15 липня 2019 • № 28 (1564)
Rss  

Лілія Дерин: З радістю розповім своїм друзям у Берліні про те, що наша праця не марна

Волонтерський рух в Україні став справжнім феноменом для всього світу. Багато хто за кордоном не розуміє, як зусиллями простих людей у країні, грабованій 23 роки, з’явилася боєздатна армія, як українці в єдиному пориві почали допомагати солдатам на передовій усім, починаючи від продуктів і закінчуючи ремонтом БТРів, як вони піклуються про поранених і не забувають підтримувати переселенців. Про багатьох із цих людей ходять легенди. І не дивно, що цей непересічний досвід безкорисної й самовідданої допомоги не може не зацікавити тих, хто живе за кордоном. Особливо коли ці люди – українці.

Лілія Дерин уже десять років мешкає в Берліні, сама з Ужгорода. У Німеччині закінчила університет, отримала економічну освіту й зосталася там жити й працювати. Коли в її рідну країну прийшла біда, вона не залишилася осторонь, а разом з іншими німецькими українцями взялася до збору допомоги для земляків. А нещодавно дівчина побувала в Полтаві, де на власні очі побачила роботу «Полтавського батальйону небайдужих».

Про свої враження від візиту Лілія Дерин розповіла нашому виданню.

– Ліліє, чому обрали для відвідин саме Полтаву?
– Ще задовго до волонтерства я планувала відвідати Полтаву – колиску української історії й культури. Так вийшло, що війна просто пришвидшила це рішення. У нас узагалі така українська ментальність: ми їздимо переважно в ті регіони, де в нас родичі, а де родичів немає, то чекатимемо якоїсь нагоди. Щиро сподіваюся, що з часом ця ситуація зміниться. А оскільки в мене весь рід на Західній Україні, то нагоди тривалий час не було.

– А як війна вплинула на ваше рішення?
– Коли почалася антитерористична операція, то волонтери Берліна, навіть не стільки волонтери, як українська діаспора, почали згуртовуватися, щоб допомагати українським волонтерам. З соціальної мережі «Фейсбук» ми дізналися про проблеми із забезпеченням військових, переселенців, були шоковані тим, наскільки великими були потреби в одязі, ліках. І от люди почали згуртовуватися, збирати гуманітарну допомогу. Ми проводили різні демонстрації на підтримку України. До речі, хвиля демонстрацій почалася ще в часи Майдану. Звичайно, ми не стояли на площах з ранку до вечора, але часто збиралися саме на вихідних, аби продемонструвати свою громадянську позицію.

Чим більше ми працювали, тим більшою була необхідність вийти на ті волонтерські організації в Україні, що чітко документують усі надходження, дають детальний звіт про отриману допомогу, вказують, куди конкретно вона йде. Саме так ми познайомилися з «Полтавським батальйоном небайдужих». Звичайно, це не єдина організація, куди направляють підтримку наші волонтери, але це, скажімо, одна з найнадійніших. Ми знаємо, що вся допомога до найменшого бантика буде передана безпосередньо тим, кому це треба, і не потрапить до рук шахраїв.

– Що вас найбільше вразило при знайомстві з «Полтавським батальйоном небайдужих»?
– Мене особисто вразило те, які ці люди щирі, спокійні, обдумані. З перших днів спілкування з Наталією Гранчак чи з владикою Федором увесь час було враження й відчуття, що в цих людей є тверезий погляд і на ситуацію в країні, і на політичні події, і на економічний стан. Вони чітко знають, що потрібно передати на передову, діють злагоджено і саможертовно. Це такий собі єдиний організм з відточеними до автоматизму рухами, спілка однодумців, налаштованих на перемогу. І вони запалюють своїм ентузіазмом тисячі людей. Для української діаспори, яка вже «онімеччилася», це виглядало просто вражаюче.

– Ліліє, а хто в Німеччині, крім діаспорян, допомагає українцям? Це приватні структури чи якісь державні установи?
– До допомоги залучалися прості люди. Була офіційна допомога й від уряду, але тих подробиць я не знаю. Проте з упевненістю можу говорити, що нас підтримували й підтримують німецькі церкви. Також допомагають лікарні, що віддавали одяг і медикаменти, які йшли переважно в госпіталі Харкова та Дніпропетровська. Прагнення допомоги було і є, воно залишається, але дуже часто треба було докладати зусиль, аби взагалі простим німцям пояснити, що відбувається тут.

