19 лютого 2019 • № 7 (1543)
Rss  

Олег Винник: Людина має доводити, що вона щось може, тільки через величезну працю

Минулого тижня в Полтаві з концертом виступив відомий співак Олег Винник. Він не тільки привітав жінок міста зі святом 8 Березня, а й подарував їм годину своїх найпопулярніших пісень. Після виступу ми зустрілися з артистом і поговорили про його творчість, успіхи та подальші плани.

– Олеже, ви не вперше в Полтаві, і, напевно, враження про місто вже ґрунтовно сформувалося. Тож як вам у нас?
– Полтава для мене стала вже дуже рідною, скажімо так. По-перше, я вважаю, що Полтавська, як і Черкаська, область – центр України, де її душа і серце. І я реально це відчуваю, тому що сам українець. У мене взагалі складається враження, що концерти в Полтаві ніколи не закінчаться, тому що вп’яте приїхати сюди за останні півтора року – це не кожному вдається. Я щасливий, адже люди відчули мене і я їх відчув. Мені здається, це і є та любов, яку неможливо пояснити, вона справжня, глибинна, це любов у її чистому вигляді. До речі, вперше я приїхав у Полтаву саме з концертом, а до цього ніколи не був у вашому місті, хоча сам із Черкаської області. Додам, що це чудовий край, тут прекрасні гостинні люди й гарні дівчата!

– Наскільки нам відомо, ви 12 років працювали у країнах Західної Європи: Австрії, Швейцарії, Німеччині, де стали одним з найкращих співаків у жанрі мюзиклу.
– Так, ще під час гастрольних турів черкаського хору мене захопила німецька культура. До речі, одне з німецьких міст – Фірзен – багато років підтримує партнерські зв’язки з Каневом. У рамках програми культурного обміну я пройшов стажування, під час якого отримав пропозицію Люнебургського театру (Нижня Саксонія). Кар’єру продовжив, виконуючи партії в опері «Tosca» й опереті «Paganini».

– А потім були мюзикли?
– Під час перебування в Гамбурзі я вирішив спробувати себе в цьому жанрі. Першою для мене стала роль Люченціо з мюзиклу «Kiss me Kate». Потім були ролі Фебуса і Клопена у бродвейській постановці мюзиклу «Собор Паризької Богоматері». У Гамбурзі я грав Хітченса і Бріко в постановці «Титанік».

– Але справжній успіх і визнання вам принесла роль Жана Вальжана у мюзиклі «Знедолені». Вас визнали найкращим виконавцем цієї ролі за останні 20 років.
– Так, це була одна з найскладніших і найцікавіших моїх ролей. Загалом я зіграв Жана Вальжана понад 500 разів. Я був і зараз залишаюся першим українцем, який досягнув цих ролей і взагалі цієї планки за кордоном, скажімо так.

– До українців там упереджене ставлення?
– Ні, звичайно. Просто європейцям було дуже важко повірити в те, що людина з пострадянського блоку (а на той час Україну взагалі там мало хто знав) щось може. Бувало, що коли я приїздив на прослуховування, то мені навіть не давали рота відкрити, бо я не підготував ту пісню, яку вони хотіли чути. Я тоді взагалі був студентом, котрий не знав, що таке мюзикл, і не знав, як готуватися до нього.

– Проте тоді вже у вас був досвід роботи у черкаському хорі.
– Так, у мене був досвід, але це не має ніякого відношення до світового мюзиклу. Там уже потрібно професійно підготуватися щодо репертуару. Як я вже говорив, під час кастингу в мене не було потрібної їм пісні, і мені не дали рота розкрити. Мене тоді це дуже зачепило, я навіть образився. Але все одно дав Бог, прийшов той час, коли я правильно підготувався, мене почули. Однак навіть тоді вони ще не могли повірити в те, що чують: що це реально українець, що він реально співає на німецькій мові, без акценту.

