21 квітня 2019 • № 16 (1552)
Rss  

Людмила Саприкіна: Без знання минулого своєї країни, свого краю, свого міста не варто сподіватися і на «світле майбутнє»…

Коли вперше потрапляєш до квартири полтавки Людмили Саприкіної, то, чесно кажучи, одразу згадується відомий персонаж із роману Ільфа і Петрова «12 стільців» – Варфоломій Коробейников, який так здивував Остапа Бендера: «О, повний архів дома!». З іншого боку, людині сторонній може здатися, що господиня або щойно переїхала, або ось-ось збирається це зробити. Адже навіть у коридорі під стінами лежать штабелі різних тек із паперами, книги, стосики газет… «Живу сама в чотирикімнатній квартирі, але все вже не вміщається», – бідкається Людмила Іванівна. Бібліограф-дослідник, вона й справді зібрала унікальний не лише для Полтави архів, яким не змогли б похвалитися навіть деякі солідні наукові заклади. І це не просто захоплення, не хобі – це багаторічний титанічний труд людини, яка поклала своє життя на олтар дослідження історії країни і свого краю, видатних постатей минулого, багато з яких нині, на жаль, незаслужено забуті.

Усе почалося з «Портрета невідомої»

Вона ровесниця Перемоги, адже народилася трохи більш як за місяць до того, як 9 травня 1945 року в її рідному Києві пролунали святкові салюти. Історія зацікавила Людмилу ще з юних років, тож пригадує випадок, який трапився ще в дитинстві.
– Якось нас, п'ятикласників київської школи №137, повели на екскурсію до Музею російського мистецтва. Там мене, 12-річну дівчинку, страшенно вразила картина «Портрет невідомої». Вразила і засмутила! Як же так, думала я, що така гарна жінка і раптом – невідома? Це питання мучило мене довгі роки, але тепер я точно знаю, хто вона!

Утім після закінчення школи Людмила обрала фах філолога, який здобула у Житомирському педагогічному інституті. Але саме ці знання потім добре допомогли їй і в дослідницькій справі, адже стали ключем до вивчення топоніміки, палеографії, а відтак і старовинних рукописів.

Людмила Іванівна працювала у Держлітвидаві, НДІ «Укрводгосп», Міністерстві водного господарства України… Але спершу довелося багато «подорожувати» Радянським Союзом: чоловік Георгій Олександрович народився у Житомирі, там закінчив військове училище, а далі удвох і «колесили» віддаленими гарнізонами – від Петропавловська-Камчатського до Закавказзя. І лише через багато років вдалося повернутися до рідного Києва, а з 1988-го – родина оселилась у Полтаві, де Георгій Саприкін продовжував військову службу у штабі цивільної оборони. Та своєрідним рубіконом у їхньому подружньому житті став Чорнобиль, адже Георгій Олександрович був одним із тих, хто ліквідовував наслідки аварії на ЧАЕС, і саме це, на думку Людмили Іванівни, і стало причиною його передчасної смерті.

А доки чоловік був живий, у всьому підтримував дружину.
– Фактично він «спонсорував» мою діяльність, – каже Людмила Іванівна, – адже дослідження вимагали і численних поїздок до різних архівів і бібліотек країни, треба було купувати літературу, періодику… Мені самій інколи навіть соромно було перед ним, тому теж старалася щось за-робляти, писала статті для газет і журналів, намагалася давати платні консультації музеям чи науковим установам. Хоча, відверто кажучи, у нас не звикли до того, що інформація – це теж товар, вона теж чогось вартує, тому навіть, здавалося б, у серйозних закладах мене намагалися дурити. Передала, пригадую, якось донькою підготовлену на замовлення довідку одному такому директору, а він перечитав її і каже, що, мовляв, вони це… уже знають. Звичайно, коли ти прочитав, то вже знаєш! А в лихі 90-ті нам із чоловіком довелося навіть працювати… сторожами, аби я могла продовжувати наукову діяльність.

Працювати «за двох»

Георгія Олександровича не стало на 61-му році життя. Відтоді її життя розділилося на «до» і «після».
– Ви знаєте, я буквально два роки не могла жити без сліз. Подивлюсь на фото, згадаю… І щодня плачу! Аж доки під час медогляду офтальмолог не попередив: «Не перестанете плакати – осліпнете!».

Тож знайшла в собі сили жити «за двох», заради трьох доньок, онуків. І заради улюбленої роботи, у якій і знаходила розраду.

Тепер своє дітище називає «приватним інформаційним інститутом Георгія і Людмили Саприкіних». І це не перебільшення – усі, хто мав честь (а у своїх знайомствах Людмила Іванівна дуже перебірлива і не кожного пустить у святая святих) ознайомитися з її архівом, це підтвердять, бо раз уже потрапив сюди, то обов'язково знайдеш, що цікавило.
– Не так давно у мене побував відомий в Україні політолог, якого зацікавила одна тема. Прийшов з дружиною, казав, що дуже поспішає, а в підсумку вони просиділи у мене до… двох годин ночі, і довелося викликати таксі!

Я теж спробував було перевірити «повноту архіву» Саприкіної і тому поставив кілька запитань.
– Ходімо, – спокійно відповіла господарка і підвела до однієї з шаф картотеки. – Кобеляки, кажете?

Пальці, як у піаніста по клавішах, побігли по картках, і буквально за хвилину Людмила Іванівна вже надиктовувала, що є в неї по Кобеляках, що і де можна знайти…Так ми «проштудіювали» і Нові Санжари, і навіть дісталися до мого рідного села Стовбиної Долини. Феноменально!