– Чому?
– На жаль, про Україну німці знають мало, та ще й німецьке телерадіомовлення, хоч як це не сумно, але це правда, дуже просочене російською пропагандою. Гадаю, це зумовлено ще й тим, що така політика велася роками: у них узагалі ніколи не було якихось репортажів про Україну, за винятком хіба що Помаранчевої революції 2004 року. Правда, висвітлювалися минулорічні події на Майдані, але це була дуже поверхнева і вибіркова інформація. Не раз можна було чути слова «путч», «фашисти». Після того як на відомому німецькому каналі виступає певний диктор зі статусом, гарно одягнений, дає інформацію про те, як багато на Майдані праворадикальних сил, то люди зовсім не вірять, коли їм говориш, що все зовсім не так.

У мене не раз такі дискусії були, що я ночами й не спала. Отак наговоришся з людьми і бачиш, що переконати людину дуже важко. Навіть не стільки переконати, скільки розповісти про реальний стан справ і тим змусити людину замислитися, узяти літературу, глянути на те все ширше. У колі моїх особистих друзів навіть було таке, що вони говорили: ти все дуже спрощуєш, в усьому винна Америка. Звучали не стільки антиукраїнські чи проросійські заклики, як антиамериканські. Ти таке слухаєш і думаєш, що так, Америки забагато всюди, але це не значить, що слід виключати факт агресії проти України. Складається враження, що людям важко сприймати складну інформацію, аналізувати. Це так, як є люди, котрі люблять читати, а є ті, хто дивиться телевізор. У цьому випадку ти приходиш з роботи, вмикаєш телевізор, тобі не треба напружуватися. Я вважаю, за допомогою телевізора легше передати інформацію, і пропаганда цим якраз користується.

Ще в період Майдану ми, українці в Берліні, створили волонтерську групу «Варта Євромайдану. Берлін». З того часу ми не переформатувалися в якусь організацію, і нині група існує як платформа. З самого початку ми мали на меті надавати німцям якомога детальнішу інформацію стосовно того, що відбувається в Україні. Бо на той час та інформація, яка подавалася у Німеччині, була дуже поверхневою, дуже суб’єктивною. Усе базувалося на висловлюваннях кількох осіб, і це мало формувати загальну думку.

– А як ви зорганізувалися? Як вдалося знайти однодумців?
– Ми зустрілися через «Фейсбук», зібралося чоловік 20. Влаштували чергування. Оскільки це було навпроти українського посольства в Берліні, то ми мали подвійну назву – «Альтернативне посольство». Почали звертатися журналісти, громадськість. У січні й лютому в нас не було відбою від представників ЗМІ, причому приходили відомі німецькі канали та видання, питали, що відбувається. І ми все розповідали так, як воно було насправді.

– Але Україна вже рік протистоїть агресії, уся Європа вже в курсі, хто такий Володимир Путін. Невже досі риторика висвітлення подій у нашій країні не змінилася?
– Якщо говорити про початок АТО і зараз, то риторика таки потроху змінюється на краще. Але немалу роль зіграло те, що європейські політики вже не вірять Путіну, бо вони ж не сліпі й бачать, що він лізе далі, що продовжується обстріл українських позицій. Але вони не мають права аж так категорично йти на загострення, бо знають, що наслідки можуть бути дуже серйозними для них. Уся європейська енергетична база значною мірою залежить від російського газу, і це доведений факт. Щоб переключитися на альтернативні джерела енергії, аби замінити потребу в російському газі, необхідно витратити певний час. І тому вони стараються затягувати це різними діалогами, шукаючи тим часом шляхи зменшення залежності від енергоносіїв із Росії.

– Ліліє, повернувшись додому, що розкажете своїм друзям і громадськості про цю поїздку?
– Знаєте, у мене, мабуть, така внутрішня місія – узагалі про Україну, про її куточки, варті уваги, доносити людям за кордоном. Україна багата на історію, культуру, прекрасні місця. Про них не тільки за кордоном не знають, а навіть на іншому кінці нашої країни. Хоча люди цим цікавляться, і німці не виняток. Я недавно розмістила в себе на сторінці пост про Івана Котляревського, додала кілька фото, і люди починають згадувати видатних діячів України, прізвища зв’язуються з місцем, формується картина. А що стосується конкретно Полтави, то я просто вражена тим, що місто має так багато старої архітектури. Вона добре збережена, й історична частина Полтави досить-таки велика. Я була в Краєзнавчому музеї, пройшлася схилами і вже склала для себе уявлення про місто.

А ще з радістю розповім своїм друзям у Берліні про те, що наша праця не марна, що допомога доходить за призначенням і використовується доцільно. Людям необхідно чути такі речі з перших уст.
Оксана Ханас, 06.04.2015, 13:39766
ПнВтСрЧтПтСбНд
1 2 3 4 5 6 7
8 9 10 11 12 13 14
15 16 17 18 19 20 21
22 23 24 25 26 27 28
29 30 31
<червень