22 серпня 2019 • № 34 (1570)
Rss  

Ксенія Нікітчук: Той квітневий день розколов наше життя на «до» і «після»

26 квітня 1986 року – трагічна дата в історії України. Того дня трапилася найжахливіша техногенна катастрофа ХХ століття – аварія на Чорнобильській атомній електростанції. Відтоді саме слово «Чорнобиль» стало знаковим для всього світу, назавжди залишивши незагойну рану не лише на українській землі, але і в серцях людей. Полтавка Ксенія Нікітчук – одна з них. На той час вона жила з батьками у Прип’яті і, покидаючи через кілька днів рідне місто, ще не знала, що вже більше ніколи сюди не повернеться…

Щербицького люди «спіймали» прямо на трасі…

– Ви ж були тоді школяркою – яким пам’ятаєте своє місто?
– Так, на момент аварії я вчилася у п’ятому класі. Яке це було місто! Воно будувалося разом зі станцією, сюди приїздила молодь, тут народжувалися й росли діти… П’ять мікрорайонів. У кожному – своя школа і дитсадок. Прип’ять була надзвичайно чистою і зеленою. Будівельники, споруджуючи місто, навіть залишали такі шматочки лісу, який там ріс, тому, виходячи з дитсадка чи школи, діти могли потрапити прямо до соснового бору… А ще пам’ятається, що було багато троянд! Усі займалися спортом, був басейн… Я пам’ятаю, як ми з нетерпінням чекали 1 Травня, бо цього дня мав відкритися парк розваг з «чортовим» колесом і майданчиком з електромобілями (до речі, колесо це досі височіє над руїнами Прип’яті). У порівнянні з іншими містами було й прекрасне постачання, люди не знали, що таке дефіцит, черги. Одне слово, як тоді казали, «місто комуністичного завтра». І все це рухнуло в один момент! У ніч з п’ятниці на суботу 1986 року…

– Ви пам’ятаєте той день? Що відбувалося?
– Власне, нічого особливого не відбувалося. Принаймні нам, дітям, так здавалося. По-перше, паніки в місті не було. Чи то через відсутність інформації, чи така вже була безпечність. Але, схоже, люди просто не усвідомлювали, що відбувається насправді. Аварія, мовляв, та й аварія!
Щоправда, дітей у суботу (тоді була шестиденка) в школу не пустили, але малята спокійно бавилися у дворах, а ми, старші, навіть потай від батьків лазили на дах одного з будинків, аби подивитися: що ж воно там? Адже звідти було добре видно саму електростанцію, що стояла десь на відстані півтора кілометра…

А вже під вечір почали приїздити швидкі допомоги до будинків, видавали якісь таблетки… До речі, я їх не пила, бо мама сказала: хтозна що там!.. Ніхто ж нічого не пояснював.

– Тобто ще в суботу ніякої мови про евакуацію не було?
– Так. Лише в неділю після обіду її оголосили по радіо, повідомили, що треба взяти лише документи й найнеобхідніші речі… Бо начебто все це лише… на три дні, а потім повернетеся. І люди щиро в це вірили. Годували рибок «із запасом», котів удома позакривали… А потім уже на окружній дорозі виникла пробка, і тоді багато хто вперше почув це страшне слово – «радіація». Адже, як потім я зрозуміла, там навіть боялися: випускати нас чи ні з такою радіацією? Вивезли ж нас в одне з сіл поза 30-кілометровою зоною і розселили там «по людях». А потім фактично забули! Уже й місцеві почали обурюватися, що нас, евакуйованих, нікуди не забирають, бо казали ж, що на три дні. А людей треба годувати, і навіть одягу в них не було. І от їхала якась поважна комісія на чолі з тодішнім першим секретарем ЦК КПУ Володимиром Щербицьким, у них щось там трапилося з колесом у машини, тож зупинилися… Люди тим часом буквально перекрили трасу і почали вимагати відповідей на свої питання. Довелося й Щербицькому особисто пояснювати людям. А вони просто кричали: як же так, ми без грошей, без нічого – повертайте нас у Прип’ять! І лише тут Щербицький сказав, що у Прип’ять повертатися не можна, проте «будемо вирішувати». І після цього вже почали надавати якусь допомогу, доставили одяг… Але й у школу ми деякий час ходили в цьому селі. Нам там навіть видали табелі і сказали, що ми можемо «під чесне піонерське» проставити собі оцінки, які були в нас раніше. А через два тижні нас, дітей, вивезли під Київ…

– Фактично вас розлучили з батьками?
– Батьки деякий час жили у своїх знайомих у Києві, у яких була вільна кімнатка, оскільки син пішов в армію. Мій тато теж одразу пішов у Дарницький військкомат і записався ліквідатором, а мама влаштувалася на Дарницький шовковий комбінат: начальниця змилостивилася на свій страх і ризик, бо таких на роботу не брали – не було столичної прописки, а без цього тоді на роботу в Києві влаштуватися було неможливо. Батьки, до речі, і справді не знали, де я, бо нас відправили в табір «Молода гвардія» під Одесою, і знайшли вони мене лише через три місяці.
У Полтаві опинилися голі й босі…

