22 серпня 2019 • № 34 (1570)
Rss  

Олександр Володарський: «Я видалив би «з поля» всіх, хто спекулює на проблемах мови. Такої проблеми в Україні нема!»

Київського письменника-гумориста Олександра Володарського телеглядачі досі пам'ятають за популярною колись програмою «Золотий гусак», що виходила на каналі «1+1»! І запам'ятався він тоді не лише розкішними чорними вусами, але передусім своїми веселими й повчальними історіями. Пам'ятаємо ми й дует Олександр Володарський – Ян Таксюр. Разом вони були авторами багатьох гумористичних програм на українському телебаченні, брали участь і в «Сміхопанорамі» Євгена Петросяна. Але мало хто знає, що саме вустами Володарського говорить чимало персонажів Володимира Винокура, Клари Новикової та інших популярних майстрів розмовного жанру. А ще він пише книги, сценарії. І зрештою… дуже любить Полтаву. Де ми й зустрілися цими днями. До речі, у досить несподіваному місці – у Дендропарку, де Олександр разом із художником-карикатуристом Олексієм Кустовським ощасливив наше місто… висадженням кількох кущів кизилу, привезеного з Києва.

– Ви часто буваєте в Полтаві як член журі міжнародного конкурсу карикатур «Карлюка»…
– Я не член – я мозок!

– Тим паче… Але ж у вас щоразу не обходиться без цікавих історій…
– Так трапилося і тепер. Напередодні приїзду до Полтави я саме готувався до творчого вечора, де ми збирали кошти на допомогу бійцям АТО. Потім повернувся додому, допізна дивився футбол «Динамо» – «Фіорентина», а затим ще й усівся за комп'ютер, анонсувавши інформацію про той творчий вечір у «Фейсбуці». І там о… третій ночі (!!!) за мене «вчепився» один москвич: «Як ви можете?..». Почалася традиційна вже в таких випадках «бодяга» з росіянами. І от коли ми вже готові були «послати» один одного, він пише: «Я 18 років їздив до Полтави, а що ж ви тепер зробили з Україною?». А я відповідаю: «Так я їду туди вже через три години!». Далі розмова вже пішла в зовсім іншому руслі й закінчилася його вітанням Полтаві й полтавцям. Так завдяки вашому місту ми й порозумілися…

– Узагалі росіяни зазвичай виставляють і таку претензію: мовляв, в Україні забороняють російську мову і ледь не під загрозою страти змушують вивчати українську, а у вас на цю тему є прекрасне оповідання «Питання, звичайно, принципове»…
– Це, власне, автобіографічне… Воно і починається так: «Сашко, ти ж у мене кращий учень!» – казала моя вчителька Людмила Дорофіївна..». А мені було незручно перед нашою відмінницею Олею, бо вона якраз гарувала, а мені просто легко давалися мови, українська теж… «Рученьки терпнуть, злипаються віченьки, Боже, чи довго тягти, з раннього ранку до пізньої ніченьки голкою денно верти…». У п'ятому класі, здається, вчили. Але це й учити не треба! Якщо ти не дебіл, то варто лише прочитати – і запам'ятаєш на все життя. Я досі пам'ятаю… І чим погано: живеш собі в Києві чи Полтаві з дитинства, нічого не робиш і знаєш дві мови!

А як я виходив на сцену рідного Калузького філіалу Московського вищого технічного училища ім.Баумана в далекі 70-ті, представляючи хор нашого студентського театру мініатюр! Й одразу починав шпарити українською: «А зараз наші улюбленці, наші хлопці-бітлугани, заспівають свою улюблену пісню «Конь Тугезе», у якій розповідається про любов одного коня до своєї кобили Тугезе!». Вірите, зал ревів зо сміху! Їхньому вухові, звиклому до російської мови, це було страшенно смішно.

А як мліли дівчата, коли я в гуртожитку брав до рук гітару, і вже з першими рядками у них на очах блищали сльози: «Ніч яка місячна, зоряна, ясная…». А коли добирався до слів «Я ж тебе, милая, аж до хатиноньки сам на руках однесу…», вони вже ридали ридма. І їх доводилося відпоювати «Портвейном»…


– Сила мистецтва…
– Так. Одного разу я взяв «в оберемок» усю свою сім'ю, і ми пішли в театрі ім.Франка дивитися «Тев'є-молочника», де в головній ролі грав незабутній Богдан Ступка. Блискучий спектакль закінчився, актори покинули сцену під овації, а я, лише вийшовши із зали, зрозумів, що п'єса Горіна за мотивами Шолом-Алейхема йшла українською мовою! Зізнаюся, читати, писати і слухати я більше люблю російською, але коли це талановито, різниці в мовах не відчуваєш.