Як зганьбився… комп'ютер

А тим часом господарка вже розповідає про Решетилівку.
– Попри те що нас розділяють два століття, я буквально обожнюю Василя Попова, садибою якого якраз і була знаменита Решетилівка. Він був секретарем Катерини II, дійсним таємним радником, тож імператриця дуже цінувала його. Він комплектував і фонди імператорської публічної бібліотеки, а його решетилівський архів нині зберігається у відділі рукописів Російської національної бібліотеки у Санкт-Петербурзі. Про його маєток у Решетилівці можна судити вже хоча б з того, що коли у 1787 році Катерина ІІ під час знаменитої кримської подорожі проїздила Полтавською губернією, то зупинялася саме у Попова. А в її ж свиті їхало… 2700 осіб (не враховуючи обслуги), і всі змогли облаштуватися в маєтку! До речі, серед них був і англійський художник Хатфільд, який усю цю подорож замальовував, зокрема і Решетилівку, садибу Попова. Є вона і на малюнках Тараса Шевченка. До речі, у Полтаві не так давно вийшло одне краєзнавче видання, де є розповідь і про Василя Степановича. Його упорядники навіть подають репродукцію картини, на якій, мовляв, зображено один із маєтків Попова. Але підпис «географічно» вводить читача в оману, бо це інший його маєток, далеко від Полтавщини – у Василівці (нині райцентр у Запорізькій області). «Садиба Попова» – тепер візитка цього містечка, хоча вціліла лише частина цієї прекрасної споруди, адже після революції її поруйнували… А скільки таких садиб зруйновано і на Полтавщині! Серце обливається кров'ю, коли проїздиш Диканькою, де вціліла лише так звана чудова арка і Миколаївська церква, але ж не всі знають, що та арка свого часу слугувала як парадний вхід до прекрасної садиби Кочубеїв. Але все знищили, розграбували!

Людмила Іванівна продовжує гортати згадане вже видання…
– Отут, подивіться, вмістили портрет, але чомусь чоловікові «обрізали руки», а ось який вигляд цей портрет мав в оригіналі (відразу знаходить потрібну ілюстрацію!). А тут і взагалі портрет… іншої людини…

До речі, певні помилки вона свого часу виявила навіть у таких шанованих академічних виданнях, як «Словник Брокгауза й Ефрона», «Шевченківський словник», про що робила відповідні доповіді на наукових конференціях. Однак така прискіпливість не від бажання когось «підкузьмити»: просто Людмила Іванівна дуже вимогливо ставиться до своєї дослідницької роботи, тому й не прощає помилок ні собі, ні іншим.

Ще досі переживає, приміром, що в одній шанованій центральній газеті, яка опублікувала розлоге інтерв'ю з нею, вона (звісно, з вини газетярів) Аделаїду Герцик «назвала»… Герцег.

Багатьом здається, що в часи інтернету, де можна за лічені хвилини знайти і «голку в сіні», багато з того, що робить Саприкіна, – учорашній день, даремна трата часу і сил. Але це не зовсім так. Навіть зовсім не так! Справді, сучасні технології дозволяють набагато пришвидшити результат, але ж «ручна робота», як відомо, завжди цінувалася і цінується вище. Навіть коли це стосується інформації, адже в тому ж інтернеті все під силу лише людині підготовленій. І не все варто приймати там за чисту монету.

Людмила Іванівна сміється, згадуючи епізод, коли вирішила позмагатися з однією, як кажуть, продвинутою журналісткою, що теж поспівчувала її «дідівській технології»: от, мовляв, інтернет!.. Але з'ясувалося, що вже на першому ж тесті «Звідки походить назва міста Карлівки?» комп'ютер зганьбився, видавши першу-ліпшу усталену версію, яка насправді не має відношення до реалій.

Отже, таких людей рано «списувати в архів». Вони завжди були і будуть потрібними! Як потрібна сама історія, без знання якої, на думку Людмили Іванівни, неможливий і поступ уперед.

Єдине, на що скаржиться жінка, – усе важче «викроювати» гроші на купівлю літератури та періодики, на канцелярські товари, а без цього ж як поповнювати свої фонди? «А недавно обійшла всю Полтаву в пошуках стрічки до… друкарської машинки і теж не знайшла… А я свої всі вже зовсім «побила». Може, у редакції де завалялась?».

…Її важко уявити на лавці біля під'їзду серед бабусь, які обсмоктують останні містечкові новини. Людмила Іванівна завжди поспішає. Вона навіть з квартири без нагальної потреби намагається не виходити. Бо у неї робота… Дуже багато роботи! «Інститут Георгія і Людмили Саприкіних» працює!

Цими днями Людмилі Саприкіній випов-нилося 70 років. Колектив «Полтавського вісника» з особливою приємністю вітає її з ювілеєм – як давнього і шанованого автора газети, людину, яка свого часу багато зробила для дослідження історії нашого видання, біографії та творчої спадщини першого редактора часопису Дмитра Іваненка і зрештою перевидання його унікального для Полтави твору «Записки и воспоминания».

Успіхів вам, Людмило Іванівно, у подальшій подвижницькій праці, нових творчих відкриттів і знахідок, здійснення всіх творчих планів. Нехай щастить і здоровиться!
Віталій Скобельський, 09.04.2015, 14:501047
ПнВтСрЧтПтСбНд
1 2 3 4 5 6 7
8 9 10 11 12 13 14
15 16 17 18 19 20 21
22 23 24 25 26 27 28
29 30
<березень