопують вулицю Фрунзе.

У 1950-х роках потужність фабрики почала поступово зростати. Так, у 1955 році підприємство випускало 900 тисяч пар на рік, у 1958 – 1500. Фабрика двічі посідала третє місце у Всесоюзному соцзмаганні підприємств легкої промисловості. У 1952 році в цехах установили преси «Аго», за допомогою яких удосконалили і прискорили виготовлення взуття для школярів. У 1954 році продукцію активно відправляли на Київ, Харків, Кіровоград, Миколаїв і Сталіне (Донецьк). Того ж року зав’язалися дружні стосунки з колективом передового підприємства СРСР ленінградської фабрики «Скороход». Почалося соціалістичне змагання між цехами, обмін делегаціями. Приїзд ленінградців на Травневі свята в 1956 році та їхню культурну програму перебування широко висвітлювала полтавська преса. Того ж року фабрика освоює нову продукцію – комбіновані напівчеревички для дівчат-підлітків. Підприємство розширяється, розпочато будівництво нового механізованого цеху модельного взуття, який буде випускати 500 пар на добу.

Узагалі серед публікацій у полтавських ЗМІ стосовно взуттєвої фабрики в 1950-х роках простежується схожа тенденція. Щороку підприємство перевиконує план, нарощує потужність і якість продукції, про що можна судити і з газетних заголовків «Які ж гарні полтавські черевички!». Зовсім інша тенденція склалася в 1960-х, стало більше сатиричних публікацій, з’явилася критика погоні за планом, що призводить до браку, набув популярності жанр фейлетон. Під критику потрапляла і продукція взуттєвої фабрики. У фейлетоні в «Зорі Полтавщини» 1966 року «Ех, сандалики!..» сказано: «Виготовили на Полтавському шкіряно-взуттєвому комбінаті, який очолює О.М.Максименко, дитячі сандалі. Оглянули їх працівники державної інспекції по якості товарів і за голови взялися: 650 пар взуття з оглянутих 8,5 тисячі мали серйозні недоробки. То задники м’які – раз-два надіне дитина, і осядуть, як ганчірка. В інших сандалях усередині не розгладжені складки, погано зроблений рант, підкладка забруднена клеєм, різна ширина підошов. А в 12 парах навіть немає пряжок».

Та, попри критику, у діяльності фабрики були позитивні зрушення: з’явилася лабораторія, гвіздки почали заміняти швидкосхоплюючими клеями, що зменшило вагу взуття, застосовувалася різноколірна шкіра, розробили більш еластичну підошву «стироніп». Більшість продукції фабрика випускала для жінок, чоловіків радували переважно «класикою». Підприємство також шефствувало над школою №19 (нині №23).

У 1969 році згідно з постановою Ради міністрів УРСР почалося, а в 1973 році закінчилося будівництво взуттєвого виробництва на вулиці Комарова,5. На підставі наказу Міні-стерства легкої промисловості УРСР №34 від 30.01.1974 р. була організована полтавська експериментальна фабрика на базі шкір-взуттєвого комбінату з відділенням від нього заводу як самостійного підприємства. Фабрика стала спеціалізованим підприємством з розробки і впровадження у виробництво нових видів взуття з верхом зі свинячої шкіри, базою експериментальних і науково-дослідницьких робіт будинків моделей. З травня 1993 року підприємство почало називатися ТОВ «Крокуль». Один із магазинів полтавських взуттьовиків, можливо й за збігом обставин, розташований за адресою колишньої фабрики – Фрунзе,57.
Володимир Сулименко, 11.03.2015, 13:071333
ПнВтСрЧтПтСбНд
1 2
3 4 5 6 7 8 9
10 11 12 13 14 15 16
17 18 19 20 21 22 23
24 25 26 27 28 29 30
<травень