– А як ви потрапили в Полтаву?
– Спершу батькам виділили кімнату в гуртожитку тролейбусного управління, доки добудовувався будинок. А вже потім нам дали там квартиру. Пригадую, це було перед Новим роком, але його ми зустрічали буквально на ящиках, бо не було ніяких меблів, нічого! Можна сказати, голі й босі, життя сім’я фактично починала з нуля. З голки й нитки…

– А вдалося потім щось забрати?
– Це вже набагато пізніше, коли дозволили в’їзд у Прип’ять, батько їздив… Але що там забереш? Нічого ж вивозити не можна було! Забрали сімейні фотографії, якусь документацію… Усі квартири було відкрито, усе догори дригом… Тато був книголюбом, тож найбільше жалкував за своїми книгами, які він збирав роками!

– А як люди, з якими ви жили, діти, з якими дружили?
– Трапилося так, що з моєю однокласницею ми і в Прип’яті жили в сусідніх будинках, і в Полтаві на одній сходовій клітці, двері у двері. Ходили в одну школу й тут…
– Важко було освоюватися на новому місці, у новій школі?
– Звичайно. Нові однокласники, нові вчителі. Вливалися, як кажуть, дуже важко. Можливо, було б і легше, якби не хворіли. Оскільки саме під осінь пішло загострення – блювота, головний біль, такий, що по три дні очей не можна було відкрити!
До речі, тих, з ким дітьми лазили на дах «дивитися на аварію», уже немає серед живих. Хтось, певне, далі за-йшов – випромінювання ж, як тепер я розумію, було жахливе! І кожен організм по-різному реагує на це: один гине відразу, інший усе життя «чахне», а іншим нічого…

«Прип’ять – це як розбиті надії і мрії…»

– Які проблеми хвилюють вас сьогодні?
– Ті ж самі, які супроводжують нас ось уже майже 30 років, – власне здоров’я. Однак, скажу чесно, у порівнянні з тим, що відбувається в нашій країні сьогодні, уже якось по-іншому ставишся і до пережитого, та й для держави на тлі подій на Донбасі проблеми чорнобильців, схоже, видаються не такими актуальними. Утім ми як ніхто інший розуміємо проблеми переселенців, бо самі колись опинилися в такій же ситуації… Я дуже співчуваю цим людям: залишитися без даху над головою і нікому не потрібним дуже страшно! А як же хотілося б, аби у всіх і все завжди було добре!

– А ви в Прип’яті після 1986 року бували?
– Ні, жодного разу не їздила і, чесно кажучи, не маю такого бажання. Скільки разів пропонували, а я відмовляюся: хочеться пам’ятати Прип’ять такою, якою вона й залишилася у пам’яті, – прекрасним квітучим містом дитинства. Нинішня ж Прип’ять особисто для мене – це як… розбиті надії і мрії. Бо й саме наше життя той квітневий день розколов на «до» і «після»…

Розповідь доповнює голова Октябрської районної організації «Союз Чорнобиль» Іван Якушев:

– Сама Ксенія після закінчення школи вступила до одного училища, але там не змогла вчитися через стан здоров’я, потім навчалася в іншому, там одержала групу інвалідності… Батько тяжко хворів, його вже немає живого, мати хворіє, старший брат теж інвалід другої групи… І все це Чорнобиль! Слід пам’ятати й таке: у нас більше згадують про ліквідаторів аварії на ЧАЕС, про переселенців. А от у випадку з Ксенією ми маємо справу з евакуйованими. Ці люди, на мою думку, опинилися у найтяжчому становищі. Адже якщо ті ж переселенці мали змогу підготуватися певним чином до переїзду, узяти з собою всі необхідні речі і здебільшого їхали вже, так би мовити, на більш-менш підготовлені місця, то сім’я Нікітчуків та тисячі інших жителів Прип’яті евакуйовувалися в нікуди, майже як під час бойових дій. Вийшло, як у відомій пісні: «Дан приказ ему на запад, ей в другую сторону…». Бо, як бачимо, навіть батьки довгий час не знали, де їхні діти. До того ж і хвороби вдарили по них першими! Фактично це діти війни – атомної! Тому, якою б складною не була ситуація в країні, держава і громада мають пам’ятати: ми в неоплатному боргу перед цими людьми, життя яких (а в Ксенії змалку) обпалене полум’ям Чорнобиля. От і наша організація «Союз Чорнобиль» намагається робити все можливе, аби хоч якось покращити життя постраждалих. Не залишається осторонь цієї справи і сама Ксенія, яка є заступником голови нашої районної організації, бере активну участь в організації різних заходів, словом і ділом дбає про людей, для яких Чорнобиль став трагічним рядком власної біографії.
Віталій Скобельський, 28.04.2015, 15:43744
ПнВтСрЧтПтСбНд
1 2 3 4
5 6 7 8 9 10 11
12 13 14 15 16 17 18
19 20 21 22 23 24 25
26 27 28 29 30 31
<липень