– Мені цікаво, як ви подолали мовний бар’єр? Прослуховуючи мюзикл за вашою участю, я звернула увагу, що ви маєте прекрасну вимову. Учили німецьку «на ходу» чи це було поступово?
– Я вісім місяців брав приватні уроки німецької, готуючись до роботи за кордоном. А потім уже в Німеччині, коли отримав першу роль, двічі на тиждень мав уроки фонетики. У них є таке в кожному театрі. Я просив, щоб мені давали ще й третій урок. Це тоді, коли багато хто терпіти не міг подібні заняття (там було багато американців). Чому я маю щось не брати, якщо мені це дають?

– Олеже, ви один із небагатьох артистів зі Східної Європи, кому вдалося працювати в європейських постановках такий тривалий час. Що сприяло тому, що контракт із вами постійно продовжували?
– Результат такої тривалої роботи – титанічна щоденна праця. Не буває такого, щоб людина один раз пройшла прослуховування і її взяли до якогось шоу чи мюзиклу на кілька сезонів наперед. Якщо тебе обрали раз, це ще не говорить про те, що після закінчення дії контракту його через рік підпишуть знову і ти отримаєш роботу. Там такого немає, інакше це було б якесь чудо. Чудес у світі немає, а є тільки праця. Людина має доводити, що вона щось може, тільки через величезну працю. Навіть якщо артист уже отримав статус зірки, йому все одно ніхто не дає працювати без прослуховування. Усі проходять кастинги, як уперше, і тільки після відбору людина отримує контракт. Насправді це дуже важко.

– Що було складно сприйняти на перших порах життя в Європі? Що було незвичним, що вражало?
– Та абсолютно все було незвично. Я приїхав у той час, коли вперше побачив мікрохвильову піч, білосніжний холодильник. А запах Європи! Він узагалі для мене був новим. І я розумів, що саме так має жити суспільство, що саме так має бути. Було боляче від нерозуміння того, чому в нас усе не так. Це сьогодні, звичайно, у нас усе є, у нас навіть є таке, що в Європі ще й близько немає.

– Наприклад?
– Ну це треба думати. Насамперед це стосується смаків, того, як відрізняються заможні люди там і тут. У нас забагато кітчу. У європейців такого немає. Їхнє багатство виражається не в матеріальних благах, а в умінні зберегти традиції, авторитет, знання, коли ти самодостатня людина. Там це основне. І мені це дуже імпонує.

– Маючи такий успіх за кордоном, не думали залишитися там назавжди?
– Я вже маю право на ПМП, оскільки довго працював по контракту.

– Тобто ви – громадянин Німеччини?
– Ні, я не громадянин Німеччини, хоча вже років шість як маю право ним стати, якщо не помиляюся. У мене вже були такі моменти, коли на радіостанціях запитували про громадянство. Я відповідав, що не став німцем. Після цього не раз ловив на собі погляди нерозуміння. І ставало ніяково, що мені наче не довіряють. Я відкритий, мов книга, я такий, як є, людина мене або відчуває, або не відчуває. Тож коли бачу, що журналіст скептично ставиться до моїх слів, витягую свій паспорт і демонструю: я – громадянин України. І мені було водночас і смішно, і приємно, коли ведуча відкрила паспорт і каже: «Хух, наш! Ну от, а ви казали… А ви не вірили…».

– Ви не тільки співак, композитор, автор текстів, а й актор, оскільки у вашому доробку є ролі в серіалах та фільмі. Зараз знімаєтеся?
– Так, у мене був деякий час, коли мене запрошували на ролі. Зараз я про це не думаю, але якщо буде гідна пропозиція і складуться обставини, то чому б і ні. Це цікаво. Сьогодні я просто надзвичайно зайнятий. Тому коли мене запитують про те, чому мало з’являюся на телебаченні, відповідаю: «Друзі мої! Якщо я буду постійно на екрані, то коли ж тоді їздитиму до вас із концертами?». Тобто або ви мене бачите на сцені, або я буду на телебаченні. Не можна бути подвійною домінантою.


