23 травня 2019 • № 21 (1557)
Rss  

Війна, про яку… «просили не писати»

За 35 років роботи у журналістиці доводилося зустрічатися з багатьма ветеранами, фронтовиками, писати про них. Воював і мій батько – Віктор Павлович Скобельський, який починав ще з фінської, а загалом був «под ружьем» майже десять років, оскільки служив у Червоній Армії починаючи з 1934 року. Однак не все з того, що розповідали колись ветерани, вдалося свого часу опублікувати: щось «забракувала» радянська цензура, щось «викреслювали» редактори, дещо здавалося тоді «малозначним» і самому. А про деякі епізоди просили не писати й… самі колишні фронтовики. І ось тепер, переглядаючи ті давні записи, починаєш усе сприймати по-новому, натрапляючи на цікаві речі, що колись вважалися «не для преси». Хотілося б тепер розпитати у тих людей і більше, та, на жаль, нікого з них уже немає серед живих.

Волонтери були і під час тієї війни

Федір Моргун, Герой Соціалістичної Праці, колишній мінометник:
– Родом я з донецького краю. Щойно ці землі визволили від ворога, як польові військкомати почали набирати поповнення з числа місцевих хлопців. Пішла на фронт і ціла команда з нашого хутора, що під Красноармійськом, – молоді й необстріляні, вони фактично одразу потрапляли на передову, яка була буквально за 50-70 кілометрів від села. Форми на всіх не вистачало, зброї теж, годували «як доведеться»… Адже командири знали: ці хлопці загинуть першими! І от люди з навколишніх сіл, у тому числі й мої земляки – матері, дружини – їздили на передову, аби підтримати їх: привозили якусь одіж, сало, хліб, інші продукти… Пригадую, й до мого товариша приїхала з «вузликом» його наречена, якось пробилася до нашої роти, і командир відпустив друга до ранку… А вже через кілька днів він загинув буквально в першому ж бою! Ми напередодні домовилися з ним: якщо хто загине першим, то товариш напише рідним, що й до чого… Я спершу не наважувався, потім і сам був поранений, а далі таке закрутилося! І лише після війни повідав їм, «що і як»…

Відстрілювався, бо… не вмів плавати!

Йосип Гофман, командир розвідувального взводу:

– Уже після війни, коли я закінчив військове училище і служив офіцером, ми запросили в полк одного Героя Радянського Союзу. Цей чоловік працював на той час директором хлібозаводу, але був людиною простою, як кажуть, від сохи. Зібрали в залі солдатів, він виступає… І от зрештою у чоловіка запитують: «За що ви одержали звання Героя?». І той починає розповідати… Під час форсування Дніпра рота дістала наказ переправитися на правий берег і закріпитися на плацдармі. Переправилися, закріпилися… Але тут німці пішли в контратаку переважаючими силами! І далі Герой каже буквально таке: «Почалася паніка! Усі, хто умів плавати, кинулися до Дніпра і давай назад!.. А я плавати не вмію! Мені що так гинути, що так... Але у воді загину одразу, а тут іще є шанс трохи потриматися: упав за кулемет і давай строчити, аж доки патрони не закінчилися! Тут і підмога підоспіла… Командування поцікавилося: хто першим закріпився на плацдармі? Вийшло, що я…». Та після цього викликає мене начальник політвідділу: «Гофмане, це що таке? Ви кого запросили?!». А я спокійно так питаю: «А ви самі плавати умієте?». «Умію, а до чого тут це?». «Так от ви, мабуть, теж утекли б, а він відстрілювався…». Полковник задумався і лише рукою махнув: «Добре, йди… Але дивись мені, Гофмане!».