І тут я згадую ще одну свою шкільну вчительку української мови – Галину Климентіївну. Вона цінувала мої знання мови, але чомусь дуже часто… виганяла з класу. Досить було їй суворо сказати «Володарський!!!», як я вже збирав «манатки» і йшов до дверей… А в цей час мій товариш Сіня (Ігор Сіняговський), зиркнувши на годинника, голосом спортивного коментатора з пафосом виголошував: «На 20-й хвилині матчу з поля видалено Олександра Володарського. Номер невідомий». Зрештою якось після цих слів незабутня Галина Климентіївна видалила й самого Сіню! І от я тепер думаю: якби я був Галиною Климентіївною, я, навіть не починаючи уроку, видалив би «з поля» всіх тих, хто спекулює на проблемах мови. І нехай це принципове питання, але вже точно не питання життя і смерті!

– Ваші твори свого часу «озвучувало» багато відомих виконавців. А як тепер?
– Творчі зв'язки з артистами є, але тепер швидше дружні. Тепер пишу не для Новикової, не для Винокура і К, а для… себе. Це мініатюри. А чергову п'єсу якраз хоче зіграти Клара Новикова, там є колоритна роль Майї Михайлівни. І це не вигаданий персонаж! Майя Михайлівна – жінка, якій я допомагаю, їй 88 років, склероз, вона може не пам'ятати, що їла за сніданком, але добре пам'ятає все, що було давно. І війну, і до війни…У неї приголомшливе почуття гумору, яке, виявляється, залишається з людиною на все життя. Якось я приходжу, а вона каже: «Сашо, привітайте своїх жінок зі святом!». – «А яке сьогодні свято?». – «Як?! 8 Березня! У мене тут усе записано…».

Сподіваюся, що в Україні цю п'єсу поставлять. Вона про старість, самотність, про пам'ять… Вона проти війни, тому що Майя Михайлівна там жахи війни згадує… Усе це дуже актуально для нас тепер.

– Чи був якийсь власний виступ особливо пам'ятний?
– От недавно була чергова річниця Чорнобильської трагедії… І я згадав концерт, який я давав колись у Чорнобильській зоні. Величезна така галявина, куди не глянь, заповнена людьми – ліквідаторами аварії. І хоч я дуже не люблю виступати на відкритих майданчиках, але тут був особливий випадок. Як раділи, як сміялися, як плескали у долоні ці мужні люди! А потім до мене підійшов генерал, вручив грамоту і сказав: «Ви запам'ятаєте цей виступ на все життя!». Так і вийшло – на все життя я й запам'ятав!

А от недавно довелося робити цілу сторінку гумору для газети, яка пішла воїнам АТО. Таке теж не забувається.

– А чи допомагає гумор, так би мовити, у повсякденному житті?
– Допомагає. Оформляв якось пенсію, інспектор упізнала мене, душевно так поставились там. Єдине, чого не могли, – призначити вищу пенсію! Але все одно першу пенсію отримав як сюрприз!
Загалом літератору, хай хоч і гумористу, як і всім, живеться тепер важко. Заробити літературною працею не так легко. Однак нещодавно був на Книжковому арсеналі в Києві – море людей! І книги купують. Серед них і мою. Навіть Петра Порошенка там моя дружина бачила. Жаль, що книгу Володарського подарувати не зметикувала.

– А загалом політики? Як у них з гумором?
– Думаю, туго. Якби в них було хоч трохи більше почуття гумору, то, думаю, вони були б більш самокритичними і до самих себе. І не виставляли б себе клоунами, змушуючи народ сміятися з них…

– Оце ж і є гумор!
– Але трагедія в тому, що вони це роблять на повному серйозі! Під час однієї передвиборної кампанії я навіть придумав такий універсальний слоган для пересічного українського політика: «Я був чесним, а стану ще чеснішим!». «Продати» його так і не вдалося. Не оцінили… А цієї весни написав для МОЗу, аби попереджали народ у поліклінічних стінгазетах:

Cопли зеленеют,
В горлышке свербит,
Это грипп с весною
В гости к нам летит!

Теж не оцінили. Довелося виставити на «Фейсбук» – не пропадати ж добру!

– Ми почали з Полтави, тож доречно Полтавою і закінчити!
– Полтаву люблю. Вона стала для мене містом, де відчуваю себе майже як удома. Тим паче, що тут у мене дуже багато друзів, серед яких Михайло Шлафер, Ольга Курчакова, Михайло Селегенєв й інші. І після кожного приїзду до вас їх щоразу більшає. Тому Полтава для мене – не тільки прекрасне місто, а й прекрасні люди. Недарма тут народилося стільки видатних людей. Хоча мені здається, що самі полтавці навіть не усвідомлюють до кінця, на якій благословенній землі вони живуть, серед якої історії. Звикли… А я щоразу дивуюсь. І мрію приїхати сюди хоч на кілька днів улітку, покупатися у Ворсклі, сходити по гриби…

Шкода, рибалити не люблю, а то мріяв би ще й спіймати у Дендропарку карася!

Удачі полтавцям!
Віталій Скобельський, 30.04.2015, 14:51866
ПнВтСрЧтПтСбНд
1 2 3 4
5 6 7 8 9 10 11
12 13 14 15 16 17 18
19 20 21 22 23 24 25
26 27 28 29 30 31
<липень