– Ще стосовно телебачення. Ваші кліпи відрізняються сюжетністю та дуже якісним художнім відеорядом, наприклад, справді красиве відео на пісню «Вовчиця». Хто вам допомагає у їх створенні, хто дає ідеї?
– Ідеї майже завжди приходять у дорозі. А коли приїздиш на знімальний майданчик, виявляється, що в режисера також є якісь задумки. І ми знаходимо з ним компроміс. Усе це відбувається буквально за кілька годин, безпосередньо перед зйомками. А що стосується «Вовчиці», то це взагалі була містика якась. Ми домовилися з львівськими хлопцями щодо локації зйомок у Закарпатті. Коли їхали на знімальний майданчик, побачив, що село називається Вовчик. Я був вражений. Думав спочатку, що це жарти і десь є прихована камера. А там справді таке місце, де все закрито горами, і навіть дощ – кожні десять хвилин, бо хмари йдуть по колу. Мало того, у кліпі в кадр потрапляє картина з вовками. Її ніхто спеціально не привозив для зйомок, вона була в тому будинку років п’ять, не менше. І вовчицю ми вже побачили в кадрі. Тому такі речі пояснити неможливо. Мабуть, нагорі вже все прописано за нас, усі наші кроки.

– Ви забобонний?
– Скажімо так: я більше вірю в Бога, ніж у забобони. Віра має бути на першому місці, більш нічого не повинне нас відволікати, займати більше часу, ніж вона.

– Ви автор своїх пісень і музики. Серед усього доробку є якісь найулюбленіші речі?
– Немає такого! Якби я, виступаючи на сцені, виконував свою найулюбленішу пісню, люди відразу це відчули б, а все інше тоді вже було б ні до чого. У мене немає улюбленої страви, улюбленого фільму, улюбленої книги. У мене немає нічого улюбленого: я люблю все. Я кажу просто: люди, я люблю життя! Життя треба любити, необхідно просто дякувати Господу Богу за те, що він дає нам змогу відчути цю мить. А нам цього мало! Коли я дивлюся на людей з обмеженими фізичними можливостями, на людей, які реально потребують у цьому світі щастя, то думаю: і ти ще чимось незадоволений?! Ти кричиш, щось там критикуєш, бо тебе щось не задовольняє?! Це все суєта, це неправильно, це марнотратство часу й життя. Потрібно цінувати сьогоднішній день.

– Артисти – поза політикою. Але не можу не спитати, яке ваше ставлення до того, що відбувається у країні сьогодні?
– Що я можу сказати? Мені боляче... Мені боляче, але водночас відчуваю, що в мене є своя ноша, свій хрест. Я приїхав до вас із Харкова і всюди бачу стільки людей у камуфляжах… Для мене це наче якесь кіно. Господи, та в нас із вами на сьогоднішній день узагалі все є. Усе! Тільки трудися, молися і постися. Нічого більше не треба. Що нам ще потрібно в цьому світі? Тільки мир і любов. Я завжди це кажу: життя дуже коротке! Якихось 70 – 80 років, це нічого. Але ми всі встигаємо чомусь, перепрошую, «нагепати» в цьому житті, насмітити в ньому, а потім стояти і виправдовуватися там, перед Всевишнім, за цей тягар сміття. Та гріш йому ціна! Тож я ще раз повторю: мені боляче через те, що зараз відбувається.

Мої деякі колеги часто кажуть: якщо артист має що сказати, то хай каже. Але артиста чомусь завжди чують більше, бо він – публічна особа. І його засуджують, якщо він щось сказав чи зробив не так. Я вважаю, що артисти не мають займатися політикою, тому що ми в цій справі не професіонали. І слава тобі Господи, що ми не займаємося всякими такими дуже серйозними справами.

– Які подальші творчі плани?
– Нещодавно в Харкові відбулася прем’єра нової пісні «Брат». Я її представлятиму і в Полтаві. Ще дві пісні готуються. Це будуть, сподіваюся, літні хіти. Паралельно ми працюємо над зйомками відразу декількох кліпів і над сольним концертом. Якщо дасть Бог мені часу, хочу ще зробити live-альбом.

– А про що мрієте?
– Про що мрію? Щоб був мир, які ще можуть бути мрії?! Щоб був мир, і всі були щасливі. Ну і, звичайно, щоб люди мали змогу ходити на концерти і в них реально був спокій.
Оксана Ханас, 16.03.2015, 15:452901
ПнВтСрЧтПтСбНд
1 2 3
4 5 6 7 8 9 10
11 12 13 14 15 16 17
18 19 20 21 22 23 24
25 26 27 28 29
<січень