«Тільки ж пожили при американцях…»

Григорій Кравченко, остарбайтер:

– Перед початком війни я, щойно закінчивши школу, працював підсобником на заводі «Метал» (нині турбомеханічний). Перед окупацією наш завод почали евакуйовувати за Урал, я потрапив у команду, яка займалася демонтажем верстатів та устаткування. Тож ми працювали на цих роботах до останнього, коли вже більшість робітників заводу поїхала. А нам потім сказали: добирайтеся, мовляв, «самоходом». Ми не поїхали… Тоді нас, групу таких же молодих хлопців, яким ще не було 18, мобілізували рити окопи в Решетилівському районі. Щодня нам зранку привозили їсти, але якось польова кухня не приїхала… День нема, другий… Годувалися з того, що давали жителі сусіднього села, а потім туди приїхав якийсь чоловік із Полтави і каже: «Та нащо ви ті окопи риєте – німці вже в Полтаві!». Ми не повірили і послали туди «розвідника» з умовою, якщо наступного дня він не повернеться, то німці, виходить, там. Він не повернувся… Тієї ж ночі й ми рушили на Полтаву. Там справді були німці, я деякий час переховувався вдома, але зрештою попався і був вивезений до Німеччини, де працював на одному із заводів у Кельні.

Визволили нас американці. І коли я тепер згадую все своє загалом тяжке життя, то здається найщасливішими були оті десять днів, які ми прожили при них! Поселили нас у будинку на зразок гуртожитку, вхід і вихід був вільний – треба було лише зранку і ввечері реєструватися. Добре годували… А ми цілими днями, ошалілі від свободи, гуляли містом. Більшість магазинів була розбита під час авіанальотів, тому ми добре «прибарахлилися»: у мене було кілька костюмів, плащ і на кожен день… новий капелюх! А потім американці сказали, що треба готуватися до від’їзду на Батьківщину. Ми спакували речі (в кожного було по парі валіз), і невдовзі нас передали радянській адміністрації. Дивилися на нас, м’яко кажучи, скоса, вважали ледь не зрадниками. Речі описали і повантажили на окрему машину (більше ми їх і не бачили!), а нас посадили на «Студебекери» і повезли... Але недалеко! Варто було машинам зникнути з поля зору американців, як усіх висадили і погнали пішим строєм, а машини повернулися за новою групою… Потім так званий фільтраційний табір, робота на лісоповалі в Карелії, а потім ще й призвали на службу в армію. Отже, у рідну Полтаву я повернувся лише наприкінці 50-х…

З іменним пістолетом – у райком!

Олександр Писаренко, командир танкового батальйону:

– Після тяжкого поранення я довго «кочував» у госпіталі. А коли став на ноги і недолікованою залишилася тільки рука, умовив начальство відпустити хоч на кілька днів додому. Мовляв, воювати не можу, то що ж мені тут на казенних харчах вилежуватися! Воно й рука, кажу, швидше заживе на рідній землі. Приїхав до Полтави вже запізно, а ще ж майже 40 кілометрів до рідного села Кобів на Новосанжарщині! Вирішив іти пішки: Мачухи, Полузір’я, Грекопавлівка… Так на ранок і дійшов. А щойно з рідними розцілувалися, як мати у плачі: «І пригостити тебе дуже нічим! От ти воюєш, а в нас учора корову забрали! Кажуть, фронт треба годувати… Як жити тепер будемо?». Я до голови колгоспу, а той каже: нічого, мовляв, не можу вдіяти – такий наказ із райкому! Матюкнувся я і… почимчикував на Нові Санжари. І прямо в райком! А там у кабінеті сидить перший секретар і начальник міліції біля відчиненого вікна курить… Ах, ви ж!... Навіть німці корову не забирали, а тут… Ну ти ж розумієш, майоре, «все для фронту, все для перемоги», каже секретар. Я скипів: «А я що ж – не фронт?». Начміл так зневажливо подивився на мою підв’язану руку: «Та який ти тепер «фронт»! І так мене це обурило… Хлопець я був гарячий, а в кобурі іменний пістолет, подарований Конєвим!.. То я «не фронт»?! – бабах у стелю! Начальник міліції одразу з переляку у вікно вискочив, а секретар так і закляк за столом… «Та зачекай, майоре!». І до телефону… Одне слово, доки дотьопав назад до Кобів, то корова вже у дворі була!

Про наркомівські 100 грамів

Кузьма Нездолій, Герой Радянського Союзу, колишній кулеметник:

– Під час навчання у військовій академії у Москві до нас не раз приїздив маршал Жуков. Якось наважилися запитати в нього: а як, мовляв, Сталін дозволив видавати солдатам «по 100 грамів»? Маршал і каже: «Якось я був у нього, і мова зайшла про те, чим наше постачання відрізняється від німецького? Чим воно гірше? Хіба тим, кажу, що Гітлер своїм воякам ще й шнапс видає, аби вони зігрітися могли. Після того Сталін і дав відповідне розпорядження».
І от пригадую, як я на фронті (бо потрапив туди зовсім ще юнаком) уперше в житті (!) випив оту «сотку». А тут – німці в атаку! Я до кулемета і давай строчити!.. Та, мабуть же, двоїтися почало... Куди не глянь – скрізь вони! Стріляю, стріляю, а їх, гадів, не меншає! Ледве відстрілявся... Відбилися! А я тоді перехрестився і більше, як кажуть, і в рот не брав. До самої Перемоги! Усе іншим віддавав... А от закурив уперше в Сталінграді. В одному будинку німці, в іншому – ми. А дворик весь трупами завалений. А як їх прибрати? Стояв такий сморід, що навіть їсти було несила. От бувалий солдат мені й порадив самокрутку – «обдимитися»... Усякого на війні траплялося! Довго потім не міг кинути, але кинув-таки...

«У бій ідуть самі старики»

Григорій Лелюх, фронтовий авіамеханік:

– Фільм «У бій ідуть самі старики» я подивився одразу, тільки-но він вийшов на екрани. Працював тоді на заводі, і от у цеху мені хтось із друзів сказав, що з’явилася стрічка «про таких, як ти». Фільм Леоніда Бикова мене просто приголом-шив, адже там, як ні в якому іншому, і про нашого брата – авіамеханіка. Особливо вразила правдивість стосунків у колективі. І не тільки льотчика і механіка, а й загалом. У бій і справді першими йшли старі. Бо молодих пілотів старші завжди оберігали, намагалися навчити всього, що знали самі, перш ніж запустити «жовторотих» у бій. Бо вік льотчика на війні був одним із найкоротших – дехто гинув навіть у першому ж бою! Тому й ми, механіки, як могли допомагали молодим льотчикам опанувати техніку, бо від цього залежало і їхнє життя. Адже у бою літак і льотчик – це як одне ціле! Я після кожного перегляду буквально ледь не плакав!

Усе, як і було! Навіть механік у виконанні Смирнова чимось нагадував мене самого, хоч я в ті часи був худішим. І так само зі щемом у серці чекали льотчиків з польоту! І пісні ми співали, хоча й не так професійно… І в дівчат-льотчиць закохувалися!

Чи доводилося літати самому? Ну, звісно, ні…Але ми літали! Адже коли перебазовувалися з аеродрому на аеродром, то льотчики передусім забирали з собою механіків. Навіть хтось із командирів міг дістатися на місце потім, а механік потрібен завжди і відразу. Одного разу ледь не загинув…
Але там була трохи інша історія. До нас прийшов новий командир полку, Герой Радянського Союзу (на жаль, уже не пам’ятаю його прізвища). І прийшли нові літаки. Він вибрав собі машину і вирішив її «обкатати», тому взяв із собою і мене як досвідченого механіка, аби «послухав» літак у повітрі. І от у районі Сваляви ми натрапили на палаючу нафтову свердловину… Чомусь командир вирішив її оглянути, облетіти і знизився… І в цей час – вибух! Літак кидонуло так, що я на деякий час навіть знепритомнів. Думав, що оглушило, а це, виявляється, заглух двигун… Але майор був досвідченим пілотом і зумів посадити літак «на живота» серед поля. Не випускаючи шасі! Потім ми пішли у сусіднє село, знайшли людей, вирили такі траншеї під крилами, аби випустити шасі, прорили подовжні рови і так кіньми витягли літак до дороги… Ну а вже потім доставили його на найближчу залізничну станцію. Але ж треба було пояснити, чим викликані «небойові втрати» – тоді з цим було суворо! Треба було оформляти спеціальний протокол. І от командир каже: ти, мовляв, напиши, що аварія виникла через поломку двигуна… «Е, ні, кажу, товаришу майор! Ви Герой Радянського Союзу, і вам не буде нічого, а мене за таке до стінки поставлять!». І поставили б!
Віталій Скобельський, 13.05.2015, 13:57852
ПнВтСрЧтПтСбНд
1 2 3 4 5
6 7 8 9 10 11 12
13 14 15 16 17 18 19
20 21 22 23 24 25 26
27 28 29 30 31
<квітень